Для львівських поляків, які чекали приїзду ліквідаційної комісії і проголошення Східної Галичини частиною Польщі, виступ українців був цілковитою несподіванкою. Але досить швидко вони оговтались і почали чинити збройний опір. Уже в полудень 1 листопада 1918р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч.Мончинським. 5 листопада ворогуючі сторони розділяла лінія фронту, що проходила вулицями міста. Запеклі бої точилися за кожний будинок. Збройні заколоти проти законної влади польські боївки підняли і 6 інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі, які, однак, були щвидко ліквідовані українськими частинами. Варшавський уряд вислав із Кракова на допомогу повсталим у Львові польським підрозділам додаткові військові частини. Спочатку воєнні дії у Галичині йшли з перемінним успіхом. Великою стратегічною невдачею українського командування стала втрата 11 листопада 1918р. Перемишля, через який здійснювалось постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У середині листопада 1918р. до польських заколотників у Львові з Кракова пробилися відділи під командуванням підполковника Токаржевського та генерала Б.Роя, що дало можливість полякам 21 листопада 1918р. встановити контроль над містом. Українські війська залишили Львів і зупинились на лінії Підбірці - Лисиничі - Винники - Чижки. На думку проф.Л.Зашкільняка, почався збройний конфлікт між Західноукраїнською Народною Республікою та Польською державою. Початок польсько-української війни змусив керівників ЗУНР приділити особливу увагу розбудові власних збройних сил. 13 листопада 1918р. УНРада видала Закон про загальну військову службу громадян ЗУНР. Відповідно до цього Закону Державний Секретаріат військових справ 15 листопада проголосив загальну мобілізацію чоловічого українського населення віком від 18 до 35 років та встановив військово-територіальний поділ держави. Особи інших національностей мобілізації не підлягали, але до армії вступило чимало німців і євреїв, здебільшого лікарів. Формування боєздатної армії ускладнювалося тією обставиною, що серед українців які служили в австрійській армії, не було старших офіцерів з досвідом організації військових частин та планування операцій. Уряд ЗУНР звернувся за допомогою до УНР, яка рекомендувала для роботи по організації регулярних військ ЗУНР - Галицької Армії - генерала М.Омеляновича-Павленка і полковника С.Мишковського. У своїй діяльності вони спиралися на офіцерів-галичан, залучаючи до військового будівництва також офіцерів інших національностей - австрійців, чехі та ін. Реорганізація армії відбулася протягом грудня - січня, її чисельність зросла до 100 тис.бійців. На базі бойових груп організовано три корпуси по чотири бригади у кожному. Для оперативного управління армією створено Начальну Команду УГА. У першій половині грудня 1918р. утворився українсько-польський фронт, який проходив від Хирова до Львова і тягнувся далі через Любачів, Рава-Руську, Белз до Ярослава. Галицька армія у грудні 1918 - січні 1919р. вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду було здійснено дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 15-17 лютого 1919р., внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізницею Львів - Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р.Сян. Успішно розпочата операція була зупинена 25 лютого 1919р. на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. 20 лютого до Львова, а через кілька днів до Хирова, у Ставку Начальної Команди УГА прибула дипломатична антантівська місія на чолі з французьким генералом Ж.Бертелемі. Під час переговорів українці зрозуміли, що Антанта підтримує Польщу і хоче зміцнити її становище. Місія союзників визначила демаркаційну лінію розмежування воюючих сторін. За поляками мав залишатися Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Ні українська, ні польська делегації не задовільнялись запропонованою демаркаційною лінією. Перша, посилаючись на етнографічний характер території, обстоювала лінію Сяну. Поляки, посилаючись на "історичні права", висунули вимогу про лінію Збруча. Безперечно, лінія альянтів була вигідною для поляків. Вона не лише долучала до Польщі (хоч і з застереженням остаточного розвязання проблеми повоєнних кордонів Мирною конференцією в Парижі) понад третину Східної Галичини, нафтовий басейн, столицею краю Львів, а й найголовніше, вимагала відведення Галицької армії з тих земель, що були під її контролем. Це був явний диктат Антанти. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертелемі і воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир’ям, польська сторона стягла у район бойових дій значні підкріплення і в середині березня 1919р. здійснила операцію з деблокування Львова. У березні-квітні суттєво змінились можливості ЗО УНР захищати свою державність. Коли у листопаді-грудні 1918р. війна була боротьбою всієї України проти всієї Польщі, то від січня 1919р. сподіватися на допомогу Великої України не доводилося. Навпаки, ЗУНР, знемагаючи в кривавій борні, змушена була посилати тисячі своїх стрільців Директорії, яка боролася проти російсько-більшовицької армії. Від березня, коли польська армія оголосила себе частиною антантівських військ, Галичина об’єктивно опинилась у стані протиборства і війни з Антантою. Але і рішуча підтримка Польщі Антантою, мабуть, ще не вичерпувала всієї смертельної небезпеки для ЗУНР. Не менша загроза для молодої української держави, як слушно зауважив у книзі "Українська республіка галичан" проф.С.Макарчук, випливала з господарської розрухи, голоду, пошесних хвороб, породжених наслідками багаторічної війни, з загостренням соціальної кризи, що підігрівалася більшовицькою, анархістською та польською пропагандою. Навесні 1919р. поляки вирішили провести масштабну підготовку до вирішального військового наступу. В квітні було перекинуто з Франції через Німеччину до Польщі армію генерала Галлера, сформовану й оснащену за допомогою Франції. Ця армія налічувала до 80 тис.жовнірів. Частина її була направлена на Волинь, а інша стрілецька дивізія галлерчиків опинилася в Галичині, з’єднавшись з польськими військами генерала Івашкевича. На передовій лінії фронту із ЗУНР поляки зосередили 50 тис. жовнірів і 200 гармат. 15 травня 1919р. польські війська розпочали наступ по всьому фронту. Під тиском переважаючих сил противника Галицька армія змушена була відходити на схід. У кінці травня 1919р. румунські війська почали займати Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування Галицької армії змушене було відвести війська в півлденно-східну частину Галичини між річками Збруч і Дністер. Галицька армія зробила відчайдушну і героїчну спробу вигнати ворога, захистити Республіку, що ввійшла в історію під назвою Чортківської офензиви. 7 червня 1919р. українські корпуси під командуванням генерала Олександра Грекова розпочали наступальну операцію, звільнили Чортків, Тернопіль, Бережани і потіснили противника до Перемишлян. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу зброї, боєприпасів та військового спорядження. Польське командування почало поспішно стягувати на фронт всі наявні резерви. 28 червня 1919р. польська армія перейшла в контрнаступ. Виснажені наступальними боями українські війська змушені були відступити і 16-17 липня 1919р. частини Галицької армії перейшли річку Збруч. Східна Галичина була окупована Польщею. Але до закінчення боротьби ще було далеко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Польсько-українська війна 1918 - 1919 років» з дисципліни «Новітня історія України»
