Стрижнем тогочасного політичного ладу була ВКП(б), від імені якої здійснювалося керівництво всіма ділянками економічного, політичного й духовного життя. Це була єдина правляча партія. Ось чому в партію йшли не лише переконані прихильники соціалізму, але й безліч тих, хто вбачав у членстві у ВКП(б) гарантію швидкого просування по службі. У цій обстановці лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко поповнилися. На 1 січня 1933р. КП(б)У налічувала 330 тис.членів, а 1 січня 1941р. вже близько 380 тисяч. Монопольне становище ВКП(б) у суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики призвели до накопичення негативних хворобливих тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців, об’єднаних спільністю політичних цілей, вона перетворилася в ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Поступово склався розрив між штатним партапаратом і так званою партійною масою. Апарати партійних комітетів повністю визначали життєдіяльність парторганізацій. Представницькі ж органи - з’їзди, пленуми, збори - переважно одностайно ухвалювали рішення, вироблені апаратом. Партійний аппарат становив ключову ланку правлячої верхівки. Це була найбільш важлива, наділена реальною владою частина комуністів, у певному розумінні - провідна верства всього радянського суспільства. У штатному апараті існування чітка ієрархія, жорстка дисципліна і субординація. Посадова ієрархія знаходила відображення в системі номенклатури, своєрідному "законі про ранги", що визначав місце кожного апаратника в піраміді влади, а в кінцевому підсумку - його соціальний статус, обсяг привілеїв, якість життя, престиж і т.ін. На основі Конституції УСРР 1929р. найвищими органами влади в Україні були: Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад; Президія ВУВК; Рада Народних Комісарів УСРР. Цим органам належала вся повнота верховної влади в республіці, найвищі права державного керівництва. Вони мали виняткове право видавати декрети і постанови як акти найвищої юридичної сили, через які здійснювалась воля правлячої, єдиної політичної партії, що, фактично, забезпечувало диктатуру партії більшовиків. Розмежування законодавчих і виконавчих функцій між органами найвищої влади Конституціями УСРР 1919 і 1929рр. не передбачалося. Органам верховної державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувся один раз на два роки згідно з Конституцією 1929р. Його делегати обиралися місцевими з’їздами рад за нормою: від міських і селищних рад - один делегат від 10 тис.виборців, а від сільських - один делегат від 50 тис.виборців, чим, власне, забезпечувалась диктатура певного класу. Якісний склад делегатів з’їздів засвідчує, що диктатура пролетаріату зводилась до диктатури більшовицької партії. Своє представництво в органі верховної влади правляча партія збільшила до майже 90 відсотків. Компетенцією з’їзду було затвердження змін і доповнень до Конституції УСРР, вибори ВУЦВК і представників України до органів верховної влади СРСР. З’їзд також вирішував питання господарського, культурного і соціально-політичного життя, але в межах, що визначалися директивами правлячої партії та не торкалися компетенції СРСР. Постійно діючим органом Всеукраїнського з’їзду Рад, тобто найвищим законодавчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом влади в період між з’їздами був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. ВУЦВК обирав зі свого складу Президію. ВУЦВК періодично збирався на сесії: за конституцією 1929р. тричі на рік. На сесіях ВУЦВК затверджувався бюджет республіки і плани розвитку народного господарства України, проекти кодексів законів та ін. Вищим органом виконавчої і розпорядчої влади була Рада Народних Комісарів УСРР. Раднарком України повинен був звітувати перед ВУЦВК, його Президією, союзними органами. З утворенням СРСР склалась своєрідна система галузевого управління у всіх союзних республіках, у тому числі і УСРР, характерною ознакою якої був поділ наркоматів Союзу РСР на дві групи: загально-союзні - єдині для всього Союзу і об’єднані, органами яких у союзних республіках були ознайомлені наркомати. Суто республіканськими залишались лише наркомати охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення, внутрішніх справ(до 1934р.), юстиції. Така структура органів управління народним господарством союзної республіки свідчить про посилення процесів централізації. Особлива роль в системі управління належала загальносоюзним наркоматам, які в республіках мали неподільну й необмежену владу. У 1936р. була прийнята Конституція СРСР, яка скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. Вибори до Рад оголошувалися загальними, прямими й рівнимим при таємному голосуванні. Оголошувалась також недоторканість особи й житла, таємниця листування, свобода слова, друку, зборів. На основі Конституції СРСР була вироблена Конституція України. Надзвичайний ХІУ Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937р. затвердив нову конституцію республіки, яка офіційно тепер називалася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями - президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади оголошувалася Рада Народних Комісарів (РНК). Демократичні положення основного закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної диктатури не були наповнені реальним змістом і фактично були декларацією. СРСР був жорстко централізованою унітарною державою. З союзного центру - Москви - тягнулися нитки управління практично всіма сферами життя України. Структура місцевих органів державної влади визначалась триступеневою системою управління (центр - область - район), що склалась на початку 30-х років. Протягом 1932р. в Україні було створено перші сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. З часом утворилися нові адмінодиниці. Вищим органом радянської влади в будь-якому адміністративно-територіальному утворенні за Конституцією 1929р. були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Конституція УРСР 1937р. не передбачала такого інституту влади, як з’їзди місцевих Рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обиралися виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени виконкому), затверджувався склад постійних комісій, утворювалися органи управління господарським і культурним будівництвом на своїй території - відділи та управління. Такі органи підпорядковувалися самій Раді, що їх утворила та галузевій структурі Раднаркому УРСР. Місцеві органи радянської влади всіх рівнів (сільські, районні, міські, обласні) діяли під постійним контролем територіальних структур правлячої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегія і зміст рішень місцевих органів радянської влади визначалась саме ними. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип "демократії", коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом. Периферійний елемент політичної організації суспільства становили громадські організації: профспілки, комсомол, кооперація, наукові, творчі спілки тощо. Найчисельнішою громадською організацією були профспілки, які в умовах тоталітаризму повністю підпорядковувалися партії - державі, та більше - перетворились у своєрідну напівдержавну структуру, яка виконувала чітко окреслені політичні, громадські та ідеологічні функції. Головна функція профспілок - захисна - відійшла на задній план. На них покладалися насамперед виробничі завдання - організація робітників і службовців на боротьбу за неухильний розвиток народного господарства. Фактично профспілки перетворились у придаток адміністрації і мали забезпечувати виконання планів, підвищення продуктивності праці. Інша громадська організація - комсомол - об’єднувала молодь і працювала з підростаючим поколінням, виступала резервуаром, з якого поповнювала свої ряди партія. Комсомол, подібно до профспілки, сприяв мобілізації молоді на виконання господарських завдань, будівництво численних об’єктів енергетики, вугільної, металургійної, гірничорудної промисловості. Громадські організації, покликані акумулювати соціальну активність населення, спрямовували її у певне русло. Вони розвязували двоєдине завдання: блокували вільну політичну діяльність і формували у громадян еталонну поведінку. Ключове значення у цьому відводилося марксистсько-ленінській ідеології, яку вкорінювали у свідомість радянських людей і перетворювали в сурогат віри - абсолютної і незаперечної.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Функціонування політичних інституцій» з дисципліни «Новітня історія України»
