Узурпація більшовиками влади в 1917р., сам характер радянської влади обумовили особливу увагу держави і правлячої партії до органів, зусиллями яких ця влада підтримувалась. Йдеться про суд, прокуратуру та силові правоохоронні структури. На початку 30-х років в УСРР сформувалась така судова система: народний суд, обласний суд і Верховний Суд України. Конституція УРСР 1937р. декларувала принцип гласності судових засідань, право звинуваченого на захист. Крім того, затверджувався принцип виборності суддів: Верховний Суд обирався Верховною Радою на 5 років, обласні - обласними Радами депутатів трудящих на 5 років, народні суди - населенням на 3 роки. Проте закріплення цих демократичних принципів в Конституції не стало гарантією втілення їх в життя. Якраз в цей час стають масовим серйозні порушення законності, широко практикуються репресії, які здійснюються позасудовими органами - "трійками", "двійками", особливо нарадою при НКВС. Конституція УРСР 1937р. регламентувала функції Прокуратури республіки (вищий нагляд за точним дотриманням законів усіма наркоматами і установами, посадовими особами і громадянами), призначення прокурорів, термін їх діяльності (5 років). Однак, як показала практика суспільного життя в Україні 30-х років, і вищий нагляд, і нагляд на місцях забезпечував швидше беззаконня, аніж "точне дотримання законів". Згортання непу на рубежі 20-30-х років обумовило активізацію силових структур правоохоронних органів. При наркоматі внутрішніх справ УСРР діяло Державне політичне управління (ДПУ) для боротьби з контрреволюційними виступами, шпигунством, контрабандою тощо. Республікансські ДПУ підпорядковувалися союзному Об’єднаному державному політичному управлінню (ОДПУ). Повна централізація в СРСР репресивно-каральної системи забезпечувалась створенням у 1934р. загальносоюзного НКВС, до якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. Утворені в республіках НКВС фактично стають філіями союзного НКВС. У структурі НКВС діяли головні управління: державної безпеки, прикордонної та внутрішньої охорони, виправно-трудових таборів і трудових поселень, пожежної охорони, відділ запису актів громадянського стану. Саме цими структурами НКВС здійснювались жорстокі репресії в Україні в 30-х роках. У лютому 1941р. НКВС було поділено на два наркомати - внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ), які в умовах воєнного часу знову було об’єднано в один орган - НКВС. Репресії проти тих, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-х років. Але з кінця цього десятиліття правлячі кола СРСР відмовилися навіть від видимості законності здійснюваних репресій. Цьому слугувала теза Сталіна про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення доповнювалося іншим - про наявність у радянських республіках "повзучих" націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Сталіним боротьби з "ворогами народу". У звітній доповіді ЦК КП(б)У ХП з’їзду, який відбувся у 1934р., С.Косіор так інтерпретував сталінську тезу відносно України:"На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог - куркуль, націоналіст - у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу". Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обгрунтуванню масових репресій в країні, нагнітанні історії страху, аби паралізувати волю народу до опору. Друга хвиля масових репресій в УСРР(після розкуркулення і голодомору) була спрямована насамперед проти членів партії. Якщо в інших республіках Союзу масові репресії проти партійних активістів розгорнулися у 1937р., то в Україні початок було покладено вже в 1933р. Українських комуністів покарали за "націонал-ухильництво", яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищували тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали. 1933р. в Україну прибув П.Постишев, а ДПУ очолив В.Балицький. Спільними зусиллями вони організували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М.Скрипник 7 липня застрелився. Сфабриковано справи "Української військової організації",(УВО), "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій". Заарештовано О.Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з цим пов’язані. Масова кампанія "викриття" ворогів та репресій проти них розгорнулась після вбивства 1 грудня 1934р. С.Кірова, члена політбюро ЦК ВПК(б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез’ясованими, сталінське керівництво скористалось для подальшого нагнітання історії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934р. прийняла постанову "Про порядок ведення справ по підготовці або здійсненню терористичних актів". Цей надзвичайний закон відкрито попирав принцип гласності, змагальності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався за 24 години до розгляду справи у суді. З процесу вилучались прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і подання клопотань про помилування у цих справах не допукались. Смертний вирок приводився у виконання негайно після оголошення. Слідчі надзвичайно широко трактували поняття "тероризм". Фактично, в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до рук НКВС. У 1937р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. "Шкідників" і "диверсантів" співробітники НКВС шукали на заводах і фабриках, у вузах та установах. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями стали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ця практика була узаконена в 1937р., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи впливу. Арештовані не витримували тортур, підписували протокол з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних, на всіх, ким цікавилися слідчі. Терор охопив усі нації та соціальні групи СРСР. Видається парадоксальним, що винищували "своїх" - провідних діячів партії та держави, знаменитих воєнначальників. Але нічого дивного в цьому не було: "Стара гвардія", яка пройшла підпілля, царські репресії і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячого класу, оплату тоталітарної системи з "батьком народів" Й.Сталіним на вершині бюрократичної піраміди. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції і не мала старомодних революційних фантазій і вірно служила "вождю". 1937р. була ліквідована майже вся верхівча ЦК КП(б)У та уряду УРСР. Страчено одного з організаторів Компартії України Е.Квірінга. Заарештовано Х.Раковського. За загадкових обставин загинув голова Раднаркому УРСР П.Любченко. Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. П.Постишева відкликали з України і 1939р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК ВПК(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Ліквідували наркома внутрішніх справ республіки В.Балицького, Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано 100 чол. З 11 членів політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4, з 9 членів оргбюро - всі. Унаслідок репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. Й.Якіра, командуючого Київським військовим органом у 1937р. звинуватили в підготовці замаху на К.Ворошилова і стратили. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу. Подібна доля спіткала й Харківський військовий округ, його командуючий склад на чолі з І.Дубовим став жертвою розправ. Загалом у передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. командирів Червоної армії, в т.ч.1 800 генералів. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки у січні 1938р. очолив Микита Хрущов. Терор 30-х роках набув тотального характеру і охоплював усі верстви населення. У 1935р. в Україні було заарештовано майже 25 тис.осіб, у 1936р. - 15 тис., 1937р. - 159 тис., 1938р. - 108 тис., 1939р. - 12 тис., 1940р. - близько 50 тис.осіб. Разом майже 370 тис. Арешт став трагедією не лише для них самих. Їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву "члени сімей ворогів народу". Частину з них також репресували, а решта поневірялись, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту. Шляхом репресій вілдбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Правоохоронні органи. Терор 30-х років в Україні» з дисципліни «Новітня історія України»
