Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність
Останнім актом цієї трагедії стада операція «Вісла», що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій чисельністю до ЗО тис., частини НКВС і приблизно 10 тис. чехо-словаць-ких прикордонників заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки знищити загони УПА в Закерзон-ні, але й остаточно виселити звідти українців. Загони УПА були розгромлені (загинуло до 3 тис. бійців), українське населення депортоване: 150 тис. українців невеличкими групами були розселені в західних та північних районах Польщі, до 4 тис. було запроторено до концтабору Явожно (поблизу Освенцима), де багато з них загинули, до 520 тис. вислано в УРСР. (У 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію «Вісла» як злочинну акцію проти українського народу). У лютому 1954 р. до складу УРСР був включений Крим, що здавна економічно і культурно тяжів до України. У 1944 р. сталінське керівництво депортувало з Криму 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,5 тис. болгар, 10 тис. вірмен, 1,1 тис. німців, огульно звинувативши їх у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. До Кримської області було розпочато організоване переселення людей переважно з центральних районів РРФСР. Народне господарство області було у занепаді. За всіма економічними показниками вона відставала від довоєнного рівня розвитку. Для тодішнього керівництва РРФСР Крим, відрізаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою, був складною проблемою. За фактично унітарного державного устрою СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декларативною, всі принципові питання вирішувалися у Москві, у радянського керівництва визріла думка про адміністративне підпорядкування Кримської області УРСР. При цьому враховували територіальну близькість, тісні господарські, культурні зв'язки, економічну спроможність України дотувати Крим. Був використаний і відповідний момент — урочисте 300-річчя так званого «возз'єднання» України з Росією: відзначення 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Таким чином, на початку 1954 р. територія УРСР стабілізувалася. Її площа склала 603,7 тис. кв. км. Вона була поділена на 25 областей, межувала на сході з РРФСР, на півночі з БРСР, на заході з Польщею, Чехо-Словаччи-ною, Угорщиною, Румунією. Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки 367 Частина етнічних українських територій залишалася поза межами УРСР. Це північно-східні райони Слобожанщини і Кубань, що залишалися у складі РРФСР (частина території сучасних Білгородської, Воронезької областей і Краснодарського краю); південні райони Берестейщини у складі БРСР (частина території сучасної Брестської області). Підляшшя, Холмщина, Посяння та Ле-тлівщина у складі Польщі; Прятівщина у складі Словаччини; частина Мараморощини у складі Румунії. Сучасна Україна немає територіальних претензій до своїх сусідів. За політичним устроєм Україна була радянською соціалістичною республікою в складі СРСР. У 1949 р. було прийнято новий прапор УРСР — червоно-лазурового кольору, 31 січня 1950 р. утверджено Державний гімн Української РСР. Але ці формальні ознаки державності не змінили фактичного становища України в складі СРСР. Вона залишалася повністю залежною від союзного центру. Внутрішня та зовнішня політика УРСР повністю підкорялася інтересам Москви. Єдиною політичною партією в УРСР залишалася Компартія України, діяльність інших політичних партій, сил, груп, рухів була заборонена і нещадно переслідувалася каральними органами тоталітарної радянської держави. Фактично за Конституцією 1937 р. державна влада в УРСР належала трудящим міста і села в особі рад депутатів трудящих, а насправді вся повнота влади в руках партійного апарату. Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму в повоєнні роки Процес повернення до мирного життя, подолання повоєнної розрухи перебував під пильним контролем Комуністичної партії. Вона формувала адміністративно-господарський та радянський апарат республіки. Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (з червня 1938 по березень 1947 року і з грудня 1947 по грудень 1948 року). До грудня 1947 року він обіймав і посаду Голови Ради Міністрів УРСР, проявивши себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Однак у важку зиму 1946—1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, він все-таки поставив перед Й. Сталіним питання про продовольчу допомогу респуб- 368 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... ліці, на що той розізлився, обізвавши М. Хрущова «сумнівним типом» і прислав в Україну Л. Кагановича. Обіймаючи з березня по грудень 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович зосередився не на подоланні голоду, а на пошуках ворогів, викоріненні «українського буржуазного націоналізму», передусім серед наукової й творчої інтелігенції. Після відкликання його до Москви на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова, та через два роки знову перевели до Москви. У повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. До того ж радянська пропаганда підігрівала цю віру. Вибори до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, місцевих органів радянської влади відбувалися за високої активності населення, але вони були декларативними, оскільки ніяких альтернатив під час голосування не передбачали. Про реальне народовладдя не могло бути й мови — все, що відбувалося, мало створювати видимість для чужого ока. Це стосувалося і профспілок, діяльність яких було поновлено після війни. Наприкінці 40-х років вони об'єднували 85 % робітників та службовців (понад 4,2 млн осіб). Але за тоталітарного режиму профспілки залишалися придатком партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції — захисту трудящих. Повоєнні роки — час безмежного поширення культу особи Сталіна. Майже у ^кожному населеному пункті бовванів йому пам'ятник. Його іменем називали центральні вулиці, сквери, площі. Його славословили в гімні Радянського Союзу. Всі досягнення народу, перемогу в війні приписували «найму дрішому із мудрих, геніальному товаришу Сталіну». Гнітюча атмосфера страху придушувала будь-який вияв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, органи МВС—МДБ («озброєний загін партії») тримали під