Колоніальний стан України в межах Російської імперії виявився також у ділянці освіти та шкільництва. Незважаючи на перешкоди, які чинив царський уряд, в першій половині XVI ст. українська культура все ще продовжувала розвиватися й на Лівобережній та Слобідській Україні. Шкільна мережа значно зростала. За даними полкових ревізійних книг (1740—1748 pp.) із 10 полків, на які тоді ділилася Гетьманщина в адміністративному відношенні, у сімох було 866 приходських шкіл, тобто в кожному місті, містечку й великому селі була школа. У Переяславі, Чернігові та Новгород-Сіверську були семінарії, в Харкові Колегія, а в Києві Могилянська Академія1. На території Чернігівського, Городенського та Сосниць-кого повітів 1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 осіб населення. Із позбавленням Гетьманщини адміністратив-ної самоуправи та запровадження типово російського губерніального правління, в 1875 р. на тій самій території було вже тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення. І це ще не було найгірше, бо в 1860 р. в усій Чернігівській губернії на кожну школу припадало 17 144 особи2. Про середні та вищі школи не доводиться і говорити. Але український народ ніколи не переставав боротися за рідну школу. До Петербурзького комітету грамотності постійно надходили листи з домаганням навчати в школах рідною мовою. Деякі учителі пробували користуватися українською мовою в школі, але їх звільняли з роботи, обвинувачуючи в українському сепаратизмі й висилали на працю в глиб Росії, або взагалі забороняли вчителювати3. У Російській імперії через весь час існував розподіл населення на суспільні верстви, або стани. На відміну від Західної Європи, де такий розподіл мав тільки формальне значення, у Росії він визначав і певні права для кожного із тих станів. Зокрема, яскравий поділ існував у ділянці шкільництва, де уряд провадив політику станової освіти. 1 Редько М. Світогляд Г.С. Сковороди.—Львів, 1967.— С. 26. 2 Енциклопедія українознавства (за В. Відновим).—Мюнхен, 1949.— Том 1.—Ч. 3.— С 920-921. 3 Кріїїюв І. Система освіти в Україні (1917—1930).—Мюнхен, 1956.—С 8—9. 305
Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних школах з трирічним, а в XX ст. вже з чотирирічним курсом навчання. Здібніші діти могли продовжувати свою освіту в вищих початкових школах із чотирирічним навчанням, або в учительських семінаріях. Крім того, для селянських дітей були призначені церковно-парафіяльні школи та дворічні школи грамоти. Освіта в дореволюційній Росії стояла на дуже низькому рівні взагалі і навіть у другій половині XIX ст. вона була цілком незадовільна. Багато дітей шкільного віку не відвідувало шкіл. У 1869 р. на 1000 населення у початкових школах училося 6 дітей, у 1885 р. — 22, а в 1896 р. — 29 дітей1. Наприкінці 1890-х pp. Україна була поділена на три шкільні округи: Київську, Харківську та Одеську. В них налічувалося 16 818 початкових шкіл, якими завідували різні чинники: міністерство освіти — бл. 5500 шкіл, земства — 3200 шкіл, церкви — 8061 школою та ще декілька інших. Початкова освіта не була обов'язкова, тому тільки незначна кількість дітей відвідувала школи. Наприклад, у самій Київській шкільній окрузі 1902 р. було 2 млн. дітей шкільного віку без шкільної освіти, або 83% усіх дітей шкільного віку в окрузі. Київська округа є прикладом того, що Правобережна Україна до революції 1905 р. була найбільш упосліджена. Це були наслідки ще польського панування до кінця XVIII ст. У 1897 р. серед населення України віком від 9—49 років налічувалося лише 24% письменних2. Дуже багато неписьменних було на селі, особливо серед жінок3. Далеко краще виглядало шкільництво на Лівобережній Україні, де розбудовою шкіл займалися земства і вже на початку XX ст. школами була охоплена приблизно половина дітей шкільного віку. Україна до революції стала одною з передових країн тодішньої царської Росії. Лівобережна Україна, завдяки її земствам, мала прекрасні школи, які перед війною охоплювали майже 100% дітей. Повітові й губерніальні земства робили заходи перед урядом, щоб навчання проводити українською мовою, але уряд завжди те прохання відкидав. Учителів, які пробували користуватися українською мовою, як допоміжною, звільняли або, в найкращому випадку, переводили на працю в Московщину. У середніх школах, тобто гімназіях, училися переважно діти дворян та державних урядовців, хоча були й діти інших станів, якщо їхні батьки могли покривати велику оплату за навчання. Але були й такі школи, куди приймали тільки дворянських дітей (Інститути
