Партійне керівництво СРСР було занепокоєне тим, що мільйони радянських людей – ті, котрі жили у зоні німецької окупації, потрапили в полон, працювали на примусових роботах,- зазнали впливів західного способу життя. Крім того, до СРСР після війни було приєднано території, населення яких ставилося до радянської політичної і соціально-економічної системи з недовірою або й вороже. Тому, на думку Сталіна, влада повинна була посилити контроль над суспільством, особливо в галузі ідеології. Сталін довірив завдання проводити ідеологічну роботу своєму соратнику Андрію Жданову, який зайняв посаду Секретаря ЦК ВКП(б) з питань агітації і пропаганди. Починаючи з 1946 р. почалися періодичні викривальні кампанії, так звана “ждановщина”. Їхньою метою було залякування населення, насамперед інтелігенції. Було видано постанови ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленінград”, “Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення”, “Про кінофільм “Большая жизнь”, у яких видатних письменників, поетів, митців безпідставно звинувачено у різних збоченнях. В Україні поплічники Жданова були особливо активними. Відображенням тут репресивної тенденції щодо інтелігенції була низка розгромних постанов ЦК КП(б)У: “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “ Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення”(1946 р.); “Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”, “Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленінград”(1947 р.); “Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) “Про оперу “Большая дружба” В.Мураделі”(1948 р.) та ін. Почалася тривала кампанія проти “ідеологічних збочень” багатьох діячів науки і культури. Викриття в їхньому середовищі так званих українських буржуазних націоналістів, “космополітів”, до числа яких було віднесено чимало достойних людей, практично відразу прийняло погромний характер. Махровим цвітом розцвіла демагогія. З'явилися любителі безвідповідально кидатися звинуваченнями в буржуазному націоналізмі, космополітизмі, формалізмі, низькопоклонстві перед буржуазною культурою тощо, огульно приписуючи їх відомим, заслуженим перед народом літераторам, художникам, композиторам, суспільствознавцям. Партійні органи найбільш гостро критикували кінорежисера О.Довженка, поета М.Рильського, прозаїка Ю.Яновського. У Львові – істориків І.Крип’якевича, М.Кордубу, літературознавців М.Возняка і М.Рудницького. Дослідник цієї проблематики історик Олександр Луцький у передмові до збірника документів “Культурне життя в Україні” зазначає, що список ненадійних постійно поповнювався новими іменами письменників і науковців, котрі десь необережно скористалися словом, зміст якого комусь видався натяком на щось недозволене. Прицільна критика не обійшла стороною Ірину Вільде, яку запопадливі чиновники від ідеології звинувачували у спотворенні радянської дійсності. Часто однобічними і зовсім необґрунтованими були гострі звинувачення на адресу літераторів А.Патрус-Карпатського, О.Маркуша, І.Керча, М.Поповича, І.Андрушка, Д.Лук’яновича, О.Дучимінської, художників А.Ерделі, С.Гебус-Баранецької, Р.Сельського, Г.Смольського, Ф.Манайла, З.Шолтеса, композиторів В.Барвінського, М.Колесси, В.Сімовича, Д.Задора, на долю більшості з яких випала не лише розносна критика, але й суворі оргвисновки. У ці роки рідко згадувались позитивно, частіше звинувачувалися в надуманих гріхах чимало представників творчої інтелігенції. Злі наміри, хибність, ідейна “кривизна” бачилися чиновниками і в виставах театральних колективів, у роботі екскурсоводів, музейних працівників, бібліотекарів. Навіть елементарна турбота про розвиток рідної мови, її чистоту кваліфікувались ними як націоналізм. Про який рівень компетентності могла бути мова, коли праці відомих львівських вчених-філологів Л.Гумецької та А.Генсьорського оголосили неактуальними лише на тій підставі, що вони стосуються ХІІІ століття, а серйозну провину М.Рудницького вбачали і в тому, що у нього – блискучого знавця французької літератури – серед улюблених письменників були М.Пруст і А.