14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади й разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ — Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу», провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися в поглядах на державний устрій України. Усе це утруднювало практичну роботу нового уряду. В.основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції. Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові Ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди й не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад. Реальна влада на місцях належала командирам військових частин — отаманам: Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. У підсумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри. Дискусії йшли в основному навколо моделі державності — європейського або радянського типу. Передбачалося також створити військову диктатуру у вигляді тріумвірату, дати відповідно до питомої ваги в суспільстві представництво в радах селянству. Ідея Директорії з приводу створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не знайшла підтримки в країнах Антанти. Провідні в Директорії партії — УСДРП і УПСР — залишалися апологетами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками еволюційного шляху до
210
Модуль 3. Новітня історія України соціалізму, то есери виступали за найшвидшу трансформацію суспільства за допомогою революційних заходів. У цей період на політичному полі України діяли різновек-хорні політичні сили, що представляли позиції як різноманітних соціальних, так і національних груп: — українська інтелігенція й частина селянства підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція, більшість селян підтримували більшовицьку радянську Росію; — буржуазія, заможне селянство, російськомовна інтелігенція виступали за «єдину і неподільну Росію». Не менш строкатою була й етнополітична ситуація. Росіяни виступали за єдність з Росією, причому російськомовний пролетаріат — за радянську Росію, а представники заможних прошарків — за єдину Росію, побудовану за європейським зразком. Але й серед них не було єдності. Поляки, яких багато проживало на Правобережжі й Західній Україні, бажали возз'єднання з Польщею. Таким чином, поляризація політичних сил була дуже значною, їх взаємодія й протистояння — складними й заплутаними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і всередині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потрібно додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовнішніх чинників — різноманітних по силі й напрямку, часу впливу. Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земель- ного закону 8 січня 1919 р. У ньому декларувалась ліквідація приватної власності на землю, але зе- мельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось відповіді на головне запитання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»). Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками й Українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 p., а вже 3 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Наступного дня рішенням Реввійськради Російської Федерації було створено Український фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. 5 лютого 1919 р. його війська взяли Київ. Радянську владу вдруге було встановлено в Україні. Директорія не змогла знайти підтримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів
211
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
армія Директорії зменшилася з 100 тис. до 25 тис. чол. Ставка лише на національні гасла знову нічого не дала. Під час посилення бойових дій Директорія намагалася провести низку політичних заходів, прагнучи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 p.), проголошення акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Директорії. Весною 1919 р. після декількох військових поразок вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Кам'янця- Подільського. У квітні 1919 р. армію Директорії практично було розбито, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав у Східну Галичину.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Встановлення влади Директори» з дисципліни «Історія України»
