Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демок-ратичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори 3 ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету, впливу і влади Центральної Ради. Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано
199
200
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ в «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф. Генеральний секретаріат був підзвітний Малій раді (з 40 чол.) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнавали її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом стосувалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутні. У своїй діяльності Центральна Рада припустилася багатьох помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забрали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження ЦР українізований корпус із 40 тис. бійців, дисциплінованіших і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозицію було відкинуто, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському. Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії і чиновників неможливо обійтися. Таким чином, УЦР у цей час займала автономістично-феде-ралістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Діяльність Центральної Ради» з дисципліни «Історія України»
