Уже в 1944 р. сталінський режим розпочав наступ проти Греко-католицької церкви з метою її ліквідації. Церква мала великий вплив на населення західноукраїнських земель, користувалася повагою і авторитетом. Вона нараховувала понад 3 тис. парафій і майже 4,5 тис. храмів, мала духовну академію, п’ять семінарій, 127 монастирів. У церкві, яку очолював митрополит, служило 10 єпископів, майже 3 тис. священиків, видавалося три щотижневі газети, 6 часописів. Глава УГКЦ Андрей Шептицький у жовтні 1944 р. надіслав листа до радянського уряду з пропозицією про внормування відносин. У листопаді того ж року митрополит помирає. Його місце посів архієпископ Йосип Сліпий, який у грудні з такою ж пропозицією знову звернувся до уряду. Однак Сталін взяв курс на ліквідацію церкви. У квітні 1945 р. львівська газета “Вільна Україна” помістила на своїх сторінках статтю “З хрестом чи з ножем”, написану Я.Галаном (стаття вийшла під псевдонімом В.Расович). Через кілька днів після цього, 11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі й Тернополі були заарештовані провідні представники греко-католицького духовенства, зокрема митрополит Й.Сліпий, єпископ М.Будка, М.Чернецький, прелати О.Ковальський та Й.Куницький, священики В.Белей, Р.Білик, С.Сампара, Й.Труш (у Львові), єпископи Г.Хомишин та І.Лати шевський (у Станіславі), священик С.Веселовський (у Тернополі). 28 травня 1945 р. у Львові була утворена центральна ініціативна група з возз’єднання греко-католицької церкви з православною. До неї увійшли представники трьох греко-католицьких єпархій у західних областях України – священик Г. Костельник від Львівської, декан А.Пельвецький від Станіславської та генеральний вікарій М.Мельник від Дрогобицько-Самбірської. Ініціативна група звернулася до Раднаркому УРСР з декларацією, в якій заявила про свій вихід з-під юрисдикції Ватикану, про бажання возз’єднатися з православною церквою та просили дозволу на проведення в західних областях відповідної пропаганди. 18 червня 1945 р. уповноважений Ради у справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР П.Ходченко повідомив, що уряд УРСР санкціонував ініціативну групу як тимчасовий орган і дозволяє її діяльність. П.Ходченко повідомив, що ініціативна група виступає як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган, котрому надається право керувати греко-католицькими парафіями в західних областях України та здійснювати возз’єднання з православною Церквою. При цьому члени групи повинні були надсилати уповноваженому Ради в справах Руської православної Церкви списки деканів, священиків і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи. У лютому 1946 р. делегація греко-католицького духовенства, очолювана отцем Г.Костельником, відвідала екзарха України, митрополита Київського і Галицького Іоанна. Гості порушили прохання про возз’єднання всіх членів делегації, що налічувала 13 осіб, з Руською православною Церквою. Цей акт відбувся під час літургії, відправленої екзархом України Іоанном у малій Воздвиженській церкві Києво-Печерської лаври. Того ж для священики А.Пельвецький та М.Мельник були пострижені в чернечий чин і висвячені в єпископи на урочистій цілонічній у кафедральному соборі св.Володимира. Сама ж хіротонія, згідно із традицією, відбулася окремо: отця А.Пельвецького – 24, а отця М.Мельника – 25 лютого, що стало заключним кроком у підготовці Собору греко-католицької Церкви. 8 березня 1946 р. в кафедральному соборі св.Юра у Львові розпочав роботу Собор. На ньому були присутні 216 делегатів, що представляли три єпархії. У роботі Собору також брали участь 19 мирян, які мали право дорадчого голосу. З доповіддю виступив єпископ А.Пельвецький, котрий, зокрема, сказав, що за 9 місяців діяльності Центральної ініціативної групи до неї приєдналися 986 священиків, від приєднання відмовилися 281. Основну доповідь виголосив протопресвітер Г.Костельник, який розповів про історію церковної унії в Україні та обґрунтував необхідність возз’єднання греко-католицької Церкви з православною. Після доповідей і дискусії Собор ухвалив постанову про ліквідацію унії. Делегати також ухвалили звернення до духівництва й вірних Греко-католицької Церкви, в якому закликали їх до возз’єднання з православною. Після цього на Собор прибув екзарх України, митрополит Київський і Галицький Іоанн з делегацією Московської патріархії. До Львова телеграфував предстоятель Руської православної церкви, який благословив труди Собору. Одне слово, тривало “возз’єднання” – насильницька ліквідація Української греко-католицької Церкви. За офіційною статистикою, на 1 січня 1946 р. в СРСР налічувалося 2290 греко-католицьких молитовень. Протягом 1946 р. було закрито 1685 уніатських церков, 1947- 222, 1948 – 56, 1949 – 327. Усі вони відійшли до православної Церкви, в 230 храмах, що не возз’єдналися, церковну службу було припинено. Значна частина духовенства, яка не підтримала рішення Собору, зазнала репресій, переслідувань. Із пізніших документів відомо, що не побажали возз’єднатися 590 священиків, з яких 344 були заарештовані й засуджені. У цей час влада розгорнула наступ проти Греко-католицької Церкви на Закарпатті. Наприкінці війни Мукачівська Єпархія налічувала 433 священики, частина з яких згодом виїхала в інші країни. Місцевий єпископ перебував в Ужгороді, де діяла Духовна академія. Після львівського собору посилились переслідування греко-католицького духовенства Закарпаття, зокрема заарештовано отців А.Азарія, Т.Дурневича, М.Мукулу, І.Міню, М.Монді, І.Поповича, С.Уйгелі, К.Феделеша, звинувачених у співпраці з ворогом та “буржуазному націоналізмі”. Однак створити ініціативну групу не вдалося, значною мірою завдяки зусиллям єпископа Т.Ромжі. Тож влада вирішила знищити владику, використавши для цього спецслужби. Міністерство держбезпеки УРСР організувало замах на єпископа і він помер 1 листопада 1947 р. На чолі греко-католицької церкви краю став отець М.Мурані, який до кінця боронив Церкву, остаточно ліквідовану в Закарпатті через два роки. Отже у 1949 р. відбулося “добровільне возз’єднання” Мукачівської єпархії з Руською православною церквою. Греко-католиків остаточно було поставлено поза законом. Але репресована Церква і далі діяла, тепер уже в підпіллі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ліквідація Української греко–католицької церкви» з дисципліни «Новітня історія України»
