Реорганізація системи влади. Конституція України 1996 р.
Керівники тільки що проголошеної незалежної української держави розуміли, що одночасна руйнація всіх старих державних структур могла лише поглибити політичний, економічний та правовий хаос республіки. Тому законодавчі інститути було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації. Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад і місцевого самоврядування. Було вирішено вилучити у Рад законодавчі функції, зокрема на рівнях області та району, тобто ліквідувати їхні виконкоми. Натомість 5 березня 1992 р. за поданням президента Л. Кравчука Верховна Рада прийняло Закон “Про представників Президента України”. Згідно закону найвищими посадовими особами виконавчої влади стали голови місцевих державних адміністрацій, сформованих на базі колишніх виконкомів, їхніх управлінь та відділів. Представники президента в областях і районах набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву в лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) президент України встановив своє представництво. Запровадження інституту представників президента дещо зміцнило виконавчу вертикаль влади, однак не зняла існуючих протиріч між Верховною Радою, Президентом та Прем’єр-міністром. Головні проблеми державного будівництва розв’язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоча проект її не раз перероблявся. Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між Президентом, урядом і Верховною Радою. Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин тертя і наруги між центром і районами. Влада часто виявлялася безсилою перед проблемами, що поставали перед суспільством у перші роки незалежності. Тому наприкінці 1994 р. Президент України Леонід Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект закону “Про державну владу та місцеве самоврядування”, який був схвалений у травні 1995 р. За цим законом Президент став одноосібним главою виконавчої влади, мав право самостійно формувати уряд без узгоджень і затверджень Верховної Радою. Органами виконавчої влади на місцях ставали державні адміністрації, керівниками яких Президент затверджував, обраних населенням, голів відповідних Рад. Компетенції місцевих Рад значно обмежувалися. В Україні фактично встановлювалася президентська вертикаль влади. Для того, щоб Закон “Про державну владу на місцеве самоврядування” почав ефективно діяти, потрібно було змінити низку статей Конституції 1978 р. Верховна Рада, у якій більшість належала прокомуністичним силам, всіляко саботувала такі зміни. Президент Л. Кучма у травні 1996 р. видав указ про проведення опитування громадської думки щодо довіри Президентові та Верховній Раді. Налякана перспективою дострокового розпуску, Верховна Рада поступилася, і в червні було підписано “Конституційний договір”, який призупинив чинність статей Конституції 1978 р., що суперечили закону “Про державну владу та місцеве самоврядування”. Після цього у Верховній Раді розгорнулася запекла боротьба навколо проекту нової Конституції. Під час обговорення проекту Конституційна комісія отримала понад 47 тис. різних пропозицій, на їх основі було доопрацьовано 188 статей Конституції, 48 вилучено, внесено 30 нових. 4 червня 1996 р. депутати прийняли проект Конституції у першому читанні. Однак проходження проекту в другому читанні загальмовувалося. Тоді Президент 26 червня підписав указ про Всеукраїнський референдум щодо прийняття Конституції України, причому на референдум планував винести попередній проект Конституційної комісії, який передбачав ширші повноваження Президента. Це означало, що Верховна Рада не матиме впливу на зміст Конституції. Напруга у владних структурах досягла крайніх меж. Все активніше ширилися чутки про готовність Президента розпустити парламент. За можливості такого розвитку подій Верховна Рада майже протягом доби проводила засідання і 28 червня 1996 р. Конституцію України було прийнято. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграли Голова Верховної Ради О. Мороз і голова узгоджувальної комісії, народний депутат Михайло Сирота. За прийняття Конституції проголосувало 338 народних депутатів, проти – 18, утрималися – 5, не голосувало – 25. Конституція 1996 р. стала результатом політичного компромісу різних політичних сил, вона надала великі можливості Президенту залишатися домінуючим елементом політичної системи. Це дало підстави багатьом експертам говорити про трансформацію України з президентської до президентсько-паламентської республіки. У налузі прав і свобод людини, за визнанням іноземних правників, українська Конституція була однією з найдосконаліших у світі. Інша річ, що значна частина цих прав і свобод не завжди реалізовується. Історичне значення Конституції 1996 р. полягало в тому, що вона закріпила процес становлення незалежної України і накреслила той правовий та суспільний ідеал, якого необхідно ще досягти. 