Не можна не дивуватись, але навіть в енциклопедіях радянського періоду поняття «ментальність» відсутнє. Однак причина зрозуміла. Як зазначається в «Українській загальній енциклопедії», «ментальний (лат.) те, що в думках, внутрішній, духовний» (Т. 2, с. 682). Отже, вести мову про менталітет українців – це аналізувати їхні помисли й ідеали, їхній світогляд, індивідуально- національні риси характеру й життєдіяльності, основи та своєрідність духовності. А це означає бачити їх і в загальній типовості (загальнолюдськості), проте обов’язково в особовій неповторності, визнавати за ними право на самобутнє (у тому числі й державно-політичне) буття. Це ж суперечило імперсько-месіанській меті: творення світового «колгоспу» шляхом повної деперсоналізації людей та асиміляції й «злиття» націй, мов, культур. На цій основі і розвивалися ідеологеми про єдиний східнослов’янський етнос, про Київську Русь як «колиску» трьох братніх народів (з яких один, щоправда, чомусь «старший») та про єдину мову, культуру, релігію. Жахливо, але знищення (поглинання) народів мало бути виправдане ще й історією та етнопсихологією. Та нині саме завдяки історії ми вже знаємо: ще літописці Київської Русі дали диференційовану характеристику племенам (у тому числі й слов’янського кореня), а світоглядні основи наших пращурів яскраво виявлені як «Велесовою книгою» та «Літописом Аскольда», дохристиянським фольклором і міфологією, так і джерелами зарубіжних автрів, починаючи з фараона Аменхотепа ІІІ, вавилонських хронік VII ст. до н. е., літопису Ашурбаніпала та «Біблії». Ще в найдавніших згадках про кіммерійців і скіфів постійно 654 наголошується на їхній активній ролі у міждержавних стосунках, а також на їхніх високих військових і моральних якостях. «Північний народ», що міг ототожнюватися з нашими далекими прапредками, таким постає в Біблії: «Ось народ надходить з їх півночі, народ великий, і царі численні виринають із крайніх закутків світу. В руках у них луки й списи, жорстокі вони й немилосердні, ревуть, як море, мчать на конях, готові як один, до бою...» (пророк Єремія). Усі наші народи уявлялися тоді (як, до речі, і всі супротивні народи) грізними і немилосердними. Такими постають й сини Яфета – мешканці країни Гомер (Кіммерії), що була Ойкуменою, а також Гог і Магог із Скіфії. Не були вони злоноснішими за інших, і логічно, що апостол Павло у своїй знаменитій тезі: «Тим-то немає грека, ні юдея, і обрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому – Христос», – згадує, як бачимо, й наших пращурів. Уже говорилося: визначальним чинником формування не лише біологічних рис та властивостей індивідів, а й духовності людей та племен, є природа. Гомер побачив Причорномор’я суворим, похмурим. Сучасникам це здається випадковим. Та не забуваймо, що клімат упродовж віків змінюється. Й інші «літописці» зазначають: клімат, природа в Україні навіть 500 років тому були суворими. Одна з причин – це відкритість усіх кордонів, яка не перешкоджала рухові ні вітрів, ні їхніх злоносних супутників, «Хоча ці землі знаходяться на тій самій широті, що й Нормандія, тут суворіші та холодніші зими, – писав Боплан. – 1646 р. були люті морози. Мороз був таким пекучим і лютим, що ми змушені були знятись табором з обраного місця, при цьому втратили дві тисячі воїнів. Більша їх частина померла так, як це описував вище; інші ж стали каліками. Мороз вбивав не тільки людей, а й коней...». Закономірно, що природні умови формували відповідні риси характеру людей: витривалість, суворість, внутрішню зосередженість, звитяжну мужність. І не лише в побуті, праці, а й у ратному ділі (француз Боплан описує картину життя напередодні національно-визвольної війни, очоленої Б. Хмельницьким). І це формувало риси то воїнів Кия і Діра, Аскольда, Святослава, а то українця- запорожця – вигадливого, ініціативного, хлібороба, воїна і державця, спроможного перемагати й найсуворіші випробування (як пише той же Г. Боплан, він бачив «хворих козаків» у лихоманці, які замість уживати якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою (певно, з цієї потреби почала розвиватися схильність до міцних напоїв. – П.