Формування і діяльність репресивно-каральних структур
У листопаді 1939р. політбюро ЦК КП(б)У затвердило начальників обласних управлінь юстиції, голів обласних судів і обласних прокурорів. У грудні 1939р. нарком юстиції УРСР видав наказ "Про початок роботи обласних і народних судів у західних областях УРСР", керівниками і членами обласниї судів рекомендувалися виключно особи зі східних областей УРСР, які мали не тільки досвід роботи в судових органах, але й пройшли школу партійно-політичної роботи. Вслід за формуванням обласних судів почалася робота з організації районних і міських судів. Упродовж січня-лютого 1940р. територія шести західних областей України була вкрита густою сіткою судів та їх дільниць. Загалом було відкрито 376 судів. Міські та районні суди, прокуратура теж комплектувалася з осіб, рекомендованих партійними органами. Місцеві юристи допускалися лише на адвокатські посади. Однак жорсткий партійний контроль і радянська практика судочинства не дозволяли адвокатам у повному обсязі виконувати свої функції. Участь народних засідателів у процесі судочинства мала формальний характер. Якість розгляду цивільних і кримінальних справ судами була низькою. Працівники судових органів і прокуратури нерідко вдавалися до зловживань, грубо нехтували законом. Партійні комітети втручалися у розгляд конкретних судово-слідчих справ. Крім загальних судів діяли військові трибунали, які за 1939-1941рр. винесли суворі вироки понад 17 тис.особам за участь у "контрреволюційних злочинах". Протягом листопада-грудня 1939р. в Західній Україні були створені обласні управління НКВС, його містечкові відділення. У лютому 1941р. на базі обласних управлінь створено самостійні управління НКДБ і НКВС, оперативний склад яких був укомплектований з різних областей СРСР. Така ж структура репресивно-каральних органів була створена наприкінці 1940р. і в Бессарабії та Буковині. Утвердження тоталітарного режиму в західноукраїнських землях супроводжувалося масовими репресіями(звільнення з роботи, увязненням, депортаціями, фізичним знищенням, тощо), які зачепили всі соціальні і національні групи населення. Усього серед 65 тис.осіб, заарештованих протягом вересня 1939 - травня 1941рр. органами НКВС в Західній Україні, яким були предявлені конкретні звинувачення, найбільше - 32,8 тис. відповідали за нелегальний перехід кордону, 13,4 тис.- приналежність до "контрреволюційних організацій", 2,6 тис.- "контрреволюційну агітацію", 748 - участь в "антирадянських змовах". Як метод політичного переслідування та адміністративного покарання широко використовувалися депортації - виселення без правових на це підстав. За 1940-1941рр. у віддалені райони СРСР було депортовано із Західної України понад 180 тис.осіб. Серед них були колишні функціонери різних політичних партій та громадських організацій, підприємці, польські осадники, священики, заможні селяни. Сам факт депортації був злочином проти людяності, не кажучи вже про жахливі методи її здійснення. Понад 8 тис.в’язнів, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, були розстріляні за наказом Л.Берії. Такими і подібними карально-репресивними діями тоталітарна система дискредитувала себе в очах західних українців. Саме тому багато людей, які раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, змінили свої погляди, репресивно каральна система, яка функціонувала в західноукраїнських землях у 1939-1941рр., становила одну з ланок тоталітарного механізму, допускала свавілля, грубе порушення прав людини. Таким чином, хоча приєднання західних земель України до УРСР було здійснено насильницькими методами, і при цьому переслідувалися перш за все стратегічні плани Сталіна в боротьбі за панування в Європі, ця подія об+єктивно відіграла важливу роль у новітній українській історії. Саме у 1939-1941рр. було започатковано процес інтегрування Західної і Східної України. "Об’єднання українських етнічних територій мала глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців - писав канадійський українського походження історик О.Герус. - Інтеграція і асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політикою, культурою та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників. І хоча підмічений О.Герусом процес значно посилився після Другої світової війни, його прояви стали очевидними саме в 1939-1941рр. Збереглося чимало спогадів із свідченнями про глибокі зміни в свідомості багатьох східних українських інтелігентів, направлених на різні посади у новоприєднані області. Напзвемо тільки три імені: першого радянського ректора Львівського університету Михайла Марченка, який попереджав про загрозу арешту університетських викладачів та рятував заборонені українські книжки, потай вивозячи їх до Києва; ректора ветеринарного інституту Івана Чинченка, якого за надмірне українофільство було звільнено, як і Марченка, з посади; кореспондента київської газети "Комсомолець України" Йосипа Позичанюка, який вступив до націоналістичного підпілля й згодом загинув у лавах Української повстанської армії. З іншого боку, нові, небачені доти горизонти відкрили для себе і західні українці. Кость Паньківський - політичний діяч легального українського руху під час німецької окупації Галичини через три десятиліття написав про період 1939-1941рр.:"При всій безвиглядності і при всіх страхіттях тих днів вивели вони нас із вузького кола наших дрібніших галицько-українських зацікавлень і справ та кинули на широкі води українських проблем…, заставили думати категоріями загальнодержавними". Отже, у 1939-1941рр. західноукраїнські землі зазнали примусової інтеграції до радянської суспільної системи не внаслідок внутрішнього визрівання соціально-економічних передумов, а в результаті політики радянського керівництва, спрямованої на приєднання регіону до СРСР. Водночас, низка внутрішніх факторів, таких як нерівноправне економічне становище краю у міжвоєнній Польщі та нерозривне сплетіння соціального і національного нерівноправ’я, безперечно сприяла радянізації, надала їй специфічного характеру, далекого від сценарію звичайної окупації, залучила до цього процесу досить широкі верстви місцевого населення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування і діяльність репресивно-каральних структур» з дисципліни «Новітня історія України»
