Початок конституційного процесу внесення змін до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 поклала ухвалена ВР УРСР (див. Верховна Рада України) 16 лип. 1990 Декларація про державний суверенітет України. Закріплені в декларації принципи суверенності, народовладдя, недоторканності тер. республіки, поділу державної влади, рівності громадян перед законом, гарантування їм конституційних прав і свобод мали конституційний характер. Спираючись на декларацію, ВР УРСР затвердила 24 жовт. 1990 склад першої Конституційної комісії. Перед нею постало завдання розробити проект Концепції нової конституції. Комісія опрацювала один за одним 7 варіантів документа. У черв. 1991 концепція нової конституції була схвалена парламентом. Тим часом у житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М.Гор-
Підписання Конституційного договору. Київ, 8 червня 1995.
бачова політ. влада перейшла від комуніст. парт. к-тів до рад та їхніх президій і виконкомів (див. Конституційна реформа в СРСР 1988). Проведені 1989—90 вільні вибори зробили органи рад. влади єдинолегітимними. За відсутності комуніст. парт. монополії ради вперше стали реальною владою. Радянська влада успадкувала властиву для політ. монополізму нероздільну побудову, але не була диктаторською. Проте її органи, незалежно від їхнього політ. забарвлення (уже після виборів 1990 з’явилися обласні ради, які за політ. спрямованістю більшості депутатів були антикомуніст.), незадовільно справлялися з новою для себе роллю носія влади. Раніше вони виконували лише функцію «передавального пасу» від справжнього носія влади — комуністичної партії — до нар. мас (див. Диктатура пролетаріату). За таких обставин особливого значення набуло заснування в д-ві посади президента, відповідний закон був ухвалений ВР УРСР 5 лип. 1991. У Конституції УРСР вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження посади президента до тексту Конституції було внесено норму — «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Ці дві норми суперечили одна одній. Лише новий осн. закон держави, який би запроваджував принцип поділу держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, міг усунути цю суперечність. У черв. 1991 Конституційна комісія приступила до розробляння проекту нової Конституції. Вивчалися конституції ін. д-в, міжнар. конвенції, власний істор. досвід. У проекті були закріплені положення, що містилися в Загальній декларації прав людини 1948, пактах Організації Об’єднаних Націй про екон., соціальні й культ. права, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституцій-
ного марафону і увійшли в остаточний текст Конституції. Після подій 19—21 серп. 1991, коли було вчинено спробу держ. перевороту в СРСР, держ. партія (Комуністична партія Радянського Союзу) і ств. нею союзна держава (СРСР) відійшли в небуття. 24 серп. 1991 ВР УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Ця доленосна подія змінила багато положень парламентської концепції нової Конституції. Розбудова правової системи в незалежній д-ві повинна була здійснюватися на власній основі. Проекти конституційної комісії обговорювалися на численних наук. конференціях. Було проведено низку експертиз вітчизн. та зарубіжними правниками. 1 лип. 1992 ВР України ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України на всенар. обговорення. Протягом 6-ти місяців відбувалося обговорення опубл. варіанта проекту. У ньому взяли участь понад 180 тис. громадян. До Конституційної комісії надійшло понад 47 тис. поправок, доповнень і заперечень. При доопрацюванні проекту кожна восьма пропозиція була врахована: з’явилося 30 нових статей, 188 зазнали істотних змін, 48 було вилучено. 26 жовт. 1993 було оприлюднено черговий варіант проекту. У ході дебатів виявилася непримиренна суперечність між позиціями Президента України Л.Кравчука та ВР України щодо поділу держ. влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Осн. Закону 1978 і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка починалася б із президента, та про регіональне й місц. самоврядування. Полеміка відбувалася здебільшого між прихильниками і противниками збереження системи влади рад. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна, — парламентською чи президентською. Восени 1993 конституційний процес остаточно загальмувався. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978, до якої було внесено понад 200 поправок.
