Політична “відлига”, атмосфера змін в країні спричинили нову хвилю українізації. Знову відкрито було порушено питання про збереження української мови і розширення сфери її вживання. В багатьох республіканських газетах друкувалися численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширювати українську мову, підносити красу й милозвучність рідного слова. Протягом 1954 – 1955 рр. стали виходити нові журнали українською мовою – “Мистецтво”, “Фізіологічний журнал”, “Прикладна механіка”, “Колгоспник України”, “Прапор”, “Український фізичний журнал”. У 1957 – 1958 рр. вийшли друком “Український історичний журнал”, “Радянське право”, “Народна творчість та етнографія”, “Економіка Радянської України”, “Радянське літературознавство”. Загалом, згідно з офіційною статистикою, в 1956 – 1958 рр. кількість журналів, що виходили в Україні, збільшилась з 49 до 64 назв ( 47 – україномовні). Україномовні газети в 1956 р. становили майже 77 %. В українську культуру було повернуто імена незаслужено забутих або несправедливо репресованих літераторів. Посмертно реабілітовано поетів О.Олеся, М.Вороного. Перевидано твори видатних українських композиторів ХVІІІ – ХІХ ст. М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих письменників – В.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша, Д.Фальківського та багатьох інших. Багатьох літераторів поновили в правах членів Спілки українських письменників. Серед них були Н.Забіла, Г.Едік, Б.Коваленко, В.Поліщук, З.Тулуб, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, Є.Щабліовський, В.Гжицький. Того ж 1956 р. реабілітували Б.Антоненка – Давидовича, А.Костенка, П.Кононенка, П.Колесника, А.Патруса – Карпатського, Ю.Шкрумеляка. Все це мало значний суспільний резонанс, справило благодатний вплив на громадсько-психологічний клімат в Україні. Реабілітація давала право на видання окремих творів письменників, визнаних найкращими. В кінці 50 – х років вийшли друком твори М.Іччана, І.Микитенка, роман “Людолови” З.Тулуб, роман “Чорне озеро” В.Гжицького, збірки “Що на світі найсвятіше” А.Петрус-Карпатського і “Сопілка співає” Ю.Шкрумеляка. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в “Антології української поезії” та збірнику “Революційні поети Західної України”. У другій половині 50-х років створено такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук. У 1957 р. почала діяти Спілка журналістів України. У 1958 р. – Спілка працівників кінематографії України. Із обов’язкового вжитку було вилучено “Короткий курс історії ВКП(б)”. Дещо полегшився доступ історикам до архівних матеріалів. Розширилася тематика досліджень, з'явилися об'ємні праці з української мови і літератури, історії філософії, економіки, мистецтвознавства. Зокрема, побачили світ двотомні “Історія Української РСР” та “Історія української літератури”. Опубліковано ряд документальних збірників. Здійснювалося 17-ти томне видання Української Радянської Енциклопедії. Владні структури почали більше уваги приділяти збереженню історико-культурної спадщини. Контроль за охороною, ремонтом та реставрацією пам’яток архітектури замість Управління в справах архітектури при Раді міністрів УРСР став здійснювати Державний Комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва. Внаслідок цього дещо поліпшилася координація керівництва справою охорони та збереження історико-архітектурних пам’яток і музейною справою з боку республіканських органів. Суттєве значення для впорядкування державного обліку нерухомих пам’яток мала постанова Ради міністрів УРСР від 25 березня 1956 р. “Про затвердження списку пам’яток архітектури по Українській РСР”. Під охорону держави було взято понад 2 тис. визначних архітектурних споруд. В атмосфері лібералізації політичного і культурного життя в СРСР змушене було визнати деякі свої помилки компартійне керівництво УРСР. У 1958 р. ЦК КПУ ухвалив постанову “Про виправлення помилок в оцінці творчості деяких композиторів УРСР”. У ній визнавалась однобокість і бездоказовість критики на адресу великої групи українських композиторів. Водночас вияви новаторства в музичній творчості все ж не визнавалися. На зламі 50-х – 60-х років трохи відкрилася “залізна завіса”, якою СРСР був відгороджений від зовнішнього світу. В Україні шляхом перекладів поширювалися твори західноєвропейських класиків літератури, нові віяння зачепили моду і музику, особливо серед молоді. За кордон почали виїжджати з України туристичні групи, творчі колективи й окремі виконавці. Розширення контактів із зарубіжним світом, українцями діаспори стимулювало українізаційні процеси в республіці. Певна демократизація суспільного життя відкрила ширші можливості для діяльності науковців, у першу чергу природничих і точних наук. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР споруджено найбільший на той час у світі прискорювач електронів. Розвиток кібернетики в Україні було започатковано організацією у 1957 р. обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В.