Жід – класики літератури ХХ століття. Проте і цього було достатньо щоб вченого звинуватити у “низькопоклонстві перед буржуазною культурою”. Таке нагнітання обстановки навколо боротьби “ з проявами буржуазного націоналізму”, “космополітизму”, “низькопоклонства” перед Заходом, нетерпимість до будь-якого інакомислення, прагнення до повної уніфікації суспільної свідомості було невипадковим. Воно потрібне було для мовчазного прийняття народом багатьох насильницьких ініціатив і процесів тих часів, для виправдання непотрібних жертв, бідувань трудящих. Особливо ретельно і прискіпливо співробітники спецслужб вивчали політичні настрої, реагування на проведені політичні та економічні заходи західноукраїнської інтелігенції. Агентура по крихтах збирала необережно кинуті фрази, які могли б заплямувати інтелігентів в очах компартійного керівництва. Негласний контроль встановлювався фактично за кожним більш-менш помітним діячем культури. Під гаслами боротьби з “українськими буржуазними націоналістами” їх масово звільняли з роботи, арештовували, поза судовими рішеннями адміністративно виселяли до Сибіру. На Закарпатті, зокрема, число заарештованих “українських буржуазних націоналістів” протягом 1945 – 1947 рр. зросло у 8 разів. У Львівському державному університеті за час з вересня 1947 р. до квітня 1948 р. було звільнено, як політично неблагонадійних, а також частково виселено в глиб СРСР 37 професорів, доцентів, асистентів. Подібні акції проводилися у інших вузах. Ще масштабнішими були репресії проти вчителів та культосвітніх працівників. Великих розмірів, особливо у Львові, на зламі 50-х років (після вбивства Я.Галана) набули виключення з вузів студентів. Традиційно першими постраждали ті, хто відмовлявся вступати в комсомол, відвідував церкву, вів розмови на “небезпечні” політичні теми, читав заборонену літературу, а також ті, чиї батьки зволікали зі вступом до колгоспу, хто мав родичів серед осуджених чи депортованих. Яскравим проявом ідеологічної агресивності сталінщини стало втручання в природознавство. Найбільше постраждали генетика і молекулярна біологія які були оголошені буржуазною лженаукою. У 1948 р. на різних нарадах і зборах гостро критикували провідних вчених – біологів, яких змушували зрікатися своїх поглядів, відмежовуватися від “менделізму-морганізму” як прояву ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці. З університетів України, з медичних і сільськогосподарських інститутів було звільнено чимало викладачів. Після цього дослідження в галузі генетики та інших важливих розділів загальної біології в УРСР практично припинилися. Ідеологічних переслідувань зазнали українські фізіологи академік О.Богомолець, професори Р.Кравецький, Д.Воронцов, М.Сиротін та інші – за спроби захистити “метафізичні концепції” і “ревізувати матеріалістичне вчення І.Павлова”. Ще одна наука була потрактована як “ворожа” – кібернетика. Вона була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Суспільствознавцям була відведена невдячна роль коментаторів і адептів політичних рішень партії. Їхні дослідження, як і літературно-художня творчість, розглядались, по суті, лише як форма ідеологічної роботи. Історики, зокрема, повинні були доводити, що упродовж усієї історії лише Росія була носієм прогресу і тому вся її політика стосовно народу України та інших республік СРСР була незмінно прогресивною, оскільки вона передавала їм культуру російського народу. На догоду політичним цілям сталінського керівництва з історії України викреслювалися не лише імена, а й історико-культурні пласти, які не вписувалися у створювані схеми. Наприкінці 40-х років розпочалася чергова ідеологічна кампанія боротьби з “безродним космополітизмом”, яка мала відверто антисемітський характер. Чимало єврейських письменників, учених, художників було репресовано. Співробітники держбезпеки СРСР навіть сфабрикували “змову” групи єврейської інтелігенції, яка нібито планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремити його від Радянського Союзу. Апогей цього ідеологічного цькування настав у 1951 р., коли на вірш В.Сосюри “Любіть Україну” впало звинувачення у “націоналізмі”, а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Поета звинуватили у тому, що він оспівував не радянську, не соціалістичну, а “якусь одвічну Україну, Україну взагалі”. Тоді під розгромну партійну критику попало багато українських письменників і поетів, науковців Інституту української літератури імені Т.Шевченка. Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце. “Ідейні прорахунки” були знайдені у творчості Б.Лятошинського, П.Майбороди, О.Сандлера та ін. Некомпетентне втручання у творчі процеси, адміністрування, заборонна практика нанесли українській культурі величезних втрат. Проте, попри всі труднощі, різного роду “проробки” і гоніння, несправедливості та заборони, краща частина діячів культури зберегла в ці трагічні часи своє творче обличчя, створила цікаві самобутні твори і наукові праці, що стали відомими далеко за межами України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ідеологічний наступ сталінізму» з дисципліни «Новітня історія України»
