Національна ідея, націоналізм на межі ХХ-ХХІ століть
Історія довела: стратегія ОУН і УПА була прогресивною. Інша справа – її виконання: бували тактичні помилки, і не тільки у веденні бойових операцій. Достатньо нагадати, що ще на початку І світової війни диференціювалися шляхи до мети майбутніх бандерівців і мельниківців. А коли взяти до уваги ще й розходження між УНР- івцями та гетьманцями, петлюрівцями і українськими комуністами – явними переслідувачами українських патріотичних сил, то стане зрозуміло катастрофічно згубна сила розбрату в стані різної ідеологічної орієнтації еміґрантів та еміґрантів і громадян УРСР. І не лише в минулому. Досвід успішної антиукраїнської політики руками самих українців широкомасштабно використовується і на межі ХХ-ХХІ століть. І, що особливо печально, не завжди безуспішно. Україну знову ділять мовою і культурою, партіями і конфесіями, реґіонами та ідеологічними міфами, сподіваючись, що вона знову стане іграшкою ненаситних сусідів та власних україножерів. Особливо фанатично лякають українців націоналізмом. І враховується лише те, що прихильники демократично-гуманістичного націоналізму самі краще за інших розуміють причини та ціну розриву між практичним та теоретичним націоналізмом та між свідомою й замореною елітою й масами. У тому числі й масами та елітою, хворими на пасивний, однак 405 Одним з переконливих доказів – стаття Євгена Маланюка середини ХХ ст.. «Малоросійство» та праця Григорія Ващенка «Хвороби в галузі націоналістичної пам’яті». Малоросійство, зауважимо одразу, не в значенні реалії ХVII-ХІХ ст.., коли українці офіційно іменувалися малоросами (або хахлами), а як ідеологічно моральна та біопсихічна категорія, тип характеру. Сам Є. Маланюк і починає із зауваження: «Поняття малоросійства, в тім сенсі, в якім тут ужито, не мало б обмежуватися лише українським світом». Це – феномен по-своєму інтернаціональний (властивий і іншим націям). Бо «кожна многонаціональна держава, не виключаючи навіть найбільш національно- упорядкованих імперій, в процесі свого історичного існування витворювала своєрідний пересічний тип імперської людини. Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрійця, який без особливих перешкод міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем». Таких формував ще мудрий Рим: він не намагався деетнізувати своїх громадян. Вони формувалися автоматично способом життя. Інша справа в царській імперії чи в СРСР (зазвичай Росії): там імперія, її державний устрій «не знав, на знає і знати не хоче жодної особовості: ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть релігійної чи класової. Тому-то «це був брутальний, масово-механічний в и р і б, виконував терористично-поліційною машиною тотально-зцентралізованої держави» ∗ . Подібне практикувалося і в сфері національних відносин: «В умовах характеристичної мішанини понять «нація-етнос» і «держава-імперія» державна машина в практиці механічно поглинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси з метою, розуміється, творити єдино- неділимий народ – руський, російський чи сов’єтський, вірніш, «народ» – в специфічно-російськім розумінні цього слова. Результатом такої наполегливої й планової чинності державної машини – було з’явлення типу не росіянина, а лише: малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка». Українські інтернаціоналісти не тільки вітали, а й стимулювали той процес. Але ще гірше, що тип «малороса» був продуктом і певного роду байдужості частини суспільства: він не зустрічав активного відчуження навіть з боку частини інтелігенції, бо вона й сама піддавалася спокусі зажити життєвих благ, купованих ідейних колаборанством. А націоналізм не одразу знайшов ефективні ліки проти душевної отрути. Це й стало однією з причин історичного відступу української державності. «Що ж таке малорос? Це – т и п н а ц і о н а л ь н о – д е ф е к т и в н и й , скалічений психічно, духовно, а – внаслідках, часом – і расово.
