Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи — «осадники» (200 тис), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему. Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) й Польщу «Б» (східні креси — Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави. У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» й «український»-, замість них нав'язувались назви «русин», «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах.
299
300
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З приходом до влади Ю. Пілсудського було висунуто доктрину польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі — допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі. У1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2,2 тис. підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд удався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. в Березі Картузь-кій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин. Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн) жила в Галичині — Колишній частині Австро-Угорщини. Галичани були переважно греко-католиками. Друга (2 млн) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші -колишній частині Російської імперії. До 80 % українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько-політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1 % українського населення. Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її поступу. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У Львові існував таємний український університет (1921-1925 pp.), в якому навчалося до 1,5 тис. студентів. Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася з політичною. Письменники, відповідно до своїх ідеологічних уподобань, поділялись на три напрями: 1) націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); 2) пролетарський — прорадянський (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор); 3) ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева). Суспільно-політичний рух теж мав три течії: 1) легальні партії; 2) націоналістичну (підпільну); 3) ко- муністичну. Найбільшою та найвпливовішою ле- гальною партією було Українське національно-де- мократичне об'єднання (УНДО, з 1925 p.), ліде рами якої були Д. Левицький, В. Мудрий. її програма передбача-
Модуль 3. Новітня історія України ла боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними засобами, автономію українських земель у складі Польщі й нормалізацію українсько-польських відносин. По суті це була ліберальна партія. На виборах вона збирала до 600 тис. голосів. Об'єднання мало значний вплив на інші культурні та економічні українські інституції (Просвіту, Ревізійний союз кооператорів, Центрсоюз). Партії належало багато газет (щоденний часопис «Діло», тижневики «Свобода», «Неділя»). У 1923-1927 pp. серед політичних партій Західної України відбулися значні перегрупування, що характеризувалися, з одного боку, поширенням радянофільства, а з іншого, — консолідацією національно-демократичного табору. Крім підпільної КПЗУ, на прорадянських позиціях стояли легальні партії: УСДП (до її заборони на початку 1924 p.), Українське соціалістичне об'єднання «Селянський Союз» (1924-1926 pp.), Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання «Сільроб» (утворилося в жовтні 1926 p.). З 1923 р. колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич також орієнтувався на Радянську Україну, вбачаючи в ній зародок майбутньої самостійної держави, що об'єднає всі українські землі. Навіть в Українському національно-демократичному об'єднанні (УНДО), створеному в липні 1925 р. на базі УНТП, спочатку існувала сильна радянофільська течія. Проте незабаром у ньому перемогла «орієнтація на власні сили». У 1927 р. з УНДО вийшло його ліве крило, утворивши Українську партію праці (УШІ), яка підтримувала радянофільську орієнтацію Петрушевича. До середини 1930-х pp. керівництво УНДО дійшло висновку про безперспективність дальшої опозиції. На зміну його політики вплинуло кілька факторів: по-перше, поступова ліквідація демократичного парламентарного устрою в Польщі, яка зводила нанівець можливість ефективної легальної опозиції; по-друге, антиукраїнський терор у Радянському Союзі (особливо голодомор 1933 p.), який поховав надії на еволюцію УСРР у напрямі національної державності; по-третє, тиск з боку українського кооперативного руху, з яким було тісно пов'язане УНДО та який потребував політичної стабільності для своєї господарської діяльності. Остаточно УНДО дозріло до компромісу з урядом після «конституційного перевороту» в березні-квітні 1935 р. Нова конституція різко обмежила права сейму, який скорочувався з 444 до 208 послів, а положення про вибори (ординація) дало можливість правлячим колам відсіювати небажаних кандидатів У посли на окружних передвиборних зборах. Президент одержав право призначити третину сенаторів, решта їх обиралася