Глушкова – фундатора цієї галузі науки в республіці і беззмінного упродовж 20 років директора інституту. Певні досягнення були й у розвитку технічних наук. Б.Патон разом із групою виробничників розробив і впровадив у виробництво електрошлакове зварювання. У 1962 р. Б.Патона обрано президентом Академії наук України. Розвивалися в Україні теоретичні і практичні напрями математики, хімії, геології, металургії, біології. В середині 50-х років під керівництвом хірурга М.Амосова почалася теоретична розробка й запровадження у практику методів хірургічного лікування пороку серця, а згодом і захворювань легень. Щодо суспільних наук, то вони у ці роки не позбулися своїх основних вад. Суспільствознавці продовжували коментувати й обґрунтовувати положення, які містилися в партійних документах, у виступах керівників партії і уряду. А це призвело до процвітання догматизму і схоластики. Будь-яка спроба підходу до проблем суспільствознавства з позиції реальної дійсності проголошувалась партапаратом ідейно ворожою. Наочним прикладом цього стало цькування на сторінках наукової, масово-політичної преси, у виступах партійних керівників старшого наукового співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР О.Карпенка, який 1957 р. у своїх публікаціях намагався з позиції об’єктивності відповісти на одне з найактуальніших питань новітньої історії України – причини утворення і характер Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 – 1919 рр. Суспільствознавці не вивчали тоді глибоко природи і джерел культу. Переосмислення ролі Сталіна відбувалося складно й суперечливо. Партійне керівництво УРСР не підтримувало такі дослідження. Водночас воно змушувало науковців прикрашати у своїх працях діяльність Хрущова в Україні, перебільшувати його роль у суспільно-політичному житті республіки й замовчувати участь у репресіях 30-х і 40-х років. Суперечливі процеси у ці роки проходили і в освіті. З одного боку, значна увага приділялась запровадженню загальної середньої освіти. Відбувалося зростання чисельності учнів і вчителів. У 1956 р. скасовано плату за навчання у старших класах. Почалась організація шкіл-інтернатів. Найбільш помітно спроби реформувати систему навчання виявилися в Законі про народну освіту, схваленому Верховною Радою УРСР у квітні 1958 р. відповідно до аналогічного закону, прийнятого Верховною Радою СРСР. За основу було взято принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Та через те, що реформа школи передбачала не стільки творчі, демократичні методи її здійснення, скільки адміністративні, політехнізація навчального процесу відбувалася повільними темпами. Реформа недвозначно проголошувала русифікаторські ідеї. Так, у статті 9 першого розділу відзначалося:” В школу, з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки”. Пропозиція батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти, в підсумку безперечно працювала на користь російської мови. Адже і соціальний статус, і престиж російської мови були вищими. Влада і культивувала, і підтримувала її, тож зрозуміло, якій мові батьки мали надавати перевагу, бажаючи добра своїм дітям. Реалізація цього положення Закону швидко давалася взнаки. Кількість шкіл із російською мовою навчання неухильно зростала, в основному у містах Сходу і Півдня України. Невирішеною проблемою залишалися основні принципи виховного процесу. Школа продовжувала дотримуватись того, що єдино вірним шляхом виховання є виховання через колектив, підкорення дитини його волі, диктатові. У цій концепції залишалося мало місця для індивідуального виховання, не враховувалися особистість учня, не бралися до уваги зацікавлення окремого школяра. А без цього не може бути й згуртованого колективу. Саме ці ідеї обстоював й запроваджував на практиці видатний педагог В.Сухомлинський, інші вчителі-новатори. Проблеми, які не вирішувалися в системі шкільної освіти, значною мірою позначалися на роботі вищої і середньої спеціальної школи. Хоча кількість дипломованих фахівців в Україні зростала. Однак в цілому професіональний рівень випускників вузів не відповідав розвиткові науки і техніки. Робилися спроби покращити ситуацію. Промисловим підприємствам, колгоспам і радгоспам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати у вузи здібну молодь. На базі вузів при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників організовано загально технічні та загальнонаукові факультети. Для найбільш підготовлених випускників середньої школи та профтехучилищ встановлювалися пільги. Одначе вдосконалення вищої і середньої спеціальної освіти залишалося актуальним завданням і в подальшому.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Нова хвиля українізації» з дисципліни «Новітня історія України»