∗ Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія. – Книга 2. – К., 1996. 406 На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б». Цей тип, зазначає Є. Маланюк, століттями планово, навіть науково готувався в Москві. Однак не варто покивувати лише в бік сусідів. «Малоросійство-бо – наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже хронічна». Причини? І природне багатство України і зникнення історичної пам’яті та зумовлений цим «очевидний параліч національно-державній волі, а – дедалі – аґентуру й п’яту колону Москви», а також – часом просто ганебна поведінка чільних представників нашої еліти, інтеліґенції – від Брюховецького до Тетері та Пушкаря; Кочубеївщина також була плодом довгих десятиліть. Ось чому «малоросійство то не москвофільство і не ще якесь фільство (польськофільство чи туркофільство, германофільство, – П. К.). То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це – національне пораженчество. І так само – «малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм. Аналогічно безпідставно всіх зараховувати до малоросійства. Діячі Центральної Ради малоросами не були». Але їм не рідко бракувало п о л і т и ч н о ї в о л і». А в повсякденному житті мас – самоповаги й рішучості захищати свої святині. Всі народи пишаються своїми національними святинями, малороси ж (саме малороси, а не українці!) – насправді психічно скалічені скоморохи, норма поведінки яких – то «систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури…», витворених віками. Отже – з самих себе, із свого майбутнього. Малороси спроможні забувати навіть своїх геніїв – як М. Остроградський, С. Тимошенко, Богомолець, Бортнянський, Боровиковський, Гоголь, Мечников, Куїнджі, Самокиш, Курбас і його театр, Ю. Нарбут… з волі «малоросів» (і найвищих посадових осіб) навіть «Київську Всеукраїнську Академію Наук перетворено в провінційну філію московської з публікаціями «на общепонятном»…». Чи дивно, що в СРСР вже не фігурує український народ, а тільки «народ України». Йде тотальна війна з українськими героїчними постатями. І закономірно, бо, скажімо, «мазепинство… є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, народним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство». А лікувати українську хворобу її ворогам невигідно: інакше вона перестане бути рабою, а далі й державно-національною руїною. 407 Вихід? Відродження животворних сил національної ідеї, нації і Держави – як процесу відродження сім’ї і роду, державної еліти і волі, демократії, свободи і гуманізму. Питання лише: хто і як це буде робити?!. З чого починати і до чого йти?.. Нагадаємо: саме цих питань у 20-х роках болісно торкався Микола Хвильовий. І найперше – проблеми психології як окремого індивіда, так і цілої маси. «Рабство річ ганебна, але рабська психологія на свободі гідна зневаги», – ставив він епіграфом слова Ф. Шіллера до памфлета «Україна чи малоросія?» І цей мотив пронизував мало не всі його художні твори від «Я (романтики)» до «Вальдшнепів». На повну силу він вибухнув у памфлеті «Україна чи малоросія?» Вибухнув як протест проти лицемірства у трактуванні національної революції, національного відродження та національно-державного будівнитства – з одного боку (особливо в підрозділі «Колонія чи держава»), і проти психічного бомбування мільйонів, перетворення їх на «малоросіян» – з другого. Причину виказав сам Хвильовий: Україна мала найбагатші Землю й Природу, героїчну минувшину, невичерпні економічні ресурси, могутні таланти не лише у минулому, а й у ХХ ст. – як, наприклад, Тичина, Рильський, Курбас, – одночас знову опинилася в статусі колонії. Чого забракло їй для реалізації історичних національно-державних прагнень? – ставив питання мужній письменник-громадянин. І відповідав: звичайно ж, і економічно-військової потуги для протистояння фальшивим «інтернаціоналістам», метою й ідеологією яких (починаючи з Леніна) були месіанізм та імперський фаталізм, а державою – Україна. У цьому зв’язку він рішуче протестує проти злоносного шовінізму як В. Бєлінського, так і О. Пєшкова (Горького). А особливо – більшовицької верхівки, з вини якої «Московський месіанізм житиме в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському». Однак особливу зневагу чи й ненависть викликає у ньому зафіксовані ще Катериною ІІ «черкасская шатость», психічна роздвоєність та нестійкість «малоросів» (як Карамазова у «Вальдшнепах»), їхня інтелігентська м’якотілість та аморфність