КОНОВНІЦИН Петро Петрович (09.10(28.09).1764 — 09 або 10.09 (28 чи 29.08). 1822) — військ. і держ. діяч Російської імперії, генерал-ад’ютант (20 груд. 1812 за ст. стилем), генерал від інфантерії (1817), граф (1819). Син генералпоручика Петра Петровича Коновніцина та Ганни Єреміївни (у дівоцтві Родзянко), які в Слобідській Україні володіли маєтностями, зокрема, с. Каплунівка (нині село Краснокутського р-ну Харків. обл.). Батько І.Коновніцина, П.Коновніцина (молодшого). Дитинство провів у родинних маєтках. Навч. в Артилер. та інженерному шляхетному кадетському корпусі. Дійсну службу розпочав офіцером лейб-гвардії Семеновського полку 12 (1) січ. 1786. Брав участь у рос.-швед. війні 1788—90. Переведений 1791 на посаду генерал-ад’ютанта від Чорномор. флоту при кн. Г.Потьомкіні. По закінченні російсько-турецької війни 1787—1791 командував Старооскольським мушкетерським полком, 1793 обеззброїв у Барі залогу, що була там залишена Річчю Посполитою. 1794 придушував повстання під проводом Т.Косцюшка, за що від
імп. Катерини II дістав на Волині три села з кріпаками. 1797 утверджений генерал-майором, призначений шефом Київ. гренадерського полку. 1798 командував Углицьким полком (перейм. на Мушкетерський Коновніцина полк) і того ж року вийшов у відставку. 1806 вступив до земської міліції, наступного року командував її корпусом у Кронштадті (нині місто, підпорядковане С.-Петерб. міськраді, РФ), після чого імп. Олександр I повернув його до регулярного війська, зарахував до царевого почту. Під час рос.швед. війни 1808—09 виконував обов’язки чергового генерала діючої у Фінляндії армії, у мор. битві на Балтиці керував веслувальною флотилією. Ставши генераллейтенантом, 1809 очолив Черніг. мушкетерський полк і піх. д-зію, навесні 1812 разом зі своїми підлеглими удостоївся монаршої прихильності, був оголошений прикладом для решти рос. війська. Тимчасово командував армійським корпусом. Учасник Війни 1812, удостоєний золотої шпаги з алмазами та написом «За храбрость». Будучи 17 (5) серп. пораненим в оборонних боях під Смоленськом (нині місто в РФ), залишався у строю доти, доки захисники тамтешньої фортеці переходили на ін. берег Дніпра, а 18—19 (6—7) серп. завдав контрударів переслідувачамфранцузам по дорозі до Москви. Від 28 (16) серп. командував ар’єргардом (у його складі було понад 30 тис. солдатів) відступаючих з боями частин військ ген. від інфантерії М.Барклая-де-
Толлі. У Бородінській битві 1812 заступив вибулого зі строю через важку рану ген. від інфантерії кн. П.Багратіона і стабілізував ситуацію на лівому фланзі. Двічі зазнав контузії. 7 верес. (26 серп.) призначений нач. піх. корпусу, 16 (4) верес. — черговим генералом по всіх рос. ЗС, фактично керував штабом М.Кутузова. Особисто відзначився в боях на передових позиціях 18 (6) жовт. під с. Тарутіно та 24 (12) жовт. під м. Малоярославець (нині населені пункти Калузької обл., РФ), коли військо імп. Наполеона I було змушено до відступу старим Смоленським шляхом, в обхід України. 1813 К. — командир Гренадерського корпусу. В баталії 2 трав. (20 квіт.) під Лютценом (Німеччина) тяжко поранений. До осені лікувався. Під час лейпцизької «Битви народів» 16—19 (4—7) жовт. виконував особливі доручення Олександра I. 1814— 15 супроводжував великих князів Миколу Павловича (майбутнього імп. Миколу I) та Михайла Павловича в зарубіжних походах рос. армії. Від 24 (12) груд. 1815 — військ. міністр, од 1819 — гол. дир. Пажеського корпусу та решти військово-навч. закладів, сенатор, чл. Держ. ради. Автор спогадів, частина з яких опублікована. Сприяв своєму ад’ютантові Дмитру Ахшарумову у підготовці нарисів «Историческое описание войны 1812 года» (СПб., 1813) та «Описание войны 1812 года» (СПб., 1819). Підтримував Олександра Михайловського-Данилевського (ад’ютанта М.