КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ — форма держ. правління, в якій влада глави держави — монарха (від грец. мпнбсчЯб — єдиновладдя, єдинодержавність, «влада одного») — обмежується конституційними нормами. Як правило, монарх має титул короля (королеви), а в деяких країнах — імператора (імператриці), принца, еміра чи султана. К.м. виникли в країнах, де свого часу правили абсолютні монархи (основа їхньої влади була реліг., а сама їхня влада не обмежувалася законами; див. Абсолютизм). У 19 та на поч. 20 ст. у більшості таких країн система держ. правління набула респ. форм і лише в деяких — еволюціонувала в К.м. Наприкінці 20 ст. із 43 країнмонархій 36 були К.м. З-поміж останніх 16 фактично мали одну королеву — Єлизавету II, главу д-ви Сполученого Королівства, 15-ти країн Співдружності та Брит. колоній. Найбільше К.м. — 10 — було в Зх. Європі. Характерною рисою цих д-в є те, що той чи ін. політ. курс у них проводить виборний уряд, а монарх здебільшого виконує лише церемоніальні та символічні обов’язки. Зрідка, однак, роль монарха може стати вирішальною — напр., у період виходу країни з конституційної кризи або проведення в ній заходів із запобігання військ. переворотові. Літ.: Bogdanor V. The Monarchy and the Constitution. Oxford, 1995. За: Філіп Нортон (Philip Norton) Constitutional Monarchy (The Oxford Companion to Politics of the World. Oxford, 2001). Пер. з англ. О.В. Юркової.
На червень 2008 29 д-в світу є монархіями. В Азії — 13: 7 коро-
лівств (Бахрейн, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Малайзія, Саудівська Аравія, Таїланд), 3 емірати (Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати), 2 султанати (Бруней, Оман), 1 імперія (Японія). В Європі — 12: 7 королівств (Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція), 3 князівства (Андорра, Ліхтенштейн, Монако), велике герцогство Люксембург, містодержава Ватикан (форма правління — абсолютна теократична виборна монархія). В Африці — 3: усі — королівства (Лесото, Марокко, Свазіленд). В Океанії — Королівство Тонга. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В СРСР 1936. Формально конституційну реформу 1936 ініціював пленум ЦК ВКП(б), що відбувся в лют. 1935 і, як повідомляли газети, розглянув питання про внесення змін до процедури виборів до рад. На той час політ. життя в СРСР мало ззовні демократ. вигляд: 1) суверенним носієм влади вважалися пролетарські маси (див. Пролетаріат, Диктатура пролетаріату); 2) представники робітників, червоноармійців і селян утворювали ради, які на всіх рівнях — від місцевого до загальнодержавного — формально мали всю повноту влади в країні; 3) між з’їздами рад законодавчу, виконавчу й суд. владу, згідно з чинною конституцією (див. Конституція СРСР 1924), здійснювали обрані ними органи — виконавчі к-ти; 4) виборці мали право відкликати свого депутата в будь-який момент (останнє не властиве для представницьких демократій парламентського типу, де виборці делегують депутатам на певний строк увесь обсяг своїх повноважень; див. Демократія). Однак зсередини політ. життя в країні було іншим: складання наказів виборців, визначення кандидатів у депутати, проведення зборів робітників, червоноармійців і селян або з’їздів рад, на яких обиралися депутати, контроль за діяльністю депутатів та ініціювання їх відкликання в разі потреби — усі ці дії здійснювала «структура», що перебувала поза рамками Конституції. Цю «структуру» уособлювала партія більшовиків. Режим рад.