бажань, ідеалів, волі до боротьби (як у редактора Карка). Навіть Україну вони люблять хворобливо, боязко й потаємно, наче соромлячись, бо, за їхнім визнанням, не знають за що… Звідси непевність у питаннях суверенітету й честі та гідності, нездатність відстоювати чітко-патріотичну позицію в штучно нав’язаній полеміці про боротьбу двох мов і культур в Україні, нікчемне плаксійство й рефлексивна самозневага та безхарактерність. А в підсумку – примітивно низький рівень українськості в почуттях, світорозумінні, мисленні, політичний боротьбі, державному будівництві. Сповідування психоідеології: «Якось воно та буде…» Нездатність піднятися до розуміння як внутрішніх, так і ґеополітичних та ґеостратегічних 408 природовизначень України (і в Європі, і в Азії, й на інших континентах планети). Проблему етно – та біопсихіки як фундаментальну в системах національної ідеї та нації закономірно (бо традиційно) розробляють і Ю. Липа в 30-ті та Г. Ващенко в 40-60-ті роки ХХ ст. Це віднаходимо в працях останнього «Виховний ідеал», «Виховання волі і характеру», «Хвороби в галузі національної психіки». Напрямки дослідження та світоглядні акценти помічаємо в самих назвах книжок: у «Виховному ідеалі» увага зосереджується на ролі національно- гуманістичного ідеалу у вихованні української людини-громадянина і патріота. У «Вихованні волі й характеру» Г. Ващенко на передній план виносить формування психічних якостей і мислячої та почуттєво розвинутої людини, і сильного волею та яскравого характером борця за суспільні й національно- державницькі ідеали, ферментом яких виступає національна ідея, а резервуаром дії – нація. У праці «Хвороби в галузі національної пам’яті» Г.Ващенко концентрує увагу на ролі душевної та досвідно-інтелектуальної пам’яті людей, без якої вони не розвиваються ні внутрішньо, ні в громадянській зрілості та активності, психічно зачахають на рівні рослинно-тваринного існування. Біди українців Григорій Ващенко пояснює втратою з боку частини громадян вольової і характерної сконцентрованості на меті та засобах її досягнення, а як на причині – на зникненні історичної пам’яті. Вина за це лягає і на батьків, і на освіту, науку, культуру, і, особливо, на політичну та урядуючи еліту: вони стратили жагу пошуку істини й правди, причин життя і смерті, добра і зла, краси і потворності – а тому змирилися з фальсифікацією історії та ідеалів, а як наслідок – упали в рабство. Найгірше рабство, – з яким змирилися, бо й русичі були в монголо-татарському рабстві, і ляхи та москалі насаджували рабську систему, – однак тогочасні українці боролися! Вони були людьми нормальної психіки й волі, гідними славного майбутнього. Частина українців капітулювала, зреклася минулого й тим самим втратила право зватись людьми. «Психологія, стисліше психіатрія, – зазначає Г. Ващенко, – знає декілька …неформальностей в галузі пам’яті», і зокрема: гіпермнезію, амнезію, парамнезію ∗ . Гіпермнезія – це загострення якихось окремих спогадів з минулого (і є «станом психіки людини, коли вона більше живе спогадами про минуле, ніж подіями сучасного і думками про нього». Протилежністю є гіпомнезія (різкими формами якої є амнезія) – це коли «людина забуває і не може згадати якийсь … період свого життя». Ці своєрідні
∗ Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам’яті. – К., 2003. – С.6. 409 хвороби трапляються в окремих людей, – але по-своєму ними можуть бути охоплені і групи та маси. У цьому аспекті особливої ваги набуває парадиґма: нація і окрема людина. «Зрозуміло, – слушно зауважує вчений, – що нацією не можна розглядати як особистість і переносити на неї всі властивості окремої людини. Але разом з тим націю не можна трактувати як абстракцію або як випадкове об’єднання людей». Тому допустима аналогія між організмами людини і нації: вони взаємозалежні. У тому числі і в царині психіки. Зокрема, коли йдеться про пам’ять роду й традицій, мови й культури, природи і праці, нації і держави, досвід та історичні уроки. І нації хворіють гіпермнезією та амнезією й парамнезією, що підтверджується й станом українського життя: не можемо не помічати, що в ньому існують рецидиви «забуття минулого, забуття або непошана до національних, політичних і культурних діячів. Відмовляння або презирливе ставлення до національних звичаїв, зречення своєї рідної мови», – що відносити на карб лише політики колонізаторів неправомірно. Кожен для себе законом є він сам! Межа влади, як гадав Сивоок, герой «Дива» П. Загребельного, – вільна людина. «Художнику немає скутих меж, він – норма сам» (І. Драч). Чи усвідомлюють усе те українці і чи докладають адекватних силі зла волелюбних зусиль?!. Отож і висновки: «З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять». А тим більше – умножати її й плекати. І тут на передній план має виступити національне виховання, і особливо – в аспекті об’єктивного розгляду дилеми: органічний націоналізм чи насильно нав’язуваний інтернаціоналізм. Інтернаціоналізм, зауважує Г. Ващенко, московські ідеологи вважають найважливішим рушієм поступу, адже «марксисти визнають націю за тимчасове явище», оскільки вони виникли у ХVІІ ст. з розвитком капіталізму, а коли зникнуть класи – зникнуть й капіталізм та нації; настане «безкласове інтернаціональне суспільство». Сьогочасні «інтернаціоналісти» геть чисто присоромлені історією за своє конструювання майбутньої картини людства, бо окрім апріорних суджень та абстрактних уявлень є ще й закони природи. І – уроки історії. Ті уроки очевидні: українці і на початку ХХ ст. зазнали невдачі в державотворенні, бо їхніми вождями були соціалісти, а «Для українських соціалістів на першому місці стояла не самостійна Україна, а соціалізм… Подібне явище можна [було] спостерігати в серед інших народів світу. Особливо у Франції та Італії. П’яті колони, розкидані про всьому світі, скрізь діють за вказівками Кремля на шкоду своєму народові й своїй державі…» 410 На чиєму боці правда: поплічників новоімперських прожектів, – чи прибічників одвічних законів Природи, котрі орієнтуються на віковий досвід. Той досвід, що говорить: інтернаціоналізм – безплатна оболонка вигаданої теоретичної «єдності» всіх на основі зречення кожним власної сутності та покликання; націоналізм – аналог патріотизму, породжуваного всім універсумом природи, виробництва, традицій, сільського, промислового чи технологічного способу життя. Інтернаціоналізм – уніфікація і знищення людської, соціальної, національної, культурно-мистецької, світоглядної особовості; націоналізм – навпаки: індивідуальний розквіт, що неминуче веде до взаємо пізнання і взаємозбагачення. Це – дійсний поступ, бо дійсна сутність світу в його безмежній різноманітності та взаємодоповнюваності. Одвічний рух у природі – диференціація й інтеґрація. Зведення до єдиного веде до знищення природної диференціації та поглинання одним – усіх. Чи можливий проґрес там, де пануватиме одна система, ідеологія, мова, культура?.. Абсолютно немислима й абсурдна й ідея «інтернаціональної людини», оскільки це неможливо ні біологічно (різні типи природи, клімат, харчування, праця зумовлюють природну різницю в фізичній і світоглядній парадиґмах людей), ні психічно та культурно, «бо психіка людини формується під впливом різних чинників біологічних, соціальних й історичних… Тому національні властивості залишаться доти, поки існує на світі людство». Не все національне (отже, й націоналістичне) підлягає фетишизації та ідеалізації. Націоналізм аґресивних асоціацій, партій, держав є реальною загрозою людству. Тому необхідно аналітично-диференційовано підходити й до націоналістичної теорії та практики. Однак необхідно враховувати й те, що, по-перше, не все аґресивне походить від націоналізму як патріотизму; а по-друге, що одна справа – аґресія шовінізму, і зовсім інша – самозахист і оборона природних прав та цінностей людини і нації з боку уярмлених і спраглих свободи. Нація, що бореться за своє життя і свою Батьківщину, мову, культуру, – бореться й за вселюдську цивілізацію та будучину. У цьому ключі має розвиватися й погляд на українську націю та історію: «На полях України вимішуються долі народів планети». І це мають засвоїти насамперед українці і утверджувати той погляд, починаючи з маминої усмішки та пісні над колискою і продовжують чи всією системою виховання та державно-політичної життєдіяльності. За такого підходу вияскравиться правда і про СВУ та УВО, ОУН та УПА: їхній націоналізм був не аґресивним, а цивілізаційно-творчим, спрямованим на захист інтересів усіх захисників рівноправності, демократії, свободи та гуманізму. 