16 жовтня 1996 р. було створено Конституційний Суд України у складі 18 суддів як гарантію додержання конституційних норм. Як показав розвиток подій, Конституція 1996 р. не консолідувала політичну еліту України, що супроводжувалося конфронтацією між Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів. У серпні 2002 р. Л. Кучма виступив з ідеєю проведення зміни моделі політичної системи в Україні з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Досягнути це передбачалося шляхом перерозподілу владних повноважень від Президента на користь Прем’єр-міністра. Добровільна відмова самими Л. Кучмою від частини своїх повноважень викликала сумніви в щирості декларованих ним намірів. Окрім того, певні політичні сили не бажали обмеження президентських повноважень напередодні виборів. Однак гостра політична криза, в якій опинилася Україна під час президентських виборів 2004 р. змусила політиків, представлених у Верховній раді, повернутися до цього питання. Прийнятий 8 грудня 2004 р. Закон “Про внесення змін до конституції України” мав компромісний характер. Він виступав умовою і одночасно гарантом проведення повторного голосування 26 грудня 2004 р. Внаслідок прийняття змін до Конституції президент став залежним від Верховної Ради щодо визначення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді, яка має складати більшість і має бути сформована протягом місяця з дні першого засідання, повинна визначати кандидатуру на посаду на посаду Прем’єр-міністра України. Власне коаліція вносить пропозицію Президенту щодо кандидатури прем’єра. Це право має стосовно Президента зобов’язуючий характер, оскільки подання про призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра, має відбутися в строк не пізніше, ніж на 15-й день після отримання такої пропозиції. Президент втратив також право відправлення Прем’єр-міністра у відставку. Суттєво скоротився вплив Президента на призначення міністрів. Лише міністр оборони і закордонних справ призначаються Верховною Радою за подання Президента, інші члени Кабміну призначаються Верховною Радою за подання Прем’єр-міністра. Відповідно Президент втратив право і на звільнення міністрів. Змін зазнало право Президента на дострокове припинення повноважень парламенту, призначення і звільнення з посади головного прокурора України та ін. Таким чином, інститут президенства, запроваджений в Україні в переддень отримання незалежності, протягом усього подальшого періоду знаходився на етапі беззаперечної трансформації, детермінуючи зміст та інтенсивність перебігу політичного життя країни. Схоже на те, що надії на стабілізацію політичного життя після прийняття даного закону так і не справдилися. Протистояння між Президентом щодо обсягу владних повноважень навпаки ще більше загострилось і привело до чергової політичної кризи та розпуску парламенту. Проведені 30 березня 2007 р. дострокові парламентські вибори змінили конфігурацію правлячої коаліції у Верховній раді. Уряд очолила лідерка БЮТ Юлія Тимошенко, однак не зняла гостроти існуючих протиріч у взаєминах Президент – Прем’єр-міністр. Особливе місце в процесі становлення державно-територіального устрою незалежної України належить законодавчому врегулюванню взаємовідносин між центральними органами державної влади та органами управління Автономної Республіки Крим. Після проголошення України незалежною державою у відносинах центру і Кримської автономії виникла низка політико-правових проблем, які підсилювались нагнітанням у Криму антиукраїнських настроїв. Радикальні представники російської громади виступали за відновлення СРСР або за приєднання Криму до Росії, що суперечило суверенітету України, загрожувало її територіальній цілісності. Поступово ці проблеми були розв’язані шляхом прийняття Верховною Радою України законів “Про Автономну Республіку Крим”, “Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим” і особливо – прийняття нової Конституції України 1996 р. У Конституції України Автономній Республіці Крим присвячено окремий десятий розділ. Її статус визначено як адміністративну автономію, що є невід’ємною складовою частиною України. Республіці надані широкі повноваження в питаннях організації та діяльності органів влади і місцевого самоврядування, прийняття нормативно-правових актів, що не суперечать законам України, права власності на об’єкти, що їй належать. АР Крим здійснює розпорядчі і контрольні повноваження в розробці й реалізації програм економічного, соціального і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля; створення і функціонування вільних економічних зон згідно з законодавством України. До повноважень Автономної Республіки Крим віднесені також питання реалізації державної політики в галузі освіти, культури, розвитку мови і національних традицій, охорони здоров’я, спорту тощо. Як відомо, в Україні, крім українців, проживають представники понад 130 національностей. 39 етнічних груп уконституювалися як національні меншини, тобто утворили свої національні громадські організації, які черед органи державної влади та місцевого самоврядування захищають права та інтереси своєї національності. Найбільшими національними меншинами є росіяни (22 %), євреї і білоруси (по 1 %), а також кримські татари, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, гагаузи та ін. Незалежна Українська держава зуміла налагодити проблеми статусу та національно-культурного розвитку національних меншин, уникнути етнічних конфліктів, зберегти високий рівень міжнаціональної злагоди. Цьому сприяло, насамперед те, що вже в перші роки незалежності Верховна Рада України ухвалила закони, які регламентували права національних меншин: “Декларація прав національностей України” (1991 р.), “Про громадянство України”, “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про свободу совісті і релігійні організації”, “Основи законодавства України про культуру”. Конституція України 1996 р. закріпила статус української мови як державної, але гарантувала “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”, проголосила державне сприяння !розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Конституція зафіксувала нове розуміння українського народу як “громадян України всіх національностей”. В Україні утвердилося розуміння української нації як державно-політичної, а не етнічної спільноти, що дає змогу національним меншинами вважати себе українцями, зберігаючи свою етнічну самостійність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Реорганізація системи влади. Конституція України 1996 р.» з дисципліни «Новітня історія України»
