Гітлерівський план "Ост" так визначав суть політики щодо України:"Україна - найплодючіший регіон Європи. Її завдання - постачати продукти харчування та сировину новій Європі. А жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові". Отже, Україна мала перетворитися в аграрно-сировинний придаток рейху, а місцеве населення підлягало витісненню і навіть фізичному винищенню. Для ліквідації будь-яких ознак державності та територіальної єдності етнічних українських земель уже в серпні 1941р. Україна була поділена на окремі частини з різними адміністративними органами. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеську, південні райони Вінницької, західні - Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об’єднали в губернаторство "Трансністрія" і також оголосили частиною румунського королівства. Львівська, Тернопільська, Дрогобицька і Станіславська області на правах окремого дистрикту (округу) під назвою "Галичина" були включені до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало південні польські землі з центром у Кракові під орудою Г.Франка. Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командування. З більшої частини українських земель був утворений "Рейхскомісаріат України", до складу якого увійшли Рівненська, Волинська, Камянець-Подільська (тепер Хмельницька), Житомирська, північні райони Тернопільської і Вінницької областей, східні райони Миколайвської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області. Столицею було обрано м.Рівне. Очолив "Рейхскомісаріат України" лютий ворог українства Еріх Кох. Що ж до Закарпатської України, то вона ще в 1939р. була окупована Угорськими військами. Окуповані Німеччиною українські землі управлялися спеціально створеним міністерством східних територій А.Розенберга, яке мало структурований адміністративний аппарат. Рейхскомісаріат поділявся на генеральні комісаріати (Київ, Дніпропетровськ, Житомир, Рівне та ін.), генеральні округи і райони. Ці адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на відділи поліції безпеки і гестапо. Крім окупаційної воєнної і цивільної адміністрації, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами. Це - бургомістри у містах, голови у районах, старости у селах, допоміжна поліція для забезпечення громадського порядку. У перші місяці окупації німецька адміністрація обіцяла українцям аграрну реформу, розвиток культури, повернення полонених. Ці обіцянки інколи підкріплювалися відповідними діями. У деяких містах роздавали колгоспну худобу і реманент. Частину полонених українців випустили з концтаборів. Такі дії були схвалено сприйняті всіма незадоволеними радянською владою. Але дуже скоро "новий порядок" приніс для населення такі поневіряння, такий розмах терору, в порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським. На власній території українці та інші жителі перетворилися в людей "третього сорту". Їх життя і діяльність регламентувалися різними наказами і правилами, порушення яких каралися концтаборами або розстрілом. У вересні 1941р. Е.Кох заявив про своє кредо щодо політики в Україні:"Наше завдання полягає в тому, щоб висмоктати з України всі товари, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення". Отже, тотальне пограбування було зведене у ранг державної політики. За неповними даними в Німеччину вивезено 3 млн.коней, 3,8 млн.голів рогатої худоби, 4,4 млн.свиней, 125 тис.електромоторів, 80 тис.верстатів. Спеціальні команди навіть вивозили до рейху український чернозем, а також твори мистецтва, музейні експонати. На підприємствах України встановили тривалий робочий день (12-14 годин). Заробітна плата була мізерна. Нещадно грабувалося село. Колгоспи і радгоспи були збережені як "общинні господарства" з кріпацьким режимом. На селянські двори накладалися різноманітні податки. Під страхом суворої кари запровадженообов’язкову трудову повинність. У 1942р. весь світ облетіла страшна звістка про те, що гітлерівці спалили чеське село Лідіце, чоловіче населення якого поголовно знищили, а жінок і дітей відправили в концтабори. Подібна доля спіткала й французьке містечко Орадур. За вбивство німецького офіцера його жителів було спалено у церкві. На Україні подібні зверства окупантів були масовими. В ході каральних акцій було до тла спалено 215 сіл, зокрема 97 на Волині, 32 на Житомирщині, по 21 селу в Сумській і Чернігівській областях. Більшість їх мешканців загинули. Українська