411 І цілком закономірно, що українська політична еліта стала одним з найактивніших організаторів як антифашистського руху опору (звідки б фашизм не походив), так і АБН – Антибільшоцького Блоку Народів, вищою метою якого стало визволення всіх народів планети від національного та соціального поневолення «інтернаціоналістами» велико імперської закваски. І що саме це було головною метою – випливає з найголовніших подій та документів ХХ ст. На доказ візьмемо лише окремі фрагменти із них. 1943 рік. Вересень. Приймається політична програма Української Повстанчої Армії. У ній говориться: «Ми, [українські] націоналісти, боремось за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це одинокий лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання у цілому світі. Ми боремось проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно другі народи, тому ми проти СРСР і проти німецької «Нової Європи». Ми з усією рішучістю боремось проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціалістичних програм і політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму» ∗ . Далі викладалася програма конкретних напрямків діяльності – і в мирно- будівничій, і у воєнно-визвольній сферах. Абсурдно, але сама упосліджена фашистами Райху і СРСР Польща виношує плани подальшої окупації українських земель і під виглядом боротьби з українськими «терористами» організовує санації не так проти УПА (бо звідти надходила належна відсіч), як проти мирного населення (у тому числі нерідко й польського!). І провід організації українських націоналістів (С. Бандери) в жовтні 1943 р. робить заяву про польсько-українські відносини: «У зв’язку з подіями, які впродовж останніх місяців… проходять на українських землях, передовсім на їх західних і північно-західних частинах, провід ОУН самостійників-державників стверджує: 1) стан напруження, що характеризував відношення між українським населенням і польською меншиною…, був наслідком тієї екстермінаційної політики, що її провадило польське правління впродовж двадцятьох років існування Польщі у відношенні до українського населення. Польське правління завжди використовувало польську меншину проти українського населення та його змагань до незалежного політично- національного, культурного та соціально-економічного розвитку, внаслідок чого різним польським елементам було дозволено на українських земля, що
∗ Літопис Української Повстанської Армії. – том 1. – Торонто, 1976. 412 входили в склад Польщі, ширити і підсилювати шовіністичні настрої і національну нетерпимість та ворожнечу». Дійшло до переслідування українців об’єднаними німецько-польськими озброєними загонами. А водночас – до лицемірних звинувачень українських оборонців свого життя у масових вбивствах… поляків. ОУН заявила про своє вкрай негативне ставлення до тих форм взаємопоборювання. «Ні український нарід, – говорилося в комунікаті Проводу ОУН, – ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають. Польсько- українська різня лежить … в інтересі Німеччини, а в першу чергу – в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями». Полякам і українцям необхідно спрямувати національний патріотизм в русло конструктивної, рівноправної й взаємовигідної співпраці! Гірким уроком є те, що чим ближче було до повної капітуляції фашистсько-німецького блоку, тим становище України ставало важчим і важчим. Не тільки польський уряд (еміґраційний в Лондоні у тому числі), а й профашистські сили Угорщини і Румунії гризлися між собою, але проти українства виступали об’єднаним фронтом. Нищились не лише політичні інституції, а й людські поселення, старики, діти, жінки… Вершиною маскованого, однак очевидного етноциду стала політика СРСР: там готувалися найстрахітливіші плани україножерства, що переконливо показано на фактах та й досі засекречених архівних матеріалах В. Ідзьо ∗ , – вершиною якого став тоді потаємний наказ, підписаний Г. Жуковим та Л. Берією, про тотальне виселення українців з усієї України. Наказ не був виконаний тільки тому, що в радянської імперії не вистачало для депортації десятків мільйонів (у тому числі й сімей та вояків Радянської армії) технічно-транспортних засобів. Спроби керівництва українського руху попру дістати підтримку від «Західних демократій», як і в 1918-20 рр. очікуваних наслідків не дали. Україна знову опинилась віч-на-віч із всесвітньою кризою в національно- державній проблемі. До всього долучилися торги Сталіна із США про розміщення світового єврейства в Криму за компенсацію в 10 млн. доларів. Усім зазначеним і зуповилася Декларація проводу ОУН (С. Бандери) з приводу закінчення Другої світової війни, в якій визначалися такі головні принципи подальшої діяльності: «1) Ідея української самостійної соборної держави…; 2) Українська нація, що є вихідною всіх чинностей і кінцевою всіх змагань.
