Але хід подій на Буковині був дещо інакший, ніж у Галичині. Декрет про скасування панщини від 15 травня 1848 р. не стосувався Буковини, хоча вона була її складовою частиною. Це викликало нові бунти, й селяни відмовлялися відробляти панщину. Уряд присилав військо, яке змушувало селян до праці, а тих, що відмовлялися, дідичі карали по 50 буків кожному. Щойно 9 серпня 1848 р. під тиском селянських заворушень поширено декрет і на Буковину. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити дідичам за своє звільнення дві третіх викупних платежів, а держава платила одну третю. Закон про скасування панщини та про викуп панщизняних повинностей набрав сили щойно з 7 вересня 1848 p., тобто після його затвердження цісарем. Незважаючи на видані декрети від 9 серпня та 7 вересня 1848 p., дідичі далі змушували селян виконувати різні панщизняні повинності. Слід підкреслити, що 1848 р. на Буковині був неврожай, 1 Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 52. 217
нищила посіви і саранча. У додатку до того в краю лютувала холера. У листопаді-грудні 1848 р. почалися селянські заворушення, які очолив Лукіян Кобилиця. Ліквідувати повстання властям удалося щойно влітку 1849 р. Вони арештували Л. Кобилицю, який внаслідок жорстоких тортур помер 24 жовтня 1851 р. у тюрмі м. Ґураґумор1. Розігнавши перший парламент, цісар Франц Иосиф І проголосив 3 березня 1849 р. нову конституцію, на базі якої Буковина стала окремим від Галичини коронним краєм. Румуни намагалися прилучити Буковину до заселеного здебільшого румунами Семиго-родя, але їм цього не вдалося осягнути у великій мірі завдяки єпископові Є. Гакманові, який рішуче виступив проти того. Тоді вони повели кампанію за відокремлення Буковини від Галичини і надання їй автономних прав. Цісар залишив Буковину окремим коронним краєм, що остаточно переведено в життя щойно 6 березня 1853 р. Вслід за тим її поділено на 15 повітів на чолі зі старостами, які підпорядковувалися президентові провінційного уряду в Чернівцях. Цей стан тривав аж до 22 квітня 1860 p., коли Буковину знову підпорядковано як окрему область галицькому урядові. Буковині повернено статус коронного краю з правом внутрішньої автономії 26 лютого 1862 р. і цим закінчилося намагання румунів об'єднати її з Семигородом та Банатом, з яких вони планували створити Велике Воєводство Румунів. Буковина отримала свій власний сойм, до якого входило спершу 30 виборних послів, але виборчі мандати були поділені на стани: Релігійний Фонд — 2 мандати, великі землевласники — 8, сільські громади — 12, міщани — 5 (Чернівці — 2, а Радівці, Серет і Сучава по одному), купці і промисловці — 2 і єпископ з уряду — 1 мандат. Тому що єпископ і великі землевласники були, як правило, румунами, то румуни домінували у тому соймі. Щойно 1910 р. в Австрії була введена виборча система національних курій, і мандати розділено поміж національні групи більш-менш пропорційно до населення. Тоді число мандатів у Буковинському соймі збільшено до 63:. У виборах до буковинського сойму в 1870 р. на 27 послів було всього чотири українці, а між ними єпископ Євген Гакман. У 1890 р. до сойму вибрані три свідомі українці— Єротей Пігуляк, Іван Тимінський і Василь Волян; в 1892 р. до них дійшов ще проф. Степан Смаль-Стоцький, а в 1903 р. число послів-українців у буковинському соймі зросло до шести3. 1 Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С. 187. 2 Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 54—55. 3 Буковина, її минуле і сучасне (за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жу ковського).— Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С. 253.
Після реорганізації виборчої системи у виборах 1911 р. до буковинського сойму ввійшло 17 українців (15 від Націонал-Демок-ратичної парти, на чолі з бароном Миколою Васильком, Теодот Га-ліп від Радикальної партії й Микола Гаврищук від Соціал-Демок-ратичної). Крім соціал-демократа М. Гаврищука, 16 українських послів творили посольський "Український клуб" на чолі з М. Васильком. Але цей сойм мав тільки одну сесію І гІсрсз напружене загальнополітичне положення на Буковині більше не скликався. До віденського парламенту в І890 р. був обраний Василь Волян, якого в 1893 р. замінив Сидір Винницький. Значення буковинських українців в австрійському парламенті зросло лише в 1898 p., коли послом став барон М. Василько. цеи визначний дипломат добре орієнтувався в загальних політичних справах Австрії і, використовуючи свої зв'язки з впливовими віденськими достойниками, багато зробив для поліпшення становища українців на Буковині у політичній, культурній і церковній Ділянках. Разом з М. Васильком у віденському парламенті від 1898 р. засідав також і Євген Пігуляк1. Важливою і корисною зміною для українців Буковини була конституційна гарантія рівноправності усіх національностей у межах Австрії. Однак під кінець 1851 р. цісар скасував конституцію й Австрійська імперія повернула в нову добу реакції, яка потривала ціле десятиліття.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Весна Народів на Буковині» з дисципліни «Нарис історії України»