К.) і все це випивали, а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Французький дипломат, автор «Літопису Малоросії, або Історії козаків- запорожців» Ж.-Б. Жерер у XVIII ст. писав: «Україна, як сказав де Лінней, є однією з найпрекрасніших частин Європи... Досі Швеція утримувала величну назву «Вітчизни та гнізда племен і народів». Однак ... де Лінней у дослідженні, надрукованому в Упсалі,... здається, готовий відібрати цю славетну назву від 655 своєї батьківщини й передати її Україні...». І це багатство, універсальна різноманітність були відзначені ще Геродотом, Гіппократом, багатьма іншими дослідниками далекого минулого. Правда, наголошує й «батько історії», автор праці «Скіфи» Геродот, що описані землі мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози, це вимагає від населення міцного тіла й духу. Потрібно пам’ятати, що, по-перше, ні характер природи, ні клімат не залишаються незмінними; на них впливають як внутрішні зміни (в надрах Землі і в Космосі), так і втручання в буття природи діяльної людини; і, по-друге, що Україна багата й на расові та етнонаціональні групи. Усе те зумовлює як видозміни світосприйняття та життєдіяльності суспільств, так і стан та особливості розвитку природи (зміну ґрунтів і водних ресурсів, лісів, кількості корисних копалин, космічних сфер (а тим самим і зміст, форми, наслідки виробництва, сімейних, родових, класових відносин). Це невідворотно впливає й на ментальність етнонацій – її еволюцію (див. також схему 10).
Схема
Щоправда, клімат Чернігівщини і Карпат, Полісся і Причорномор’я мають багато як схожого, так і відмінностей. Подібно до цього є немало надзвичайно своєрідного у представників Чернігівщини, Київщини і Чинники, які впливають на формування етнонаціональної ідентичності історична територія, або рідний край, Терен спільні міфи та історична пам’ять спільна масова громадянська культура єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів громади спільна економіка генофонд етнонації мова 656 закарпатських русинів, Херсонщини і бойків, лемків, одеситів і волинян, Донеччини і галичан. Та помічено: чим більше діалектних струмків та річок, тим повноводніше і незнищенне русло національної літературної мови. Так і етнокультурна ментальність: особливості характеру окремих груп тільки увиразнюють спільні сутнісні риси. Нагадаємо: український етнос сформувався на ґрунті кількох родових типів. Однак вони не диференціювалися в ході історії на автономні – в просторі й часі – константи, а кристалізувалися й ідентифікувалися в єдиний український етнос – націю. Це й зумовило те, що в темпераменті (як і в одязі, формах господарювання, обрядах) гуцула й поліщука, лемка, галичанина, сіверянина і полтавця можна помітити певні відміни. Але характер – це глибинно- внутрішнє: мова, світогляд, мета, ідеали, етика, віра, право – а вони є спорідненими в Україні, та й поза межами України, для всіх представників етносу. Природно, що особливо значна роль в ідентифікації українського етносу- нації належить природі: тому вона – і лоно, і мати, і годувальниця, і захисниця, перше не-Я людини; а тому до суворості, витривалості, працелюбності, мужності вона додає широти світосприйняття та світорозуміння, глибини емоцій і роздумів, державно-інтелектуального ставлення до навколишнього світу; зумовлює те, що український характер відзначається: по-перше, універсалізмом, по-друге, кордоцентричною структурою. Кажучи про універсалізм, маємо на увазі не лише біопсихічну зумовленість ∗ : те, що багатство природи породжує багатство вражень і емоцій (стан – безмежності, можливості, мрійливості, свободи; ліс – заглибленості й таємничості; річки – то лагідного спокою, інтиму, елегійності, то мінливості й нуртування настрою («Реве та стогне Дніпр широкий»), моря – могутності й величі зовнішнього світу; а гори – непереборного прагнення висоти, сонця, божественної благодаті справедливості, віри в безмежність і незнищенність світу; гарантії