∗ Див: Українознавство. – 2005. – № 2. 413 3) Політична і військова революційна організація, що у визвольний період творить хребет народу і його провід. 4) Незалежна політика і орієнтація на власні сили. Бездержавному народові в боротьбі за волю можна, а часто і треба мати союзників, але ніколи – імперіалістичних опікунів. Політична група, яка узалежнює свою визвольну тактику від політики чужої держави, стає шкідливою для національно- визвольної справи. 5) Революційна стратегія й тактика визвольної боротьби, що єдина дотепер виправдала себе в українській дійсності. 6) Прогресивна програма, що синтезує всі здорові соціальні надбання минулого й сучасного та сміло накреслює органічні для народу напрямні в побудові нового змісту державного життя та нового безкласового суспільства. 7) Спільний фронт поневолених народів… 8) Міждержавна система, що включатиме вільні самостійні держави всіх народів без окремої супремації великих держав над малими» ∗ . Не важко помітити, що оцінка дійсності та програма на майбутнє ОУН (Б) трималися на кількох «китах»: національна ідея, нація, міжнародний союз рівноправних націй. І якщо за цим стояла й довговікова традиція, то не менш виразно чулося й дихання нової доби. Яскравим доказом тому є й стаття Степана Бандери «Третя світова війна і визвольна боротьба» ∗∗ . Декого й досі шокує в статті 1950 р. посилання на «третю світову війну», – та не маємо забувати, що С. Бандера належить до числа небагатьох не тільки політиків, а й аналітиків-теоретиків стратегічного мислення, які прогнозують та пророкують можливі тенденції і шляхи розвитку, тож для нього багато важила і війна в Кореї – як символ новочасної спроби переділу світу. Але український політик-організатор бачив її і як поодиноке явище, і в системі міжблокових та міжнародних відносин, зокрема СРСР і США, а згодом Північно-Атлантичного пакту і Варшавського договору, що поділили світ на Схід і Захід, розпалили вогнище «холодної війни», не тільки Берлін чи Європу, а й цілий світ роз’єднали «берлінською стіною». Хто не бачить двох полюсів кардинального протистояння, той щонайменше політично сліпий. «Тож пора визначити позиції української самостійницької політики супроти зарисованих, а в дечому й виразно скристалізованих політичних фронтів… Важливо, щоб загал української еміграції» твердо оцінив ситуацію та потім не розгублювався й розчарувався дійсністю. Важливо бачити й свою роль у тих подіях, що визначають характер розвитку цивілізації, як і свої інтереси.
