Українське питання в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни Україна в планах нацистського керівництва
Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності. Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних дер-жа—учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав. СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково — СПІД. використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів. Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для «раціонального їх використання». Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехо-Словаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехо-сло-вацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти «українську карту» за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закордонних справ Франції 15 грудня 1938 р.: «Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроб- УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 30-х - на початку 40-х років XX ст.
342 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни... лені, але мета вже визначена — створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна». 6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня — «План Вайс» (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад. Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі. У цей час значно активізувалася ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини. У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Бан-дери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН—Р (революціонери) або ОУН—Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУН—М (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність. українське питання в європейській політиці... 343 Пізніше, у березні 1941 р. ОУН—Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за звільнення «поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР». Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 р., були «направленні на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини». Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом «повстання» в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування «незалежного українського об'єднання». 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення «незалежної держави» під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування «російського простору на 4 держави»: розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням. 29 квітня 1941 р. була протокольне представлена організаційна структура економічного розділу плану «Барба-росса» під кодовою назвою «Ольденбург». Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста. В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляй-тер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше — не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав: 344 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни... «Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому». Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так «обґрунтував» необхідність запровадження нового адміністративно-територіального розподілу на окупованій території: «Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє, експлуатувати її». Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси — розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою — «столиця рейху — Берлін». Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні». Укладення пакту про ненапад та інших документів між СРСР і Німеччиною У відповідь на ультимативні територіальні претензії Німеччини до Польщі англійський прем'єр Н. Чемберлен 31 березня 1939 р. запевнив палату громад у .повній підтримці польського уряду. 13 квітня 1939 р. Англія заявила про надання гарантій Греції та Румунії. Аналогічно вчинив і французький уряд. Це, очевидно, було зроблено для того, щоб налякати Німеччину, примусити її до переговорів з Англією. Проте Гітлера мало непокоїли «гарантії» Чемберлена, тим більше що «медовий місяць» англо-німецької згоди давно минув, особливо після захоплення Праги. Керівники Англії, Франції почали з великою недовірою ставитися до нових пропозицій Німеччини. Це розуміло й гітлерівське керівництво. До того ж у дипломатичній грі 1939 р. з'явився новий елемент, особливість якого полягала в тому, що, за визнанням Гітлера, восени 1938 р. він вирішив розпочати зондаж можливос- Українське питання в європейській політиці.. 345 ті убезпечити Німеччину від «війни на два фронти» шляхом зближення з СРСР. Почавши обережно контактувати V сфері торгівлі навесні наступного року, німецька дипломатія з серпня вирішила частково ознайомити керівництво СРСР зі своїми політичними інтересами. У далекосяжних планах Гітлера все одно передбачався напад на СРСР, про що можна зробити висновок на підставі його розмови зі швейцарським дипломатом Буркхардом 11 серпня 1939 р.: «Все, що роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід такий безглуздий і сліпий, що не може цього зрозуміти, я буду вимушений домовитися з росіянами. Потім я вдарю по Заходу й після його поразки об'єднаними силами обрушуся на Радянський Союз. Мені потрібна Україна...» Перед тим як вдатися до вирішального кроку в Москві, Гітлер спробував отримати остаточну й конкретну відповідь з Лондона. Той промовчав, вважаючи, що угода з Гітлером за таких обставин не відповідає інтересам Великобританії та настроям громадськості. Тим часом з березня 1939 р. в Москві між СРСР, Англією та Францією тривали безплідні переговори щодо політичних і військових питань, укладення конвенції у разі агресії з боку Німеччини. Негативну роль у них зіграв уряд Польщі, який заявляв, що поляки «не можуть в жодній формі обговорювати питання про використання частини національної території іноземними військами». Тільки наприкінці серпня 1939 р., після опублікування повідомлення про приїзд до Москви Ріббентропа, позиція Варшави дещо змінилася, але було вже надто пізно. 21 серпня 1939 р. Гітлер звернувся до Сталіна з послан; ням, в якому йшлося, «що криза може вибухнути з дня на день», запропонувавши прийняти німецького міністра закордонних справ Ріббентропа для складання та підписання пакту про ненапад і відповідного протоколу. Сталін погодився, і 23 серпня 1939 р. були підписані договір про ненапад і таємний додатковий протокол. Протоколом до пакту було визначено межі просування німецьких військ у разі їх вторгнення в Польщу, а також сферу обопільних інтересів у Східній Європі. Підписання секретного додаткового протоколу радянськими керівниками спричинило негативні міжнародні наслідки. Виникало враження, що Сталін і його оточення розраховували на тривалу співпрацю з фашистською Німеччиною, на можливість з її допомогою вирішувати проблеми світової політики. Вершиною цього процесу став договір 346 Політичне становище України напередодні та в роки Другої світової війни... про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. та декілька таємних додаткових протоколів до нього, підписаних Молотовим і Ріббентропом. У них Німеччина і СРСР зобов'язувались не допускати на своїх територіях польської агітації, інформувати одна одну про доцільність вжиття для цього певних заходів. Можливо, що ця домовленість стала підставою для знищення навесні 1940 р. у Катині та інших місцях десятків тисяч польських офіцерів і представників інтелігенції. З політичної та правової точки зору радянсько-німецькі домовленості були оцінені лише в роки «перебудови» в СРСР. Початок Другої світової війни Друга світова війна почалася вторгненням німецьких військ 1 вересня 1939 р. в Польщу. Великобританія та Франція, зіткнувшись з небажанням Гітлера йти на нову змову та побоюючись остаточно втратити авторитет серед народів світу, 3 вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині. Опір Польщі було зламано за 2 тижні, а її союзники не поспішали з допомогою. На Заході почалася так звана «дивна війна». Це визначення належить французькому журналісту. Р. Доржелесу, який так назвав у жовтні 1939 р. свою кореспонденцію з фронту, де за відсутності бойових дій сиділи в добре укріплених спорудах біля р. Рейн на лінії «Мажіно» французькі та англійські війська. Уряди цих країн очікували зіткнення військ Німеччини і Радянського Союзу. Усі учасники цієї війни намагались задовольнити насамперед свої інтереси: якщо фашистські країни мали намір силою завоювати «життєвий простір», то інші західні держави прагнули також силою втримати раніше захоплене. Надалі характер Другої світової війни змінювався. При цьому політичні цілі з фашистського блоку держав залишались такими ж, а методи і способи ведення війни ставали все більш антигуманними і варварськими. Боротьба держав і народів, які протистояли фашистсько-мілітаристському блоку, набирала справедливого, визвольного характеру. Величезне значення у цьому процесі мала боротьба народних мас. Наростання її перетворило Другу світову війну на антифашистську, визвольну, справедливу війну з боку держав антигітлерівської коаліції.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українське питання в європейській політиці напередодні та на початку Другої світової війни Україна в планах нацистського керівництва» з дисципліни «Політична історія України»