демократії давав змогу кер-ву ВКП(б) опосередковано — через рад. органи влади — керувати сусп. життям. Опосередкованість вважалася перевагою, оскільки за таких умов парт. к-ти могли не обтяжувати себе відповідальністю за повсякденні справи і водночас мали можливість волюнтаристськи вирішувати будь-які питання політ. характеру. Влада радянських органів була «вторинною», проте реальною. Ця обставина створювала як ілюзію суверенності народу, який обирав своїх представників до органів влади, так і потенційну залежність парт. органів від радянських: узурпація парт. органами владних функцій рад повинна була відтворюватися при кожному оновленні складу рад — обраними мали бути лише «слухняні» депутати, які підпорядковувалися залізній парт. дисципліні. Вибори до рад були для партії справою великої ваги. Були розроблені спец. виборчі процедури, що давали змогу штучно підбирати персональний склад рад за тими чи тими критеріями: класовим походженням, парт. приналежністю, демографічними ознаками тощо. Вибори відбувалися на основі нерівного виборчого права, зокрема, у першій конституції рад. Росії (лип. 1918) було затверджено істотну перевагу робітників над селянами. Дискримінувалося й міське нас. непролетарського походження. Представники «чужих класів» позбавлялися права голосу. Категорія «позбавленців» («лишенцев») була досить численною — до 10 %
населення. Виборчими дільницями вважалися підпр-ва, установи, військ. частини, навч. заклади. Для інвалідів, безробітних членів профспілок, дружин робітників і червоноармійців створювалися територіальні дільниці. Кандидатури на обрання пропонувалися від імені партій або профспілкових орг-цій, громадськості. Спосіб голосування подачею записок чи підняттям руки визначали самі збори виборців. Як правило, вибори проводилися відкритим голосуванням. На виборців чинили різноманітний тиск через безпосереднє начальство (оскільки вибори відбувалися на вир-ві), через громадськість, яка займалася розподілом матеріальних благ, чи погрозами «випадання» зі списків виборців. Ті, кого не влаштовував формалізм виборчих процедур, воліли залишатися вдома. В Україні першу справді широку кампанію виборів у ради, коли кількість тих, хто проголосував, перевищила половину наявного складу виборців, вдалося організувати тільки 1925/26. Прямі вибори проводилися лише до місц. органів влади. Всі інші з’їзди рад — від волосних (з 1923 — районних) до Всесоюзних — формувалися з депутатів місц. рад. Списки майбутніх членів виконавчих комітетів, аж до Всесоюзного ЦВК, ретельно опрацьовувалися в парт. комітетах відповідного рівня, аж до ЦК ВКП(б). Технологія виборчих кампаній не становила таємниці для багатьох. У летючці, що поширювалася есерами серед робітників Дніпропе-
55 КОНСТИТУЦІЙНА
Мітинг на стадіоні «Зенит», присвячений обговоренню опублікованого в пресі проекту «Положення про вибори у Верховну Раду СРСР». Сталіно (нині м. Донецьк). Липень 1937.
56 КОНСТИТУЦІЙНА
тровська в січні 1929, зокрема, зазначалося: «Більшовики нав’язали нам відкрите голосування у виборах в ради. Та невже можемо ми обрати вільно, коли обираємо відкрито? Хто насмілиться на очах осередкових князьків голосувати за чесного безпартійного або підняти руку проти мерзотника-комуніста, якщо останній виставлений осередком?» Після того, як у лют. 1935 пленум ЦК ВКП(б) вирішив запровадити зміни до процедури виборів до рад (ішлося про те, щоб замінити нерівні вибори рівними, багатоступеневі — прямими, відкриті — закритими), він запропонував внести до порядку денного чергового Всесоюзного з’їзду рад питання про реформу Конституції СРСР. У цьому ж місяці 7-й Всесоюзний з’їзд рад розпочав процес розробки нового Осн. Закону. З цією метою він створив конституційну комісію під головуванням Й.Сталіна. До її складу увійшли 32 представники від усіх союзних республік, у т. ч. від УСРР — П.Любченко, М.Мазай, Г.Петровський, О.Стаханов, В.Чубар та ін. Комісія мала розглядати проекти, вже підготовлені фахівцями. Як свідчив С.Коен, М.