безсмертя та винагороди за страждання...), а й найбагатші джерела духовності, інтересів, інтелектуальних устремлінь та потенцій, етико- естетичних підходів та критеріїв оцінок людей, речей, явищ життя. Саме природа зумовлювала обрядовість, а далі й характер віри, нахил то до суворої мужності, то коли клімат пом’якшав, до споглядальності, аналізу та самоаналізу, що неминуче веде до мистецької творчості (енергії самовираження) Різноманітність, багатство природи спонукало й до різнорідної виробничої діяльності (хліборобів, скотарів, рибалок, чумаків, ремісників, зброярів), до воїнської та інтелектуальної життєдіяльності. Релігія – філософія – мистецтво ще з часу найдавніших цивілізацій
∗ Див.: Сніжко В. Ідеологія Терену. – К., 2004; Кононенко Т. Григорій Савич Сковорода – приятель мудрості українського Терену // Українознавство. – 2003. – Ч. 1. 657 виступають у єдності як світовідчуття й світорозуміння пращурів, зумовлені природою. І саме на цьому синтезі формується природа кордоцентризму – сприйняття Землі, інших людей, Неба (отже, й Богів), явищ життя на рівні серця (отже, власної долі). Уся система вірувань засвідчує, що далекі пращури українців сприймали природу як власну Оселю, в яку приходять при народженні й з якої виходять, щоб повернутися в іншій «формі» по смерті (звідси тип похорон, коли не печаляться, а здійснюють веселі ритуали, та анімістичні уявлення в фольклорі, а також праукраїнський пантеон Богів: вони, як і всі люди, є частиною або захисниками Роду. І виміри людей також родові. Це властиво періоду поетизації Берегинь, Рожаниць, Передкняжої доби, коли панує образ Матері – Великої Птахи. Це лишається в силі і з настанням доби християнства, коли пріоритету чужоземних Богів чоловічого роду русичі протиставляють культ, авторитет Божої Матері (не випадково в «Слові о полку Ігоревім» чи не найсимпатичніше оспівана Ярославна; в «Марії» Т. Шевченко уславлює не так Сина, як Матір – борця за його ідеали; і навіть в мистецтві XX ст. особливо поетично підноситься образ жінки: аналога Землі, Матері, коханої, дружини, Вітчизни...). Тож закономірно, що в українців жінка посідає рівноправне місце не лише в роді, сім’ї, племені, а й у державі (княгиня Ольга, донька Ярослава Мудрого Анна – регіна Франції; дружина султана Роксолана; Бондарівна; Маруся Чурай, десятки інших талановитих жінок, зокрема дружини гетьманів і полковників, засновниці бібліотек, братств, освітніх закладів, Леся Українка, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, шанувалися не менше, ніж аналогічної діяльності чоловіки). Серце розумне, а розум добрий – ось кредо, яке, крім синтезу релігії, філософії, мистецтва, породжувало синтез освіти – науки – мистецтва. Не випадково, що задовго до освітньо-наукових діянь княгинь Євпраксії та Анни наші далекі пращури мали чимало наукових відкриттів, зокрема в медицині. На доказ наведемо лише такий факт. У колекціях Києво-Печерської лаври серед багатьох стародавніх людських черепів зберігається череп скіфського вождя. За життя цей господар степів переніс щонайскладнішу – навіть за нинішніми мірками – нейрохірургічну операцію. Вождеві видалили частину лобової кістки і після маніпуляцій на оголеному мозку «нейрохірурги» бронзового віку «залатали» місце проникнення в черепну коробку золотою пластинкою. Не менш дивно, що скіф вижив, оскільки заплатка міцно вросла в тканину кістки. Ще автор «Велесової книги» явив світові ідеальний вираз праукраїнської ментальності, давши високоморальний, глибоко етичний і естетичний, державницько-лицарський аналіз життєдіяльності великого народу. Подібне бачитимемо й пізніше. Достатньо нагадати: не тільки літописець, увесь народ нарече Ярослава – мудрим, а Святополка – окаянним! Народ, літописці, поети на віки визначать справжню сутність діяльності також гетьманів і кошових, полковників і церковних діячів, інших історичних осіб. Отже, щонайперше риси характеру визначає природа: з одного боку – 658 схильність до оволодіння зовнішнім світом, розвиток вольових, експансивних якостей; а з