Суперечності й труднощі суспільно-політичного життя 60-х – першої половини 80-х рр. позначилися на розвитку літератури і мистецтва. Державно-політичний курс вимагав від діячів культури дотримуватися принципів офіційної ідеології, творити в руслі соціалістичного реалізму, ставити в центр художньої творчості пересічну радянську людину, її боротьбу за побудову соціалізму і комунізму, змальовувати інтернаціональну солідарність народів, відвертаючи увагу від повсякденних життєвих проблем. Творча особа у своїй діяльності не могла відкрито виявляти свої погляди і задуми, а неминуче змушена була йти на компроміси і зазнавати психологічного роздвоєння. Одним з найголовніших ідеалів краси соціалістичного реалізму була беззастережна пожертва особистості заради утвердження і розвитку панівної ідеології. Саме тому в творчому доробку на перший план виходила історико-революційна та військова тематика, образ героя-мученика, готового віддати життя заради виконання ідеологічних приписів. Багато діячів літератури і мистецтва залишалися на позиціях соціалістичного реалізму і безперешкодно вели свою творчу діяльність. Іншим було важко миритися з постулатами офіційної ідеології, замовчуванням наростаючих кризових явищ, девальвацією загальнолюдських і моральних цінностей, занепадом національної культури, звуженням сфер вживання української мови. Метод соціалістичного реалізму приніс у мистецтво поляризацію основних понять добра і зла, а, у зв’язку з цим – неймовірно збаналізоване протиставлення позитивного і негативного героя. Наслідком цього стало крайнє спрощення емоційної реакції глядача і значне звуження діапазону його естетичних переживань. Реакція глядача була наперед прогнозована. Безконечна складність людських характерів, неповторність психіки, неоднозначність помислів і вчинків, багатоманітність взаємодії відтворювалися певним усталеним набором “типових образів і типових обставин”. Людину, яка постійно сумнівається, думає не так, як усі, страждає і мучиться оголошували пережитком минулого. Право визначати цінність праці митця надавалося кожному, хто не мав навіть найменшого поняття про мистецтво, його історію і специфіку творчого процесу, про справжні критерії краси. Творча роль автора зводилася до простого відтворення, копіювання з акцентом не на естетичну і мистецьку цінність, а ідеологічну свідомість. Українську літературу поповнили твори О. Гончара (“Собор”, “Тронка”, “Циклон”, “Берег любові”, “Твоя зоря”), М. Стельмаха (“Чотири броди”, “Дума про тебе”, “Правда і кривда”), П. Загребельного (“Диво”, “Розгін”), Р. Іваничука (“Мальви”), І. Білика (“Меч Арея”), В. Земляка (“Лебедина зграя”, “Зелені млини”), О. Чендея (“Березневий сніг”), Р. Федоріва (“Турецький міст”) та ін. В умовах посиленого ідеологічного тиску літературні твори зазнавали офіційної критики. Цей процес розпочала кампанія цькування роману О. Гончара “Собор” у 1968 р. Наступними об’єктами критики стали романи В. Дрозда “Катастрофа”, Р. Іваничука “Мальви”, І. Білика “Меч Арея” та ін. Одне з провідних місць серед літературних сюжетів посідала історична тематика. Історичну прозу представляли І. Білик, Р. Іваничук, Р. Федорів, В. Малик та ін. Пріоритетність серед літераторів сюжетів з історичного минулого України мотивувалася свободою авторів від марксистсько-ленінської методології і відповідно подекуди більшим наближенням до історичної істини, на відміну від окремих наукових історичних досліджень. Окрім цього історичні матеріали давали змогу порушувати гостріші проблеми, аніж сюжети, що описували радянську дійсність. На початку 70-х рр. партійна критика літератури набрала масового характеру. Список осіб, виключених зі Спілки письменників України, постійно поповнювався. Йшлося не просто про нівеляцію талановитих представників української культури, а значною мірою її ліквідацію як культури української спільноти. Спілка письменників, як і спілки художників, композиторів, будучи громадськими організаціями, виступали засобами контролю радянської влади за культурним життям. Водночас приналежність до Спілки була мінімальним, але чи не єдиним послаблюючим фактором для репресивних дій органів влади. Як правило, арешту і засудженню літераторів передувало їх виключення зі складу Спілки, що зумовлювало подекуди широкий громадський резонанс навіть міжнародного характеру, як, наприклад, у справі В. Іванисенка, Г. Кочура, М. Лукаша. Серед осіб, що стали жертвами репресивних дій радянської влади насамперед слід виділити талановитого поета, літературознавця, критика Василя Стуса. У 1980 р. його засудили до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. У 1985 р. в ув’язненні В. Стус помер, у 1989 р. його прах перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. У таборах і в’язницях у свій час перебували І. Світличний, М. Руденко, Є. Сверстюк, О. Бердник, Ю. Литвин, Ю. Бадзьо, В. Рубан та ін. Поет, письменник, публіцист М. Руденко зазнав ув’язнення у психіатричній лікарні, де написав цикл віршів “Я вільний”, поетичні збірки “Прозріння”, “За ґратами”, поему “Хрест”. Неодноразово був заарештований і відбував ув’язнення літературний критик, поет І. Світличний. Розкритиковані літературні твори вилучали з доступу читацького загалу, а їхніх авторів позбавляли можливості друкуватися. Відмови у публікаціях сприяли розквіту літературного