Друга світова війна спричинилася до суттєвих змін у становищі української діаспори. Насамперед вони були пов’язані із кардинальними геополітичними змінами у світі. Особливо це стосувалося Європейського континенту. Традиційні центри української діаспори, що склалися тут у міжвоєнне двадцятиліття внаслідок наближення радянської експансії стали переміщатися на Захід, почасти у західноєвропейські країни, а відтак на Американський континент. Перестали діяти найважливіші осередки міжвоєнної української політичної еміграції у Празі, Варшаві, Берліні, Відні. Характерною особливістю було й те, що кількість українців, які стали виїжджати на захід різко зросла. Здебільшого це була інтелігенція, а також вояки першої дивізії УНА „Галичина”, що закінчили війну у Північній Італії і були інтерновані англо-американськими військовими властями в Ріміні (12 тис. чоловік). Загальна кількість українських емігрантів воєнних і повоєнних років становила 260-300 тис. З них 150-175 тис. оселилося у Північній Америці, 25-30 тис. в Австралії. Після закінчення війни найбільше українців опинилося на території Німеччини – майже 3 млн. Більшість з них добровільно і примусово до кінця 1945 р. було репатрійовано до СРСР. Майже 300 тис. українців залишилися в еміграції і деякий час перебували у таборах переміщених осіб спочатку під егідою командування головного штабу експедиційних військ союзників, а потім ООН. Вони розташовувалися на території Західної Німеччини й Австрії, англо-американській та французькій зоні окупації. У 1946 р. українці проживали у 125 таборах, 1949 в 110. Найбільші українські табори розташовувалися у західній Німеччині - Мюнхені, Авгсбурзі, Берхтесгадені, Ганновері, Штутгарді, Міттенвальді, Регенсбурзі, а також на території Австрії – в Зальцбурзі, Лінці, Брегенці, Клягенфурті та інших. Тут перебувало 12 тис. українців. Незважаючи на несприятливі умови табірного життя українці зуміли налагодити політичне, громадське та культурне життя. Так, станом на 1948 р. в таборах працювало 102 народних школи, 35 гімназій, 12 середніх шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичних видання, побачило світ 818 книжкових видань. Упродовж 1947-1952 рр. більшість переміщених осіб переселилася за океан. Частина з них залишилася в Німеччині та Австрії. Здебільшого це були люди похилого віку, особи, що потребували медичної опіки, або не підходили до вимог імміграційних законів країн, у які бажали виїхати. Решта пересилилися в інші західноєвропейські держави, отримали право на політичний притулок у статусі втікачів. Оскільки частина з них не побажала прийняти громадянство країн, в яких оселилася, то на них поширено Женевську конвенцію про втікачів 1951 р. Велику допомогу в облаштуванні післявоєнної української еміграції надали українські організації, що діяли в діаспорі – Злучений українсько-американський допомоговий комітет, Український католицький допомоговий комітет, Фонд допомоги українців Канади. Загалом повоєнна українська еміграція була найбільшою за всю попередню історію. Вона охопила всі українські землі, хоча найчисельніша була з Галичини – понад 60%. Характерною її рисою була висока питома вага осіб з із середньою та вищою освітою (10-12%), 60% емігрантів становили чоловіки. Масове переміщення українців із території своєї батьківщини в останній рік війни та перші повоєнні роки значно збільшило українську діаспору, активізувало її політичну, громадську та культурну діяльність. На жаль Україна в силу свого бездержавного статусу у черговий раз втратила найактивніший елемент населення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українська діаспора у повоєнні роки» з дисципліни «Новітня історія України»