∗ ОУН в світлі постанови Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. – Зб. документів. Б.м., 1956. – с. 121-123. ∗∗ Визвольний Шлях. – 1977. – грудень. – С.1352-1389. 414 Цілком очевидно, що проти України діятимуть не лише прокомуністичні, а й імперіалістичні сили, навіть поляки, схильні до ностальгії за давно і неминуче втраченим. Питання питань – «чи західні держави, зокрема США… видвигнуть справу державної самостійності України як одну з цілей війни», чи вони приваблюватимуть колонізовані народи лише заради послаблення СРСР? «Ціла дотогочасна й сьогоднішня політика західних держав, зокрема США, не дає підстав і стійких аргументів для позитивної в сенсі цієї концепції відповіді на поставлені питання». Помітно скоріше те, США при вирішенні українського питання триматимуть дипломатичного етикету – не дражнити більшовиків та не зривати мостів до компромісу з ним. Ось тому-то маємо і далі розраховувати на власні сили та засадничі принципи, розвивати виправдані часом традиції. «Намічений концепцією визвольної національної революції шлях не тільки існує, але він єдино реальний і успішний». І базується він на синтезі національної ідеї, нації держави. І ще: «нема смислу дурити себе фантазіями». Новий час вимагає серйозних коректив у тактиці: маємо знову йти в усі верстви українського суспільства й відживлювати та змінювати нашу національну самосвідомість, хоча стратегія – суверенна, соборна Україна – має лишатись незмінною. Не матимемо успіху, коли глибоко не проаналізуємо пережите та не зробимо правдивих висновків. У тому числі й щодо Сходу та Заходу. Маємо зробити усе можливе для тактовного просвітлення Заходу, насамперед США, щодо українського питання, бо досі «на Заході бачать тільки Росію», а також живуть нав’язаною їм міфологемою про те, що комуністичний уряд і російська нація – це дві різні речі. З нами вони бувають незмінними, бо ми бачимо процеси й ідеології зсередини, а західні «оракули» тільки іззовні, через що чи вірять, чи роблять вигляд, що вірять у можливість російської нації підтримати боротьбу західного світу просхідної тиранії та партократії. Боротьби тільки проти комуністичного режиму не може бути, бо шовінізмом та імперіалізмом просякнута душа усього російства. Така власівська юшка нам чужа, бо за неї вже бралися гітлерівці, однак обпеклися. Позбавлення більшовизму в ім’я ще однієї реанімації російської імперії – не наш шлях. Ми маємо боротися за справжній суверенітет, свободу і рівноправність України. І найперше – в надрах українського суспільства, віднаходячи в ньому нові й нові лави борців, бо вони вже зростають і зріють. Відомо, подібної позиції дотримувався й Іван Багряний, але був підданий критиці за «опортунізм» і «капітулянтство» перед непереможним напором радянців. Та С. Бандера й І. Багряний дивилися глибше й серцями доторкалися до вагітної національною ідеєю душі народу. Здавалося б – випадковість, але насправді закономірно, що в одному номері журналу «Визвольний шлях» була опублікована й стаття Левка Лук’яненка «Рік 415 свободи», в якій ефемерно звільнений із концтабору, а до того засуджений до страти автор підтверджував: Україна – вулкан, що знову прокидається. А головне, що Л. Лук’яненко ставив питання в незвичній для УРСР площині: правовій. Випускник Московського університету твердив, що нації в СРСР позбавлені юридичних засад і підстав не те що розвитку, а й існування. Після Відродження 20-х рр., бунтарської непокори П. Тичини й М. Хвильового та М. Куліша, О. Ольжича і О. Теліги, О. Довженка і Ю. Клена, В. Сосюри («Любіть Україну») і А. Малишка («Україні»), О. Гончара на історичну арену вийшло ціле покоління «шістдесятників»: І. Світличний та І. Дзюба, В. Симоненко, брати Горині, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Марченко, М. Коцюбинська, А. Горська, М. Руденко, Є. Сверстюк, численні ті, що, як Л. Лук’яненко, хоча були в суспільстві не на останніх ролях, кинули неможливий для замовчання виклик імперській системі. І знову опорою їхнього світогляду та життєвого ідеалу стали національна ідея, нація та суверенна держава. Тюремні інквізитори, – писав Л. Лук’яненко, – «характеризували мене як затятого й невиправданого націоналіста, порушника режиму» й вимагали від