іншого – задоволення її багатствами, а тому зменшення власних зусиль, притуплення волі (аж до лінощів). І так само у сфері емоцій: від суворо раціональних, динамічних реакцій на світ до лірично-меланхолійних, споглядально-мрійливих та сентиментальних. Паралельним, надзвичайно впливовим суттєтворним чинником стає расово-етнічний. І його чи не визначальна особливість – універсалізм. Він пояснюється й особливістю природного місця України – її геоцентричним розташуванням. На терені України взаємодія племен була особливо інтенсивною. Ще здавна людство усвідомлювало згубність шлюбів у системі роду. Негативно позначалася на генофонді й расова замкненість. Українці можуть акцентувати на іншій крайності: перенасичення їхньої структури расовими домішками. І не так у давні часи – переселення й асиміляції племен (там відбувався процес доповнення), як у періоди свідомо впроваджуваної імперськими, колонізаційними режимами – Туреччини й Польщі, Росії і Австро-Угорщини демографічної політики, внаслідок якої українці на своїй власній території ставилися на грань перетворення в етноменшину чи й витіснення. Це формувало психіку відчуження від кореневих основ, страху й приниження, перетворення господарів на обслугу, непевності не лише майбутнього, а й сучасного, національно-культурної, мовної, релігійної мімікрії, замкненості у самих собі («хитрых хахлов»). А все те вело до важливих змін у ставленні до своєї землі, історії, етнонації, підпорядкування диктатові чужої волі, зрештою – або приреченого примирення з політикою денаціоналізації (і в формі прямого запису українців до іншонаціональних та мовно-культурних груп), або протесту у формі міграції в далекосхідні й американські краї. Це провокує версію про небажання самих українців ідентифікуватися расово-етнічно, національно-державно, мовно-культурно, прокладати в історії свій власний шлях, здійснювати осібну історичну місію. Однак нині відомо: трактовки українства як навіть психічно недержавного народу були виплодом расистсько-імперських ідеологій. Багатство етнонаціональних асиміляцій та схрещень збагачувало зумовлюваний природою як біопсихічний, так і духовний універсалізм українців: вони органічно поєднують риси динарської й остійської рас; як стійкість, миролюбність хлібороба, так і суворість, войовничість людей степу, княжого дружинника та запорожця, січового стрільця чи воїна УПА; і так само: як палахкий, космополітичний темперамент представників півдня та карпатського краю, так і розважний, індивідуалістично заглиблений, насторожений щодо зовнішнього світу темперамент людей північно-східних країв; емоційність з раціоналізмом, нахил як до мистецько-творчої, так і до інтелектуальної діяльності, до пізнання сутностей і земної, і небесної сфер. Сам клімат, природа, особливості фізичної й економічної географії зумовлюють 659 кордоцентризм українця: він бачить їхнє безмежне багатство, осяйну красу, щедрість і лагідність, тому й сам хоче бути добрим. А його оцінки ґрунтуються як на етичних, так і естетичних критеріях. На цій основі формуються, а далі й формують його сутність мова, мистецтво, культура, ідеологія, освіта. Стало звичним звертати увагу на звужену ритмомелодику пісень народів Близького Сходу. Причина зрозуміла: їм відповідає тип шляху (пустелі), неба, природи людей тих країв. Основа не лише пісень українців, а й усього їхнього мистецтва – симфонізм, яскраво виражена бароковість. І за ними також сутність самої природи, а відтак і характеру українця, його національної ідентичності. Щоправда, не лише за умов СРСР, а й досі частині ідеологів підозрілою видається сама розмова про національну ідентичність людини й народу, про їхню ментальність. Сталося так, зазначає з цього приводу англійський дослідник Е. Сміт, що «невизначеність національних критеріїв та їхній неясний, мінливий, часом довільний характер у працях націоналістів підкопали віру до ідеології націоналізму» ∗ . На цій підставі ширилося уявлення, що ідея націоналізму як наукового трактування сутності і ролі національних ідей, рухів, ідеалів