Кутузова) у праці «історіографа армії». З дружиною Ганною (до заміжжя — Корсакова) мав 5 дітей (донька Єлизавета стала дружиною полковника Михайла Наришкіна й добровільно вирушила за чоловіком-декабристом на заслання до Сибіру, де той утримувався на каторзі, а потім — на Кавказ. війну, куди того відправили служити рядовим солдатом. Старший син Петро, н. 1802, за ін. даними — 1803 — п. 1830, став військовиком, декабристом, був репресований. Його пам’яті присвячено вірш поета-декабриста О.Одоєвського «На смерть Петра Петровича Коновницына», надрукований М.Лорером разом із першою публікацією знаменито-
31 КОНОВНІЦИН
32 КОНОНЕНКО
го послання О.Пушкіна «Во глубине сибирских руд…», «Русский архив», 1874, кн. 2). Кавалер орденів св. Георгія 4-го (1794), 3-го (1809), 2-го (1812) класів, св. Анни 1-го ст. (1806), св. Володимира 2-го (1813) і 1-го (цього ж року) ст., св. благовірного кн. Олександра Невського (1812) з діамантовими знаками (1815), а також низки іноземних відзнак: прусського ордена Червоного Орла 1-го ст., австрійс. — св. Леопольда, франц. — св. Людовіка, баварського — св. Максиміліана. П. у Петергофі, поблизу м. Санкт-Петербург. Похований у Покровській церкві с. Кярово (нині село Псковської обл., РФ). Тв.: Воспоминания. В кн.: Харкевич В. 1812 год в дневниках, записках и воспоминаниях современников, вып. 1. Вильна, 1900. Літ.: [Ахшарумов Д.И.] Известие о службе и подвигах генерала Коновницына. «Сын Отечества», 1813, № 27; Михайловский-Данилевский А.И. Император Александр I и его сподвижники в 1812, 1813, 1814, 1815 годах: Военная галерея Зимнего дворца, т. 1. СПб., 1845; Милорадович Г. Известие о записках графа П.П. Коновницына. «Библиографические записки», 1858, № 14; Русский биографический словарь, т. 9. СПб., 1903; Военная галерея 1812 года. СПб., 1912; Поход русской армии против Наполеона в 1813 г. и освобождение Германии. М., 1964; Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Военная галерея Зимнего дворца. Л., 1974; 1812 год: Воспоминания воинов русской армии. М., 1991; Иванов Е.П. «Славян любовь». «Военно-исторический журнал», 1992, № 2; Безотосный В. Коновницын. В кн.: Русский архив, т. 7. М., 1996; Залесский К.А. Наполеоновские войны: 1799—1815. М., 2003; История русской армии, 1812—1864 гг. СПб., 2003; Троицкий Н.А. Коновницын. В кн.: Отечественная война 1812 года: Энциклопедия. М., 2004. П.Г. Усенко.
К.С. Кононенко.
(1921—25), чл. правління Українського сільськогосподарського банку (1927—30). Засуджений до 8 років позбавлення волі за звинуваченням у «Контрреволюційної шкідницької організації в сільському господарстві України» справі 1930, амністований 1935. Під час гітлерівської окупації в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 очолював дослідний ін-т с.-г. механізації при Гол. управлінні МТС у Києві (1943). Виїхав до Німеччини, займався політ. та наук. роботою. 1949—51 очолював редакцію тижневика «Український самостійник», друкував статті та книги під псевд. Н.Олежко. 1951 переїхав до США. Співробітник видавничо-дослідницької асоц. «Пролог», автор ґрунтовних монографій. П. у м. Бунтон (шт. НьюЙорк, США). Тв.: Ukraine and Russia. Miiwarkee, 1958; Україна і Росія. Соціально-економічні підстави національної ідеї. Мюнхен, 1965. Літ.: Хиллиг Г., Марочко В. Свидетельства искренней дружбы: Воспоминания К.С. Кононенко о А.С. Макаренко. «Opuscula Makarenkiana» (Marburg), 1997, пч. 20. В.І. Марочко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНОВНІЦИН ПЕТРО» з дисципліни «Нарис історії України»
