Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни й ними часто послуговувалися українські князі. Наплив жидів в Україну збільшився після Люблінської Унії 1596 р. Вони займалися торгівлею, фінансовими операціями, в тому числі збиранням податків, орендою магнатських маєтків та промислових закладів. У XVI—XVII ст. жиди стали фінансовими кредиторами, а їхніми боржниками нерідко бували польські пани-магнати, а то й самі королі. Від того часу жиди були на послугах чужої в Україні панівної верстви; збирали з населення податки та різні оплати для панів, які за позичені гроші віддавали жидам в оренду православні церкви. При цьому, звичайно, жиди надуживали своїми правами і практикували лихварство, ба навіть шахрайство, чим наставляли населення проти себе, в очах якого вони були інструментом визиску. Власне це було причиною того, що якщо вибухало в Україні повстання чи бунт проти панської сваволі, жиди також падали жертвою. Такий гнів населення проти панів і жидів вибух у часі козацьких і гайдамацьких повстань XVII— XVIII ст. Важливо, одначе, підкреслити, що сталось це внаслідок їхньої шкідливої діяльности, а не расової нетерпимості українців.
310
311
Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами, вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо. Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, заборонив їм мешкати на Лівобережжі і там їх було менше. Більше жидів було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з 1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131 782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом. По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, млинів, винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобережжя, в часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у 1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб1. Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл. 900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того, що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осілості, де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Білорусі й України. На українській території ця смуга захоплювала на сході Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії2. У Києві, Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові. З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Лівобережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в економіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український купець і ремісник не витримав жидівської конкуренції. Так за допомогою московського уряду задавлено розвиток національного українського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користувався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000), тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів3. У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жило з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жи-ди-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із 440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям4. 1 Мицюк О. Аграризація жидівства України // Розбудова Нації.— 1931.— Ч. 1—2.—С. 23. 2 Там же.— С. 25. 3 Там же.- С 25-26. 4 Міщюк О. Жидівська економіка на Україні// Розбудова Нації.— 1932.—Ч. З—4.—С 87. 312
Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян панщини1. У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Починаючи з 1860 pp. жидівський капітал служив і розвиткові продук-ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще ін-тенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фінансували, але й будували заводи з власної ініціативи. На початку XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб ництво, але й селянство, яке мало роботу2. Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслідком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських підприємців, але насамперед величезного природного приросту жидів. Це дало поштовх до організації власних національних політичних партій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жидівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по містах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі одиниці серед них підтримували український національний рух3. Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, "Союз русского народа", "Союз Двоглавого Орла" тощо, які намагалися дискредитувати жидів як національно-релігійну меншину та влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Білорусі, а не в Росії, де їх не було. Перший погром жидів в Україні відбувся 1871 р. в Одесі. Згодом погроми були в Єлисаветграді, на Київщині, на Волині та інших місцевостях. У 1903—1905 pp. відбулася чергова хвиля погромів на всій території жидівського поселення, зокрема в Житомирі і Ніжині. Були погроми також і поза Україною, у Кишиневі, Гомелі й Білостоці. Протижидівські настрої населення підтримували урядові кола, ба навіть інспірували різними протижидівськими публікаціями. Щоб удокументувати погроми, "охранка" вдалася до різних фальсифікацій. До них належать горезвісні "Протоколи сіонських мудреців", в основу яких покладені свідчення про світову жидівську змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін 1 Міщюк О. Аграризація жидівства України // Там же.— 1931.—Ч. 7—8.— С. 179. 2 Міщюк О. Жидівська економіка на Україні // Там же.— 1932.—Ч. З—4.—С. 84. 3 Енциклопедія українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2 (перевидання в Україні).— С. 672. 313
1909 p. доручив дослідити походження "протоколів". Вислідом було доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II. Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах докази про фальсифікацію "протоколів", він все-таки і далі доручав відділам "Союзу Русского народа" користуватися ними для організації жидівських погромів1.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Жиди в Україні» з дисципліни «Нарис історії України»