Бухарін говорив своїм друзям, що написав текст конституції «від першого до останнього слова» майже одноосібно, лише при певній допомозі К.Радека. Звичайно, ішлося про переважно редакторську роботу. Те, що Конституція СРСР пройшла через руки М.Бухаріна, позначилося на її формі й змісті. На Заході цілком щиро називали цей документ найбільш демократ. конституцією у світі. 12 черв. 1936 проект Конституції СРСР було опубліковано, і розпочалося тривале, майже піврічне його обговорення на парт. зборах трудових колективів і зборах громадян за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяли участь понад 13 млн осіб. Обговорення становило собою пропагандистську кампанію, і цього навіть не приховували. Спочатку ред. комісія з мільйонної кількості пропозицій щодо внесення поправок до проекту взяла до уваги лише 43, вони торкнулися 32 статей із 157, переважна їх більшість, на думку
Й.Сталіна, була неістотною, проте в кінцевому підсумку було затверджено лише кілька поправок, здебільшого термінологічного характеру. Було також уточнено перелік загальносоюзних наркоматів, оскільки за час обговорення уряд поповнився ще одним наркоматом — оборонної пром-сті. 5 груд. 1936 Надзвичайний 8-й з’їзд рад СРСР затвердив нову Конституцію (див. Конституція СРСР 1936). У ній проголошувалося, що в країні побудовано соціалізм (див. Соціалізм). Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали створюватися не за вироб. одиницями, а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система функціонування влади теж ставала іншою: з’їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули зовн. рис парламентської влади. Подібна еволюція влади була закономірною. У чинній з берез. 1919 парт. програмі проголошувалося, що позбавлення частини громадян політ. прав є тимчасовим заходом боротьби зі спробами експлуататорів відстояти або відновити свої привілеї. Вказувалося й на те, що тимчасовою є і «деяка» перевага в органах влади у пролетаріату порівняно з «дрібнобуржуазними» верствами села. Однак зміни в конституційних нормах не позначилися на реальній владі. Коли Надзвичайний 8-й з’їзд рад СРСР затверджував новий Осн. Закон, було оголошено, що вибори до Верховної Ради заплановані на «найближчий час». Проте насправді вибори відбулися тільки 12 груд. 1937. Річна відстрочка потрібна була Й.Сталіну, щоб належним чином підготувати до виборів компартійно-рад. номенклатуру і самих виборців. «Революція згори», на його думку, повинна була завершитися велетенською кадровою чисткою. «Зачистка» мала на меті забезпечити досягнутий раніше одноособовий контроль Й.Сталіна
над партією і суспільством від будь-яких випадковостей. Спроба на ХVII з’їзді ВКП(б) багатьох представників компартійно-рад. верхівки скористатися механізмом таємного голосування для усунення Й.Сталіна зі складу ЦК виявилася невдалою. Вона засвідчила, однак, зростаюче невдоволення в партії диктаторськими методами кер-ва. Після з’їзду генсек ініціював зміни в законодавстві, які полегшували розгортання масового терору, і чекав слушного часу, щоб розпочати його. З прийняттям нової Конституції СРСР стало можливим зробити компартійно-рад. апарат співучасником спрямованого проти нього ж (цього апарату) терору. Скасуванням «ручної» системи виборів Й.Сталін викликав вогонь на всю очолювану ним компартійно-рад. вертикаль влади. Вільні вибори становили величезну загрозу для апарату, який звик не відчувати залежності від електорату. Останній раз вільні вибори відбувалися після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 за списками, підготовленими ще Тимчасовим урядом. У Росії тоді більшовики набрали 24 % голосів, а в Україні — 10 %. Й.Сталін не міг бути диктатором, спираючись тільки на НКВС. Він потребував підтримки з боку компартійно-рад. апарату. Щоб отримати її, генсек поставив апаратників перед перспективою вільних виборів. Тепер вони вимушені були згуртуватися навколо генсека і разом зустріти ту загрозу, яку несла для них нова Конституція. У лют.—берез. 1937 відбувся пленум ЦК ВКП(б). Й.Сталін заявив на ньому, що країна опинилася в небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Він звинувачував «безтурботних, добросердних і наївних керівних товаришів», котрі нібито втратили здатність розпізнавати ворога. Їм протиставлялися рядові члени партії, які могли підказати «правильне рішення». Це був майже відвертий заклик до бунту проти «старих» керівників з великим, часто дореволюц., парт. стажем. Однак заклик вождя не дав істотних результатів. Під час перевиборів парт. к-тів,