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ колегіями виборців, що складалися із «заслужених» громадян (кавалерів польських орденів, випускників вищих навчальних закладів, представників органів самоврядування). За цих умов опозиційні партії не мали шансів сформувати якесь значне парламентське представництво. А розлучатися з польськими мандатами лідери УНДО не хотіли. Усі опозиційні партії Польщі, у тому числі й українські со-ціалісти-радикали та соціал-демократи, бойкотували парламентські вибори 1935 р. на знак протесту проти антидемократичної виборчої ординації. Лише УНДО, Українська народна обнова (УНО) і Волинське українське об'єднання взяли участь у виборах спільно з Безпартійним блоком співпраці з урядом. Ці партії уклали угоду з Безпартійним блоком співпраці з урядом (ББ), яка полягала в тому, щоб у кожному виборчому окрузі Східної Галичини й Волині обрати одного українця та одного поляка. Усі українські кандидатури були згодні з польським урядом. Виборча угода викликала критику не лише з боку інших українських партій, а й у самому УНДО. Зближення УНДО з правлячими колами продовжувалося й в новому сеймі. Українська парламентарна репрезентація вперше з 1923 р. голосувала за урядовий бюджет, за надання президентові І. Мосціцькому надзвичайних повноважень у господарських та фінансових справах, навіть пішла на створення спільної з поляками територіальної групи послів і сенаторів південно-східних воєводств. У свою чергу польський уряд зробив кілька кроків назустріч українським домаганням. В. Мудрого було обрано одним з п'яти віце-маршалів сейму. Вийшла на волю більшість в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні інституції й кооперативи одержали державні кредити. Однак ці поступки були мізерними. У цілому політика дискримінації українців тривала. Українські партії від КПЗУ до ОУН засудили «нормалізацію» й гостро критикували УНДО за угодовство. В самому Українському національно-державному об'єднанні виникла опозиція проти політики ЦК, яка гуртувалася навколо газети «Діло». Уже в 1936 р. стало зрозуміло, що політика «нормалізації» не принесла очікуваних результатів. Під впливом державотворчих процесів, що відбувалися в Закарпатті, Українська парламентська репрезентація (УПР) 9 грудня 1938 р. внесла на розгляд сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським землям у межах Станіславського, Тернопільського, Волинського, 302
Модуль 3. Новітня історія України більшої частини Львівського й Полісського, окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківського воєводств. Пропонувалося створення автономного уряду й сейму Галицько-Волинської землі, територіальних збройних сил, рівноправність польської й української мов у державних установах. Проте маршал сейму навіть не прийняв законопроект до розгляду. Це остаточно переконало українських парламентарів у марності подальших спроб порозуміння з правлячими колами Польщі. Спроби УПР перевести деструктивний польсько-український конфлікт у русло конструктивної співпраці не мали й не могли мати успіху в умовах авторитарного режиму пілсудчиків. Провал політики «нормалізації» призвів до занепаду впливу УНДО й інших легальних партій серед мас і до зростання популярності ОУН напередодні Другої світової війни. Другою за впливовістю серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Ця партія видавала щотижневу газету та іншу періодику. її лідерами були Л. Ба-чинський, І. Макух. Серед програмних вимог — обмеження приватної власності, незалежність України. Головними ворогами української незалежності вони вважали СРСР та Польщу. На виборах ця партія отримувала до 280 тис. голосів. Ще одна легальна партія — Українська соціал-демократична партія, заснована в 1900 p., відновила свою діяльність з 1929 р. Вона мала три періодичні видання. У 1930 р. було створено Українську національну католицьку партію. У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва в сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 послів і 6 сенаторів, у 1930 р. — 50 послів і 14 сенаторів. Політична орієнтація українських парламентаріїв була тривекторною: 1) пропольською; 2) самостійницькою; 3) прорадянською. Польське гноблення, неефективність легальних партій (українські радикали звинувачували УНДО, що вона «погоджується їсти крихти з польського столу») посилювали позиції українських націоналістів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Польща «А» і Польща «В»» з дисципліни «Історія України»