невсипущим контролем всі сфери життя суспільства. Водночас почали проявлятись певні тенденції, розвиток яких міг у майбутньому спричинити появу опозиційних тоталітаризму сил. Відразу після війни проявилося стихійне невдоволення демобілізованих воїнів, які почали активно виступати проти бюрократизму й адміністрування. Багато студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, критично висловлювались щодо існуючих у суспільстві догм й авторитетів. Окремі господарники усвідомлювали необхідність змін надцентралізованої системи управління економікою. У селах ширилися чутки про ліквідацію колгоспів Посилення сталінського диктату в Україні в повоєнні роки 369 і передачу землі селянам. Зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. І хоча це ще не був відкритий протест, режим усе-таки відчував ймовірну небезпеку. Велике занепокоєння в адептів тоталітарної системи викликало і те, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Всі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдат та офіцерів побували в країнах Східної та Південно-Східної Європи й бачили там значно вищий рівень життя, ніж його описувала радянська пропаганда, що теж впливало на їх свідомість. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити тотальний контроль над їх свідомістю, вибудувати неподоланний бар'єр між СРСР і рештою світу. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії. Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий з них. пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й запроторено у сталінські табори. За різними даними у таборах і в'язницях чисельність в'язнів коливалася від 4,5 до 12 млн осіб, третина серед них — українці. Абсолютна більшість громадян потрапила у табори за порушення численних репресивних законів, а нерідко й за те, що взяла з колгоспного поля жменю колосків, за необережне висловлювання тощо. В Україні репресії були особливо жорстокими. Сталін намагався викорінити саму можливість національно-визвольного руху в республіці. Найрельєфніше після війни критичні настрої окреслилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання її було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який грубо й некомпетентно втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її У формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а щодо української — і в буржуазному націоналізмі. Саме у 1946—1948 рр. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезла» і ^Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення», «Про кінофільм «Большая жизнь», «Про оперу «Великая дружба» В. Мураделі». Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвіт- 370 Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність... ленні історії української літератури» (серпень 1946 р.); «Про журнал сатири і гумору «Перець» (вересень 1946 р.); «Про журнал «Вітчизна» (вересень 1946 р.); «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (вересень 1946 р.). Критика інтелігенції у них здійснювалася зневажливим тоном, безцеремонним навішуванням ярликів «українського буржуазного націоналізму», супрводжувалася вимогами викривати «ворогів народу» тощо. Для створення такої атмосфери багато зусиль доклав Л. Каганович. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України у вересні 1947 р. було піддано цькуванню письменників М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Під заборону потрапила сатира — критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадний рознос був вчинений щодо Остапа Вишні за «відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій». Кампанію критики поширили й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (29 серпня 1947 р.) нищівно були розкритиковані за «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» праці Інституту історії України: «Короткий курс історії України» (1941 р. за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського та ін., «Нарис історії України» (1942 р. за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова), перший том «Історії України» (1943 р. за редакцією М. Петровського). 2 липня 1951 р. у газеті «Правда» з'явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», в якій в образливій формі критикувався вірш В. Сосюри «Любіть Україну» як «ідейно порочний твір». «Правда» знайшла крамолу у таких рядках поета: «Любіть Україну, як сонце любіть, Як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радість любіть, Любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, Вишневу свою Україну, Красу її вічну, живу і нову, І мову її солов'їну». М. Рильського було звинувачено в «серйозних ідеологічних помилках», суворо засуджено оперу К. Данькеви-ча «Богдан Хмельницький», вказано на «серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні». Політична ситуація в Західній Україні 371 Одночасно з критикою «українського буржуазного націоналізму» розгорнулося цькування «безрідного космо-полізму», яке мало відверто антисемітське спрямування. Письменників, музикантів, вчених єврейської національності звинувачували в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо. Єврейський антифашистський комітет було розпущено, кілька сотень єврейських інтелігентів — заарештовано, багатьох з них за сфабрикованими звинуваченнями у 1952 р. розстріляно. У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філософії, яка пропагувалася як «зразок більшовицької критики і самокритики». Подібні дискусії почалися в мовознавстві, політекономії, інших науках, мета яких — залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої «дискусії» була сесія ВАСГНІЛу в серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених-гене-тиків і біологів втратили роботу. Цю кампанію очолив «народний академік» Т. Лисенко. «Лисенківщина» яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму в царині науки, була тріумфом псевдонауки, догматизму. Окремі галузі наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили «буржуазною лженаукою». Загалом усе це створило гнітючу атмосферу. Суспільство перебувало у тривожному передчутті нового витка репресій. Але 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат в країні повільно почав пом'якшуватись.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність» з дисципліни «Політична історія України»
