Українська православна церква є церквою Східного обряду. Український Східний обряд є історично сформованою й історично освяченою традицією органічної єдності віровчення й культури народу [1, с. 22]. У своїй ґенезі й у своєму розвитку український релігійний обряд не був ніколи відтворенням іноземних зразків, чи колоніальним стилем сил, що змагалися за панування над українською землею. Український народ з самих початків був ініціатором і суб'єктом виникнення й розвитку власної церковної обрядності, а не тільки її об'єктом. Українська обрядність – не грецька, не латинська, а оригінальна, синтетична, яка постійно творить синтезу власної духовності та власних потреб. І не можна без приниження української гідності, руської слави постійно дивитися на чужі зразки й за ними принижувати такий властивий здобуток українського православ’я. Ось як її охарактеризував о. А.Великий: українська обрядність є «продуктивна, тобто творча в шуканні окремих, властивих собівартостей, а не репродуктивна в наслідуванні чужих зразків, вона є селективна, тобто добирає за власними внутрішніми критеріями позитивні елементи вселюдського досвіду, не зважаючи на напрямок і географію їх походження (схід-захід), синтетична, тобто з корисних для себе відповідних собі елементів творить нові форми, відкрита, тобто уникає ексклюзивності візантійських, московських чи римських зразків, національна, тобто керується вимогами і потребами української християнської громади, а не інтернаціональними штампами» [9, с. 30]. Оригінальна українська обрядність в часи Середньовіччя часто слугувала приводом до втручань в українські церковні справи. Так, у XII ст. краківський єпископ Матвій, звертаючись до Бернарда з Клерво, писав, що «народ цей руський, що своїм великим числом дорівнює звіздам, не зберігає правил православної віри та установ правдивої релігії… бо не хоче уподобитися ані до латинської ані грецької Церкви, але хоче бути окремо і від обох віддільно» [Цит.: 9, с. 30]. Таке явище, природно, йому не подобалося й він просив інтервенції Бернарда – приятеля Римських пап. Згодом, за часів польській окупації українських земель стало явищем звичайним для польського кліру вишукувати в українському православ’ї всіляких «єресей», «схизм» тощо та доносити про те до Риму з метою паралізувати розвиток і прояви української обрядності та її самобутності. З боку Москви тиск був не меншим. Після прилучення Київської Митрополії до Московського патріархату (1689 р.) почалися гоніння на «книги київської печаті» (у 1620 – 1640 рр. такі книги називалися книгами «литовської печаті»), а Єрусалимський патріарх Досифей між церковних порад для московських царів писав 1 квітня 1686 р., щоб не допускали призначень українців на високі церковні посади в Московській державі, «бо ж ісповідуємо бути козакам православними, тільки многі мають вони розтлінні звичаї, яких звичаїв не подобає вчитися тамошнім православним» [18, с. 253]. Українців у Московії швидко стали звинувачувати в занесенні «єресі нової». Ось як пише о. І. Огієнко: «Земляки наші, опинившись на Москві, хутко занесли туди "єресь новую" – почали по церквах казати проповіді. На Вкраїні це було ділом звичайним, от же в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу земляки наші придбали собі ворогів. "Зводите вы, ханжи, – лаяли їх, – єресь новую, людей в церкви учите, а мы людей прежде сего в церкви не учивали, учивали в тайне... Беса вы имеете в себе и все ханжи"» [19, с. 82]. «Українці, – пише далі Іван Огієнко, – на Москві завше були новаторами, завше перед вели у всяких новинах та реформах. Це були дрожчі культурні, і не дурно богобоязлива Москва прозивала їх єретиками»[19, с. 134]. Щось глибоко етнічне, слід сказати, підмітили тими словами «Беса вы имеете в себе» в українцях росіяни. Ображатися не варто: в росіянах теж сидів той «бес». Так що, всі нащадки русів були однакові, й насамперед, у своїй схильності до монополізму. Але ставлення до Бога у них усе ж таки було різним. «Отче наш», – промовляють українці. Росіяни теж так говорять, але при тому, вільно чи невільно, говорять українською. «Матір Божа, Матінко», – говорять українці. «Царица Небесная», – говорять росіяни. Відтінки ставлення дуже тонкі, але помітні, і є різними. Іван Огієнко каже: «богобоязлива Москва». Так. Росіяни Бога боялися і боялися за Бога, небезпечним вважали будь-що, що могло б, на їх думку, зашкодити Йому. Українці ж проявляють себе інакше. Образ попа-растриги з кінофільму «Богдан Хмельницький», який цілий спектакль «перегукування з Богоматір’ю» влаштував, аби тільки його не висікли за те, що напиячився до того, що все продав разом з рясою, – типовий. За рясу й отримав. Від самого Великого Гетьмана. Більше ніхто не наважився, адже піп «із самою Богоматір’ю говорив…». Хоча піп той улаштував просто спектакль з однією