молодь позбавлялася можливості одержати освіту. На нараді під Вінницею влітку 1942р. Гітлер категорично заявив:"Достатньо навчити українців трохи читати і писати по-німецьки". Всі школи вище початкової в рейхскомісаріаті були закриті, не дозволялися жодні вищі навчальні заклади, а також загальноосвітні середні школи. До жахливих злочинів нацистів належить винищення єврейського населення. За расовою теорією вони були ворогами рейху, з чого випливало одне - ліквідація. Так званий голокост - тобто масове знищення людей єврейської національності - проводився окупантами після зайняття будь-якої території України. Вже в перші дні окупації спеціальні підрозділи СС - айнзатцкоманди і зондеркоманди - розпочали нищення євреїв у Західній Україні. У львові за кілька днів розстріляно 7 тис. дорослих і дітей. Пізніше через львівське гетто пройшло й загинуло понад 200 тис.осіб. У липні 1941р. настав етап "остаточного вирішення єврейського питання". В Україні було створено десятки гетто для євреїв. У зловісному Бабиному Яру під Києвом лише за 5 днів (з 29 вересня по 3 жовтня 1941р.). Нацисти розстріляли 52 тисячі євреїв. Свій "Бабин Яр" був у кожному місті України. Всього в період окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв. Спроби нацистів спровокувати розбрат між євреями й українцями на національному грунті провалилися. Хоча частково українська допоміжна поліція брала участь в екзекуції євреїв. Переважна ж більшість українського населення негативно поставилася до антиєврейських акцій. Багато людей допомагали євреям рятуватися. Тисячі українців переховували єврейські сім’ї, нехтуючи власною безпекою. Глава греко-католицької церкви митрополит А.Шептицький також протестував проти антиєврейських акцій, особисто надав притулок 150 дітям і 15 рабинам. Тільки в Галичині за переховування євреїв на смерть було покарано майже 100 українців.У 1942р. в Кременчуці фашисти розстріляли українського бургомістра Синицю-Варшавського за допомогу євреям. Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і персувних концтаборів для полонених. А всього в Україні їх було понад 150. В таборах в’язнів майже не годували, підрахунки померлих від голоду, холоду, хвороб представники окупаційного режиму проводили приблизно і далеко не в повному обсязі, тому і статистичні дані про загиблих ' неповними і до сьогоднішнього дня. В цілому, за даними, наведеними в монографії "Безсмертя. Книга памяті України 1941-1945"(Київ,2000), що діяли на території України загинуло близько 1.8 млн.військовополонених. З 1942р. в Україні розгорнулося вербування, а згодом примусове вивезення людей до Німеччини на роботу у військовій промисловості, на приватних підприємствах, у сільському господарстві. Впродовж року було вивезено 1,5 млн.осіб, з них 500 тис. українок для праці в домашньому господарстві. Загалом з України в її нинішніх межах, тобто включаючи Закарпаття і Крим, з 1941 до 1944рр. депортовано 2,4 млн. "східних робітників", або 48% загальної кількості людей, вивезених фашистами з усіх окупованих районів СРСР. Найбільше було забрано з Сталінської області (тепер Донецька) - 252,2 тис., Дніпропетровської - 176,3 тис., Полтавської - 175 тис., Закарпатської - 174,4 тис., Львівської (разом з Дрогобицькою) - 170,4 тис., Київської - 170 тис.чоловік. Масова насильницька депортація населення була віднесена Міжнародним воєнним трибуналом у Нюренберзі до військових злочинів і злодіянь проти людства. Сотні тисяч українців вивезено у так звані фабрики смерті - концтабори Освєнцім, Майданек, Бухенвальд та ін. Окупанти впроводили систему заручників. За діяльність партизан, повстанців або підпільників розстрілювали сотні мирних жителів. Упродовж окупації України жертвами нацистів стали 4,5 млн.осіб цивільного населення. Нацистський "новий порядок" викликав хвилю обурення в Україні. На боротьбу проти окупантів піднімалися все більші маси населення. Робітники працювали аби як, подекуди виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання замовлень. Селяни теж відмовлялися виходити в поле, саботували поставки продовольства до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух. У русі Опору в Україні було дві течії з різною політичною орієнтацію. Одна з них була націоналістичною, друга керувалася радянськими гаслами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Нацистський "новий порядок"» з дисципліни «Новітня історія України»