похована ще в XIX ст. з огляду на негативну роль, що її відіграли в окремих країнах ультранаціоналістичні тенденції. Однак і в кінці XX ст. виявилося, що «таке обвинувачення знайоме», і його масштаб і серйозність свідчать не так про приреченість та шкідливість, як «про емоційну та політичну силу ідеалу, так завзято осуджуваного» феномена (за Смітом). Бо були націоналістичні химери, та не можна не відзначити позитивних рис націоналізму: він обстоює культуру меншин, рятує «втрачені» історії та літератури, надихає культурні ренесанси, розв'язує «кризи ідентичності», легітимує спільноти й соціальну солідарність, закликає опиратися тиранії, проголошує ідеал народного суверенітету й колективної мобілізації і навіть мотивує і самостійний економічний розвиток... І, нарешті, чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особовості та своєї самобутньої культури. Саме завдяки спільній неповторній культурі ми спроможні дізнатися, «хто ми такі» в сучасному світі. Заново відкривши ту культуру, ми «заново відкриваємо» себе, своє «автентичне Я...» (Сміт). Отже, і те, що вже здійснено нами, й нашу історичну місію. Висновки представника Великої Британії повністю підтверджує історія становлення та ідентичності українства. Від трипільської до Києво-руської цивілізації – це час кристалізації українського етносу з його територією, мовою, культурою, державою, мистецтвом, міжнародними відносинами. На цьому етапі самою природою
∗ Сміт Е. Національна ідентичність. – С. 26. формується тип хлібороба, кочовика, будівника, воїна, державця, у психіці якого органічно поєднується бачення свого й інших народів, ліричне, епічне й трагедійне сприйняття світу, інтелектуалізм з «антеїзмом», а в руслі усього того – і апологетичне, але й аналітично-критичне ставлення до свого єства та буття, що бачимо з «Велесової книги». Культ єдності Закону і Благодаті – ось основа життєдіяльності українців- русів, наслідком якої стає створення однієї з наймогутніших світових імперій – Київської Русі. Її і долю, і роль визначає всепланетарний рух: своєю могутністю й мудрістю вона репрезентує місію гегемона, генератора, посередника між Азією і Європою. Найавторитетніші держави – Візантія, Англія, Франція, Швеція, Німеччина, Польща, Болгарія вважають за честь спілкуватися з княжою Руссю навіть на рівні кревно-династичних зв’язків. Визначається центр рівноваги між «сходом» і «заходом», вододіл між рабством і абсолютизмом, гуманістичною вірою (освітою, наукою, культурою) й фанатизмом, імперськими й республіканськими ідеологіями та інституціями управління. Та світ – цілісний і єдиний протидією внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку. Вирішальні моменти еволюції Київської Русі збігаються з двома всепланетарними процесами: вивищенням Візантії і Риму як репрезентантів однієї з світових релігій християнства та непереборною експансією татаро- монгольських орд у Європу. Перший процес розколов Русь: на автохтонну – язичницьку, з одного боку, і зорієнтовану на трансплантоване з чужини християнство (розколоте, в свою чергу, на православ’я і католицизм) – з іншого. Панування Орди зумовило розкол Русі на етнічній основі. Наслідки позначаються й досі: заміна язичництва християнством породила бар’єри відчуження не тільки між елітою й масами, а й у сфері еліти, до того ж не лише між елітою світською і духовною, а й в середовищі кожної з них; згодом – між містом і селом, потоками культури; проблему мови. Орда зробила все, щоб не допустити кристалізації у повному розумінні української держави та відходу її у сферу Європи, величезні зусилля до чого докладав король Данило Галицький, а згодом М. Глинський, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, керівники УНР, ЗУНР і Директорії. Усе те суттєво позначилося як на ментальності українців, так і на їхній долі та ролі. А саме: від цього часу в нерозривній єдності йде двоєдиний – кристалізаційний і відцентровий – процеси.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА – МЕНТАЛЬНІСТЬ, ДОЛЯ» з дисципліни «Українознавство»