метою – уникнути покарання. Українці Бога не боялися. Українці Бога обожнювали. А тому за Нього могли піти на все. А Богоматір любили, як діти. І, власне, ними й були. Монополізм же українців проявлявся в тому, що, маючи свій власний обряд, розвивали його, розповсюджували й уперто боронили. І не був той обряд ніякою «єрессю», а була то гармонійна й правильна національна система Боговшанування. Трагедія українців полягала в тому, що потрапили під могутній тиск російської етноґенези. А такі об’єктивні процеси не знають жалю. До того ж – етноґенези набагато більш твердих монополістів. Але в цілому, всі нащадки русів були дуже схожими. «Óдне». В науці найхарактернішою особливістю Київського християнства вважається його євангелістськість. І ось маємо результат, прояв дії саме такої його риси: «Óдне Євангельське» в переведенні на народ як Боже творіння, що було, вочевидь, однією з головних доктрин руського богослов’я, судячи з настанов щодо того Митрополита Київського Іларіона (ХІ ст.). Київська Русь уфундувала таки оте євангельське «Óдне», й донині неподільне, куди дінешся… (І таке те «óдне» противне, кожне саме в собі, що й слів немає, щоб висловити. Видно навіть з того, що ми вище зазначили. Особливості етнічних характерів, нічого не зробиш).. В українському східному обряді має місце також і така особливість: у ньому вшанування Ісуса Христа й Богородиці нерозривно зв'язано з культом Триєдиного Бога. На відміну від Західного обряду, який є христоцентричним, у Східному обряді особливе місце займають богослужби на честь Святого Духа. У тому знаходить відображення різне розуміння православ'ям і католицтвом вчення про filioque. І та боротьба за власне розуміння filioque в українців проявляє їхнє настійне бажання захистити прерогативи Бога-Отця, що дуже важливо, хоча й досі не усвідомлено як належить. Ще однією важливою специфічною рисою українського східного обряду є примат життя над смертю. Життя є визначальною темою всього річного літургійного циклу Української православної церкви, всіх її богослужб [1, с. 23 – 25]. Зазначене є чи не найяскравішим свідоцтвом правильності доктрини українського православ'я, його високості й спрямованості до Бога, адже життя дає Бог, а Бог є Любов, яка дає життя. Можливо, все це й було головною передумовою того історичного факту, що за весь час свого існування українське православ'я не втяглося само в жодну з єресей і не дозволило сформувати жодної з них усередині себе самого, а відповідно з чистотою релігійної філософії в українського православ’я протягом історії все було в порядку. Символіка Українського обряду є такою, що пронизує й домінує у всій його літургії й обрядності. Богослужіння тут побудовані так, що з неодмінністю включають іконостас. У даному зв’язку відзначимо, що, як зазначають дослідники, сама українська ікона є по суті своїй неповторною, і, як виокремлюється взагалі з усього православного іконопису, так і має ненаслідуваний характер щодо інших ікономалярських шкіл та осередків, що особливо яскраво виявилося у XVI – XVIII ст. [20, с. 15]. І сьогодні триває процес її відродження, причому, за тією ж концепцією вірності першообразам православ’я, тобто цілком канонічно, і знову ж таки – не в наслідуванні чужих ікономалярських засобів. Хоча в тому процесі є свої проблеми [20, с. 15 – 16], але не такі, що їх неможливо подолати. Водночас не можемо не зазначити, що, наприклад, в «Історії релігій в Україні», Т.2 простежується невизнання авторами поняття «українська ікона» [21, с. 335 – 336], хоча й відзначається високий ступінь її оригінальності [21, с. 336 – 337]. Тут ми торкнулися, слід сказати, дуже болючого питання. Маємо перед собою одну з причин конфлікту українських філософів-науковців з церквою. Всі Українські православні церкви погано поставилися до того. Пояснення такого явища ми вбачаємо в тому, що наші вчені займають позицію, яка сформувалася під впливом російської філософської школи, для якої перебільшення впливів Константинополя на Русь є характерним. Водночас слід зазначити, що нерозуміння витокової самобутності й оригінальності не тільки Православ'я русів, практично невідомого нашим ученим, а навіть доволі гарно вивченого українською наукою Київського християнства, призводить і до перебільшення західних впливів (греко-католики). Ми ж особисто поділяємо думку тих дослідників, які відмічають, що це такого поняття, як «древнерусская икона» існувати не може. Вже хоча б тому, що ніякого «Древнерусского государства» не існувало. У Москві ж іконописна школа відкрилася тільки в ХVІІ ст., після церковного розколу. Тому можна говорити якраз про українську ікону, новгородську, але не про «древнерусскую». Крім усього, не можна не зазначити, що Український східний обряд навіть психологічно побудований так, що впливає на всі компоненти людської душі й