шляхетних дівчат, дворянські гімназії, як наприклад у Полтаві, Чернігові тощо). Майже у кожному губерніальному місті були т.зв. "пажеські корпуси" для дітей найвищої аристократії1. Свої спеціальні школи мало також дворянство, нижчі чотирирічні духовні школи (бурси), духовні семінарії з шестирічним і духовні академії з чотирирічним навчанням. Дочки духовенства вчилися в середніх єпархіальних школах, які мали при собі свої інтернати. Діти міського населення вчилися переважно в реальних школах, а в кінці XIX ст. постали спеціальні торговельні та промислові школи й інститути. Діти дворян, офіцерів та урядовців, які бажали робити військову кар'єру, вчилися у спеціальних військових школах2. На початку XX ст. в Україні було 129 гімназій (52 хлоп'ячих і 77 дівочих), 19 реальних і 17 торговельних шкіл та 11 середніх технічних та сільськогосподарських шкіл, 4 кадетські корпуси, 5 інститутів для шляхетних дівчат та 12 духовних семінарій із шестирічним навчанням. Після революції 1905 р. збільшилося число гімназій, особливо приватних дівочих. Наприклад, у 1912 р. у Київській шкільній окрузі було 56 хлоп'ячих з 17 666 учнями і 95 дівочих гімназій із 27082 ученицями. На 1 січня 1914 р. було в Україні понад 300 гімназій та близько 40 реальних середніх шкіл. Це раптове зростання шкільництва в Україні, після того, як хвилево було обмежене самодержавство царя, вказує на те, що недостатня кількість шкіл в Україні була наслідком колоніальної політики Москви в Україні, а не із недбальства української провідної верстви та українського народу взагалі. Цс, мабуть, найкращим чином може проілюструвати випадок із Василем Симиренком, який за свої власні гроші збудував школу у селі Сидорівці Канівського повіту, щоб у ній діти навчалися українською мовою5. Гімназії, реальні й торговельні школи, у значній своїй частині існували на приватні кошти. Незалежно від того гімназіями та реальними школами завідувало міністерство освіти та вело строгий нагляд, чого у тих школах навчалися. В Україні існувало три університети (у Харкові з 1805 р., у Києві з 1837 р., в Одесі з 1865 р.) та декілька спеціальних інститутів, ліцеїв та академій. Абсольвснти гімназій мали вільний вступ в університети, а з інших середніх шкіл мусіли складати додаткові іспити. Університетами завідувало міністерство освіти і строго стежило за їхньою діяльністю. Академічної свободи в Російській імперії не було.
1 ВащенкоГ. Коротка характеристика освіти в дореволюційній Росії // Наукові Запис ки Українського Вільного Університету.— Мюнхен, 1963.— Ч. 7.—С 52. 2 Українська Радянська Енциклопедія. — Київ, 1965.— Т. 17.—С 407. 3 Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 491.
1 Ващснко Г. Вказ. праця.— С. 49. 2 Там же. 3 Леоігговт В. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління // 3 минулого: збірник.— Варшава, 1938.—Т. 1.—С 77—78.
306
307
Однак Київський університет став одним із головних осередків українського руху, а не твердинею монархізму й русифікації, як цього прагнув міністр освіти граф С.С. Уваров (1786—1855). Тут викладало багато видатних учених в усіх галузях науки, а серед професури виділялися такі видатні українські історики, як Микола Костомаров і Володимир Антонович, що обсадив своїми студентами всі кафедри історії в університетах України, які засівали зерно правди про минуле українського народу. На юридичному факультеті був професор Михайло Владимирський-Буданов (1838—1916) — творець історії українського права, та інші визначні науковці1. Протягом XIX ст. у Київському університеті значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шлях-тичі, далі — українські й російські шляхтичі. У 1860-х pp. переважала вже українська молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. Наприкінці XIX ст. в Київському університеті стали організуватися студентські українські громади2. Викладання в середніх, високих і початкових школах велося виключно російською мовою. Про стан освіти в Україні дуже промовисто свідчать урядові документи, поміщені в "Ежегоднику Россіи" за 1910 p., згідно з якими грамотність населення європейської частини Російської імперії, не враховуючи дітей до 9 років, становила всього 30%, тобто менше половини того, що було тоді в найбільш відсталій європейській країні — Австрії. Хоча ситуація з неграмотністю в Росії була ганебна, та ще гірше вона виглядала в Україні. У семи українських губерніях, де українці становили не менше двох третіх населення, відсоток грамотних коливався від 29% у Катеринославській губернії до 20% в усіх інших, тобто нижче середньозагального російського. Отже, стан був гірший як у будь-якій іншій частині європейської Росії3, що також свідчило про колоніальний стан України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Освіта і шкільництво» з дисципліни «Нарис історії України»
