Влітку 1918р. становище в Україні загострилося. У середині липня розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 200 тис.чоловік. Набирала широкого розмаху селянська боротьба. У Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині повстання охопило десятки тисяч селян. Активна повстанська боротьба розгорнулася на Чернігівщині, у якій брали активну участь представники різних соціалістичних партій, у т.ч.більшовики. Восени 1918р. повстанський рух набув нового розмаху. У вересні у "нейтральній зоні" між Українською державою і РСФРР за активної участі останньої почалося формування двох українських партизанських дивізій. На Катеринославщині й у Північній Таврії ширився повстанський анархістський рух під проводом Н.Махна. У жовтні повстанці захопили Гуляйполе. На повстанців були кинуті регулярні військові частини. Але вони уникали боїв з переважаючими силами, завдаючи у той же час дошкульних ударів невеликим з'єднанням, винищуючи поміщиків і гетьманських урядовців. В умовах кризи гетьманського режиму активізувалися ті політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республіки і усунення від влади консервативних елементів. Ще у серпні 1918р. у Києві було створено Український Національний Союз (УНС). До його складу ввійшли українські есери, соціал-демократи, ряд дрібних громадсько-політичних організацій. Головою УНС обрано В.Винниченка. Союз стояв в опозиції до гетьманського режиму. Наприкінці жовтня 1918р. П.Скоропадський погодився на включення до складу Ради Міністрів Української держави представників УНС. Але у складі уряду члени УНС були не довго. На той час події набирали зовсім іншого характеру. Стало зрозумілим, що Німеччина та Австро-Угорщина війну програли. У Німеччині почалася революція. В Україні шириться народне повстання. Це викликало зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада, гетьман опублікував грамоту, в якій задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про небільшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням від державної самостійності гетьман напевно розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. В істориків не склалось одностайної оцінки цього кроку гетьмана. Одна група вважає його суто тактичним, спрямованим на консолідацію України з антибільшовицькими силами Дону і Кубані, які також прагнули до федеративної перебудови Росії. Керівна роль України у боротьбі з більшовиками, на думку цих авторів, забезпечила б її самостійне існування після ліквідації радянської влади в Росії. Інша група істориків вважає, що грамота про федерацію була відкритим переходом гетьмана в табір великодержавної контрреволюції і зрадою ідеї самостійності України. Саме так сприйняв цей крок Скоропадського Український національний союз, що штовхнуло його на шлях організації антигетьманського повстання. 14 листопада 1918р. на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була створена Директорія УНР на чолі з В Винниченком. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом. Рівно через місяць, 14 грудня 1918р. П.Скоропадський вирішив відмовитися від влади й підписав своє зречення. Воно звучало так:"Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував. Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади". Через кілька днів П.Скоропадський із сім'єю виїхав до Берліна, у вигнання. Директорія оголосила його поза законом. Українська держава на чолі з гетьманом проіснувала недовго, менше восьми місяців, протягом яких реальна влада була в руках німецько-австрійського військового командування, а її власний вплив був обмежений. Спочатку політичний курс гетьмана здобув підтримку внаслідок обіцянок відновити правопорядок. Однак влада не змогла належно підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила на порядок дня революція. Перше питання - проведення соціально-економічних реформ. Друге пов'язувалося з національною незалежністю. Спроба відновити стабільність в Україні шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою П.Скоропадського. В національному питанні гетьманський уряд вів двоїсту політику: мав досягнення у відрядженні національної освіти і культури, але змушував українців дивитися на уряд як на "український за формою, але московський за змістом". Про характер гетьманату писали історики по різному. Представники консервативно-державницького напряму в українській історіографії (В.Липинський, Д.Дорошенко, Н.Василенко-Полонська) заявляли, що це була єдина "Правова" українська держава, витворена місцевими консервативними силами. Автори УНРівського напряму дотримувалися протилежної оцінки і наголошували, що гетьманський режим був маріонеткою німців і не мав жодної опори в масах. Близьким до цього є карикатурний образ гетьмана П.Скоропадського в романі М.Булгакова "Дні Турбіних". Однак постать гетьмана більше трагічна ніж комічна. Доля його поставила на чолі Української держави. Російський генерал, який чотири роки воював з німцями й австрійцями, в останній рік війни змушений був спиратися на них. П.Скоропадський не був українським самостійником і демократом, сповідував консервативні погляди, але прагнув залучити до будівництва української держави різні верстви населення, незалежно від їх соціального і національного походження. Логіка державного будівництва заставляла його захищати українські інтереси, навіть якщо влада його спиралася на чужі багнети, а більша частина міністрів говорила і думала по російськи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Падіння гетьманського режиму» з дисципліни «Новітня історія України»