самвидаву. Твори українських письменників почали видаватися за кордоном. Так, в 1970 р. у Бельгії були опубліковані збірки І. Калинця “Вірші з України” і В. Стуса “Зимові дерева”. Г. Снєгірьов опублікував за кордоном повість “Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько…)” про процес над діячами “Спілки визволення України”. Через відмову видавництв у публікації лише у 1980 р. з’явився друком роман у віршах Л. Костенко “Маруся Чурай”, що описував епоху Б. Хмельницького. Призупинили публікацію збірок письменниці “Зоряний інтеграл” і “Княжа гора”. Неможливість виразити свій талант в оригінальній творчості вилилася у помітне зростання перекладацької діяльності. Наприкінці 70-х рр. великою популярністю користувався журнал “Всесвіт”, у якому друкували переклади світової літератури. Загальноукраїнське визнання отримала перекладацька діяльність А. Содомора, М. Лукаша, Г. Кочура, Б. Тена, М. Білика, Ю. Мушака й ін. Розвиток театрально мистецтва пов’язаний з іменами таких режисерів, як С. Сміян, А. Скибенко, О. Король, В. Загоруйко, В. Афанасьєв, О. Бєляцький, С. Данченко й ін. З кінця 70-х рр. С. Данченко (до цього головний режисер Львівського театру ім. М. Заньковецької) очолив Національний український академічний драматичний театр ім. Івана Франка у Києві. З переїздом режисера у київському театральному середовищі з’явилися імена львівських акторів Б. Ступки, Н. Лотоцької, А. Хостікоєва. Загальної популярності набули актори Н. Ужвій, А. Роговцева та ін. Русифікаторська політика державного керівництва позначилася на театральному житті. На середину 80-х рр. менше 30 % професійних театрів України були українськими. Зі семи театрів у Києві статус українського зберіг лише драматичний театр ім. Івана Франка. Не існувало театрів, які б ставили вистави мовою національних меншин. Українське оперне мистецтво прославили Київський оперний театр, Львівський театр опери та балету ім. Івана Франка, оперні театри Одеси, Харкова, Дніпропетровська й інших обласних центрів України. Всесвітньовідомими стали оперні виконавці Є. Мірошниченко, Л. Петриненко, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, С. Козак, М. Стефан’юк, А. Мокренко та ін. Державною премією ім. Т. Шевченка у 1971 р. було відзначено Львівський театр опери та балету ім. Івана Франка за постановку опери Б. Лятошинського “Золотий обруч”. Друга половина 60-х рр. стала періодом розквіту українського кіномистецтва. Його репрезентували художні кінострічки “Тіні забутих предків” (режисер С. Параджанов), “Камінний хрест” (режисер Л. Осика), “Криниця для спраглих” (режисер Ю. Іллєнко), “Білий птах з чорною ознакою” і “Вавілон ХХ” (режисер І. Миколайчук). Український кінематограф забезпечувала діяльність трьох кіностудій: Київської ім. О. Довженка, Одеської і Ялтинської (остання фактично являлася філіалом Московської кіностудії ім. М. Горького). Щороку київська кіностудія працювала близько над десятком фільмів. Однак долю кінострічок часто визначали не професійність режисури і виконавська майстерність акторів, а позиція владних структур. Так, фільми “Тіні забутих предків” і “Білий птах з чорною ознакою” виключили з кінопрокату, а фільм “Криниця для спраглих” узагалі не був випущений на кіноекран. Видатним явищем українського кіно була творчість Л. Бикова, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової. Музичне мистецтво представляли П. Майборода, О. Білаш, В. Івасюк, С. Людкевич, І. Шамо, Л. Ревуцький, М. Скорик, А. Кос-Анатольський та ін. Загально улюбленими виконавцями масової естрадної пісні стали С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук. Широкою популярністю користувалися пісні В. Івасюка “Я піду в далекі гори” (1968 р.), “Червона рута” (1969 р.), “Водограй” (1969 р.). В умовах русифікаторської політики національний колорит і високий творчий потенціал зберігали Державний народний хор ім. Г. Вірьовки, Академічна хорова капела “Думка”, Академічна капела бандуристів, Київський камерний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю та ін. Серед діячів образотворчого мистецтва прославилися скульптор і живописець І. Гончар, художники О. Заливаха, А. Горська, Л. Семикіна, І. Кулик, А. Рибачук, В. Мельниченко та ін. Обмеження у творчій діяльності не обминули діячів образотворчого мистецтва. Заборонили відкриття музею творчості І. Гончара у Києві. Переслідувань і репресій зазнали художники А. Горська (трагічно загинула при нез’ясованих обставинах у 1970 р.) і О. Заливаха. Занепадав розвиток або взагалі зникали численні види українського народного мистецтва. Таким чином, загальна політична і соціально-економічна криза у суспільстві позначалася на розвитку освіти, науки і культури в Україні. Основною рисою освітньої політики стало виховання людей у дусі радянського патріотизму і відданості ідеям марксизму-ленінізму. В умовах русифікації і всеохоплюючого контролю над культурним життям постало питання про саме існування українського народу і його національної культури. Кращі здобутки діячів-новаторів української літератури і мистецтва, противників офіційно прийнятих ідеологічних норм, зникали з доступу широкого загалу, а їхні автори нерідко ставали об’єктами переслідувань і репресій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Література і мистецтво» з дисципліни «Новітня історія України»