Наступний етап конституційного процесу розпочався після виборів президента і нового складу ВР. 10 листоп. 1994 почала діяти нова Конституційна комісія, утворена вже не як орган ВР України, а за принципом представництва всіх гілок влади. До складу комісії увійшли 15 нар. депутатів, 15 осіб, призначених Президентом, голова Конституційного Суду України, по два представники від Верховного і Вищого арбітражного судів та Ген. прокуратури, один від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два співголови. Співголовами було затверджено Президента України Л.Кучму і Голову ВР України О.Мороза. Прагнучи зрушити справу з місця, Л.Кучма в груд. 1994 вніс до ВР України проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції щодо розмежування влади на законодавчу та управлінсько-розпорядчу. Проект не міг не порушувати багатьох статей Конституції УРСР 1978, побудованої, як усі попередні рад. конституції, на принципі неподільності влади (див. Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919). Згідно з цим документом, ВР України повинна була віддати Президентові України істотну частину владних повноважень, наповнити реальним змістом внесену 1991 в Конституцію статтю про запровадження посади президента як глави д-ви і глави виконавчої влади. 18 травня 1995 парламент прийняв закон «Про державну владу й місцеве самоврядування в Україні». Згідно з ним, президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгоджень і затверджень ВР України. Президент мав очолити й систему місц. органів держ. виконавчої влади. Ідея про місц. владу у вигляді рад депутатів не пройшла. Органами держ. влади в областях та районах, а також у містах, районах міст Київ і Севастополь ставали держ. адміністрації, главами яких президент повинен був призначати обраних населенням голів відповідних рад. У місц. рад залишалися обмежені повноважен-
ня: підготовка й виконання обласних і районних місц. бюджетів та програм територіального розвитку. Всі ін. повноваження передавалися місц. держ. адміністраціям. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» було прийнято простою більшістю голосів. Однак, щоб увести його в дію, необхідно було мати конституційну більшість голосів, тобто дві третини. Для існуючого складу парламенту це було недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв’язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції Конституційного договору між Президентом і більшістю членів ВР. Переговори про Конституційний договір у ВР України затягувалися. Тоді 31 трав. 1995 Президент України Л.Кучма видав указ про проведення опитування громад. думки стосовно довіри громадян України Президентові України та ВР України. Але до опитування справа не дійшла. Гостру кризу влади в черв. 1995 було припинено підписанням Конституційного договору, укладеного строком на один рік, між Президентом України та ВР України про осн. засади організації та функціонування держ. влади і місц. самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Під договором, який переважно відтворював положення не прийнятого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», поставили підписи більше половини депутатів. Тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978, які суперечили договорові. Вважалося, що за рік договірні сторони дійдуть згоди в конституційному питанні. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місц. рад і розширювалися нормотворчі й адм. функції виконавчої влади. Нестандартний крок, яким став Конституційний договір між ВР і Президентом України, дав змогу започаткувати впроваджен-
69 КОНСТИТУЦІЙНИ
70 КОНСТИТУЦІЙНИ
ня цілісної держ. політики на основі принципу поділу держ. влади і стимулював конституційний процес. У берез. 1996 Конституційна комісія передала проект Осн. Закону на розгляд парламенту. 28 берез. розпочалося перше читання, яке тривало до 4 черв. Проект розглядався майже 3 місяці. Відбулося 3 офіц. читання. «Яблуком розбрату» серед депутатів стали 5 пунктів: обсяг повноважень різних органів держ. влади, проблема власності, держ. символіка, статус рос. мови і статус Автономної Республіки Крим. У цій ситуації Рада національної безпеки і оборони України та Рада регіонів України рекомендували Президентові оголосити референдум про затвердження Осн. Закону в редакції, винесеній 11 берез. 1996 Конституційною комісією на розгляд ВР України. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування на Нар. збори. Політ. напруга сягнула свого апогею наприкінці черв., після указу Президента України про винесення 25 верес. 1996 на всеукр. референдум Основного Закону. У цій ситуації ВР України ухвалила безпрецедентне рішення — працювати в режимі пленарного засідання до остаточного завершення роботи над Конституцією України. Зрештою, в «конституційну ніч» (з 27 на 28 черв.) після 24 годин безперервної роботи 321 голосом «за» (45 — проти, 12 — утрималося, 17 — не голосували) ВР України ухвалила й ввела в дію Конституцію України 1996. День прийняття Конституції — 28 черв. — проголошено держ. святом. Літ.: Конституція незалежної України, кн. 1—3. К., 1995—97; Історія України: нове бачення. К., 2000; Новітня історія України ХХ ст. К., 2000. В.М. Литвин.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ 1990—1996» з дисципліни «Нарис історії України»