проведених за вказівкою секретаріату ЦК ВКП(б) у берез.—квіт. 1937, старі кадри здебільшого залишилися на своїх посадах. Тоді чистку партійних органів взяв на себе НКВС СРСР на чолі з М.Єжовим. Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 поклав початок Великому терору (див. «Єжовщина»). У ході відповідних кампаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей були знищені фізично, а мільйони — морально (через примус до публічного засудження «ворогів народу», дачу під тортурами неправдивих свідчень проти своїх співробітників, знайомих і навіть рідних, вимушену співпрацю з органами держ. безпеки). Було покладено край усяким розмовам про висування альтернативних кандидатур на виборах у Верховну Раду, що точилися під час обговорення проекту нової конституції. Виборчі комісії зобов’язувалися реєструвати тільки одного кандидата від т. зв. блоку комуністів і безпартійних. Висування незалежного від властей кандидата кваліфікувалося як антирад. діяльність. У виборчому бюлетені друкувалося прізвище лише одного кандидата — від блоку комуністів і безпартійних, і хоча в бюлетені також друкувалася, як того вимагала світ. практика демократ. виборів, рекомендація: «Залиште прізвище одного кандидата, за якого Ви голосуєте, решту викресліть», однак тепер вона мала зовсім інший сенс. Всупереч практиці вільних виборів, коли у випадку, якщо в бюлетені міститься одне прізвище, то поряд є пара слів «за — проти», одне з яких виборцю слід було викреслити, перед тим зайшовши в спец. кабінку, організатори рад. виборів спростили текст бюлетеня і відповідних слів там не надрукували. Позитивне ставлення до кандидатури за цих умов виключало необхідність письмової фіксації такого ставлення, а отже, й робило зайвим відвідування кабінки для таємного голосування. Лише той, хто був не згоден і мав намір викреслити відповідне прізвище чи мав особливу думку, повинен був іти до кабінки, яка таким чином ставала своєрідним тестом на лояльність режимові.
Організатори виборчої кампанії потурбувалися також про забезпечення належної явки виборців на виборчі дільниці. Було створено цілу «армію» агітаторів, яка рекрутувалася за вироб. ознакою. Кожен агітатор особисто відповідав за те, щоб усі його виборці проголосували. Внесені до Конституції СРСР у ході її реформи 1936 зміни не вплинули на суть влади в країні. Контроль над державою та суспвом здійснював підвладний ген. секретареві ЦК ВКП(б) апарат, про який у «конституції соціалізму, що переміг», навіть не згадувалося. Конституція містила в собі лише декларативне (позбавлене юрид. сили) положення про комуніст. партію загалом, яка «являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних» (ст. 126). Дж.: Історія Радянської Конституції в декретах і постановах уряду (1917—1936). К., 1937. Літ.: Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.). К., 1999; Його ж. Таємниця Тридцять сьомого року. «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики», число 5; Історіографічні дослідження в Україні, випуск 10: Об’єднаний випуск збірки наукових праць на пошану академіка Валерія Андрійовича Смолія (з нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження), ч. 1. К., 2000; Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ— ХХ ст.: Історичні нариси. К., 2002; Литвин В. Україна: міжвоєнна доба (1921—1938). К., 2003; Політична історія України. ХХ століття, т. 3. К., 2003. С.В. Кульчицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ» з дисципліни «Нарис історії України»
