ПРИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ
Головне призначення центрального банку — це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. Цент-ральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призна-чення він реалізує завдяки тому, що відіграє в економі-чній системі особливу роль, а саме роль: • емісійного банку; • банку банків, тобто специфічної банківської інсти-туції, яка формує банківські резерви і регулює діяль-ність банківської системи; • органу державного управління, який відповідає за монетарну політику. Центральний банк бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як у формуванні її готівкового компоненту, так і безготівкового (депозитного). Він здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Ко-мерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв. Готівка, що емітована центральним бан-ком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в позаба-нківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей. Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, враховуючи його розміри, є гроші суб’єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівко-вий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк та-кож відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички та купуючи цінні папери й іноземну валюту на відкритому ринку. Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, що їх центральний банк вимагає нагромаджувати (обов’язкові резерви), і будь-яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надли-шкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов’язкових резервів, надають позички своїм клієнтам-позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму резервів, наданих центральним банком комерційним банкам, тому що кредитна ді-яльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікати-вне розширення депозитів. Коли центральний банк вилучає з банківської системи резерви — стягує позички з комерційних банків чи продає цінні папери або іноземну валюту на відкритому рин-ку — відбувається відповідне мультиплікативне згортання депо-зитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними бан-ками в обіг, мультиплікативного розширення не дає. Таким чином, центральний банк як особливий орган банківсь-кої системи створює так звані гроші підвищеної ефективності — готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей. Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов’язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і харак-тер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників: • невизначеність коливання залишків за депозитами, що зале-жить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати; • вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов’язкових резервних вимог у разі недостат-ньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної про-центної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими й обов’язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки; • процентний дохід, який комерційні банки втрачають, три-маючи резерви у центральному банку . Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання остан-ньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов’язковими резервами, і навпаки. Центральний банк має, як правило, монопольне право здійс-нювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб’єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у ба-нках. Основні чинники, що впливають на це рішення: • довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов’язаний із розміщенням коштів у банках (імовірність банківської паніки); • сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який визна-чається рівнем депозитної процентної ставки комерційних банків; • масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уни-кнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків; • рівень доходів суб’єктів економіки. Готівка широко викори-стовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів (ба-гатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою і гро-шима, розміщеними на депозитних рахунках. Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропо-зицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний двозначний взаємозв’язок. Так, у короткостроковій перспективі, ко-ли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється: • збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного дохо-ду. В умовах зростання доходу суб’єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рів-ня процентних ставок; • збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних про-цесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок. Таким чином, початково зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори почи-нають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через зда-тність впливати на рівень процентних ставок. Автор фундаментального американського підручника «Еко-номіка грошей, банківської справи і фінансових ринків» Фреде-рік С. Мишкін вважає, що понад три чверті коливань у пропози-ції грошей можна приписати змінам у грошовій базі, що контролюється Федеральною резервною системою США. Центральні банки мають особливий правовий статус, обумов-лений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою прове-дення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись лише державними інтересами та чинним законодавством. Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Для виконання цих завдань центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією. Правовий статус центрального банку пов’язаний із вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме: • визначення на законодавчому рівні завдань й основних на-прямів діяльності банку; • формування статутного капіталу банку; • визначення взаємовідносин банку з органами державної влади; • порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку. Правовий статус центральних банків розвинених країн закріп-лений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регламен-тує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані завдання й основні напрями діяльності центрального банку. Порядок формування статутного капіталу центрального банку не є однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку може на-лежати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у вла-сності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу цен-трального банку не має принципового значення для його функці-онування, оскільки цільова спрямованість діяльності централь-них банків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства. Характер взаємовідносин центральних банків з органами дер-жавної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неодна-ковий. У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності цен-трального банку у визначенні і реалізації монетарної політики. У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної ду-мки щодо незалежності центрального банку. Фредерік С. Мишкін у підручнику «Економіка грошей, банківської справи і фінансо-вих ринків» наводить аргументи як на користь, так і проти неза-лежності центрального банку. Найсильніший аргумент на ко-ристь незалежності центрального банку ґрунтується на погляді, що залежність центрального банку від уряду надавала би монета-рній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти незалежності виходить з того, що недемократично мати монетар-ну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним бан-ком), яка ні перед ким не несе відповідальності. Слід відзначити, що західні науковці проводили дослідження зв’язку між ступе-нем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони прийшли до висновку, що показники інфляції є найменшими в країнах з найвищим рівнем незалежності центрального банку. До того ж країни з незалежним центральним банком не мають вищо-го рівня безробіття або більших коливань обсягу виробництва, ніж країни з менш незалежними центральними банками. Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) і є незале-жними від органів державної влади у встановленні цільових оріє-нтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обороту. Безумовно, незалежність центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визна-чає центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують загаль-ноекономічну політику держави. Другий аспект стосується взаємовідносин центрального банку з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того щоб уряд не мав можливості чинити тиск на централь-ний банк, у багатьох країнах центральному банку на законодав-чому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінан-сування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вто-ринному ринку з метою регулювання грошового обороту. На ступінь незалежності центрального банку певним чином впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинених країнах керуючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законо-давчим органом державної влади, причому на строки, що переви-щують термін повноважень уряду (США — 14 років, Німеччина — 8 років, Японія — 5 років). До того ж відкликати вище керівництво центрального банку або досить складно, або взагалі неможливо. Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федера-ція, чи це унітарна держава), національними традиціями й особ-ливостями банківського законодавства. Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків. Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федераль-них резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради . Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США після консультацій і за зго-дою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тис-ку з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керую-чі виконують свої обов’язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих оби-рається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обраний вдруге. Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльнос-ті та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов’язкових ре-зервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо. Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період. Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків ма-ють відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адмініст-ративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — чле-ни ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обі-гу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, є для комерційних банків свого округу розрахунковою палатою, тобто організову-ють і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички ко-мерційним банкам, досліджують проблеми, пов’язані з проведен-ням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибу-ток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перерахо-вують до державного бюджету. Федеральний комітет відкритого ринку — це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструмен-том проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п’яти президентів резервних банків, од-ним із них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обороту здійс-нює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федераль-ний резервний банк Нью-Йорка. Федеральна консультаційна рада складається з 12-ти членів, яких обирають щорічно по одному від кожного федерального ре-зервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерцій-них банків. Рада збирається принаймні чотири рази на рік для об-говорення з Радою керуючих поточних проблем, пов’язаних з монетарною політикою. Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалось, пев-ною мірою визначає організаційну структуру центрального бан-ку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінан-совим інституціям, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Не-використаний прибуток банку надходить до державного бюдже-ту. Керівництво банком покладається на Правління, яке склада-ється з дев’яти осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правління — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п’ять років. На засіданнях Правління в разі необхід-ності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетар-ної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Прав-ління банку. Банк Японії здійснює діяльність, що є традиційною для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтри-мки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПРИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС ТА ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ» з дисципліни «Гроші та кредит»