викликає відповідні реакції. Саме в ньому втілюється гармонійне поєднання земного з небесним, природного з надприродним, гармонійність частини й цілого. Все вказане робить Український обряд найбільш досконалим серед усіх інших варіантів візантійсько-східного обряду [1, с. 26]. Під владою Російської імперії Україна перебувала понад три сторіччя, що мало дуже значний вплив на її церкву. Як зазначає професор І. Власовський, «з підпорядкуванням Київської митрополії Москві розпочато було похід на Українську Церкву Православну, як на Церкву Національну, з метою позбавити народ український національної Церкви, так небезпечної і в політичному відношенні» [18, с. 343]. І цей процес визначає історію Української церкви аж до найновіших часів. Кожне нове підпорядкування владі Москви тієї чи іншої частини українського народу випереджала, як правило, довша чи коротша пропаганда за «чистоту українського обряду», а згодом і «чистка» церковних книг, практик і звичаїв, але, безперечно, вже все це робилося не за критеріями українських прадідівських традицій, а за зразками грецького чи російського «Сходу». Українська традиційна обрядність у такій ситуації суцільно осуджувалася. Безперечно, таємні тенденції чужої влади не були відомі широким верствам українського населення, а то й знаходили підтримку серед них, що в обставинах окупації не є важкою справою. Захоплюючись «східною чистотою» російських зразків, українці об'єктивно спрацьовували не на користь стародавньої української обрядової традиції, тієї, що вже згадуваний нами краківський єпископ Матвій, вважав «неподібною ні до латинської, ні до грецької церкви». Не випадково, мабуть, у ХХ столітті ІІ Ватиканський Собор вирішив, що «як Східні, так і Західні Церкви мають право і обов'язок користуватися своїм окремим правопорядком як таким, що доручається пошани достойною старовинністю, є відповідніший для забезпечення добра душ» [22, с. 152]. Такі визначення багато про що говорять. І насамперед про те, що Українській православній церкві слід якомога скоріше відродити ту «пошани достойну старовинність», яку український народ мав завжди; а коли вказаний Собор ще й доручає католикам «повернутися до прадідних передань» [22, с. 153], то й православним тут є над чим замислитися. Крім того, православним нащадкам Руси Київської, напевне, треба згадати, що прадідів своїх нам слід шукати в нашому стародавньому Києві. Там знайдемо і вселенськість, і самобутність. І в даному контексті варті уваги також слова Івана Ортинського про те, що давньоруське християнство виявилося «неповторним геніальним твором наших предків. Тільки воно могло бути відповіддю на завдання, яке Боже Провидіння поклало на плече українського народу. Тільки воно давало сенс українському буттю. Тільки в ньому український народ став вірний своєму покликанню. Тільки оте християнство могло стати джерелом українства, глибинною ідеологією української державної самостійності. Тому й не диво, що воно стане отим ясним, погідним та непоборним світоглядінням, яке залишиться назавжди джерельним стремлінням до правди та справедливості. Київське християнство з перших княжих часів супроводжатиме український народ у його мандрівці, крізь темінь усяких тяжких досвідів, оживляючи його та обновляючи. Воно бо завжди виринатиме радісною веселкою світлої надії на наше майбуття» [23, с. 17 – 18]. Усе зазначене говорить про те, що процес розвитку українського православ’я слід було завжди розглядати в історії як процес вельми глибинний, що коренями своїми сягає стародавнього прагнення наших предків до єдності всього народу руського, що проживав на тій землі, де пройшов у свій час з учнями апостол Андрій Первозванний. Отже, не випадково, що Українське православ’я протягом своєї історії сформувалося як самобутній духовно-національний феномен. За часів тоталітарної більшовицької влади його було знищено остаточно. І завдання на сьогодні полягає в тому, щоб його відродити. Потреба саме в глибинному духовному відродженні у нашого народу є наявною. «Духовний голод у народі великий, – зазначив Є. Сверстюк, – Україна чекає на провідників, учителів, голос яких має чути влада, інтелігенція, народ. Людей духовної влади, перед якою схиляють голови всі. Справжня Церква – це найвищий духовний маєстат влади і вчитель мудрості» [24, с. 13]. Подаючи такі доволі романтичні думки українських філософів щодо українського православ’я, ми не можемо ними задовольнитись. Ми шукаємо раціональні підвалини тих особливостей українського православ’я, які протягом історії, власне, й сформували його неповторне обличчя. Ці підвалини могли бути й забуті, або ж приховані. Але такі підвалини були. Ми й прагнемо їх виявити.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування української церковної обрядності» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