мене – каяття, від Чернігівської міліції – встановлення надо мною нагляд майже три місяці Л. Лук’яненко щодня ждав приведення присуду в дію, але не каявся; зате міліція ревно виконувала настанову до нового арешту. Тортурам піддавалися й інші «штурмани молодої бурі», – та коли їхні тіла часом умирали, то дух тільки мужнів. І навіть смерть В. Симоненка, А. Горської, В. Марченка, В. Стуса, М. Литвина ставала ще одним покликом до духовного відродження уярмлених мільйонів та до відплати катам. «Правда кличе!» – проголосив збіркою поезій раніше зв’язковий з УПА поет Дмитро Павличко. «Коли помер кривавий Торквемада», то має вмерти і сталінізм, – резюмував він. Режим знищив тексти книжок, та дух борні уже витав над Україною. Символічно, що формальною основою прояву Духа стали Шевченківські дні. У березні чи в травні тисячі людей виходили на вулиці і майдани, в музеї і бібліотеки, щоб вшанувати генія, що свого часу розбудив націю та на сторожу коло неї поставив Слово, талант і спосіб життя: писати, як жити, а жити, як писати. Із словом і живописом Т. Шевченка прокидався заснулий вулкан народних почуттів, волі та дії. «Вставайте, кайдани порвіте!» – лунало з уст Шевченкових спадкоємців. І за тим, знову-таки, не стояли партії та державні органи. А якщо й стояли, то з озброєними кадебістами та донощиками й механічно повторюваними клятвами типу: «Мы старый мир разрушим до основанья»… Не зважаючи на те, що до того «старого мира» належали не лише Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, а й О. Пушкін, М. Лермонтов, Л. Толстой, Ф. Достоєвський… 416 Були люди типу Сергія Бондарчука, який приїхав на рідну землю з Москви й на вечорі-зустрічі з колективом університету ім. Т. Шевченка не став виголошувати промови, а проникливо задекламував: Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… …Та не однаково мені, Як Україну злії люди Присплять лукаві і в огні Її окраденою збудять. Ох, не однаково мені! Весь зал піднявся в єдиному пориві й шалено зааплодував. Різного рангу керівнитство підводилося й сідало, даючи тим самим знак всім присутнім. «Начальство» гнівалося, чимало присутніх у залі переймалося страхом. Та зал стояв, як бувало стояли козаки перед ворогом і аплодував. І Т. Шевченкові, й С. Бондарчукові, що ніби говорив: так, я у Москві визнаний за кінофільм «Війна й мир», обласканий за «Судьбу человека». Але і я живу ностальгією за Україною, з якої мене, як і свого часу О. Довженка, Г. Чухрая (сотні вчених, митців) було вижито без права на повернення… Без права ідентифікувати себе українцями. Ми вже були коли не «чистокровно» російськими, то тільки «радянськими». З Т. Шевченком відроджувалась ідея єдності віків і поколінь, ідея єдності й незнищенності нації. І цілком закономірно кумиром суспільства, особливо молоді, став Василь Симоненко – жертва терористичного ладу, якому він, навіть гинучи від тортур, заявляв:
…Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників – заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! Прикметно: знову поезія (література, Слово) брала на себе і роль науки та ідеології. Брала, бо коли на закордонні творилася фундаментальна «Енциклопедія українознавства», західний світ підтримував відродження української лінгвістики, філософії, історії, філософії, то в Україні все потворніше шкірила зуби політична реакція, процвітала фальсифікація минулого, все гострішали розправи над інакомислячими. Приклад – ювілей «300-летия воссоединения Украины с Россией» і доля нині загальновизнаного історика-патріота Михайла Брайчевського. Коли появилися постанова Політбюро ЦК КПРС та Тези «О 300-летии воссоединения Украины с Россией», молодий вчений всупереч позиції П. 417 Толочка та інших глашатаїв «единого восточнославянского племени», яке мусило і 1654 р. возз’єдналося в єдині народ і державу, бо українці, виявлялося, не так боролися з Польщею за свободу, як за нове московське ярмо, – написав статтю «Возз’єднання чи приєднання?» В статті на переконливих фактах показувалося, що 1654 р. було здійснено не акцію реалізації волевияву української нації, а ідею ще князя І. Калити про «собирание всех руських земель» під егідою Москви. Інакше і не могло бути, бо коли вже були держави Кия й Аскольда, ті держави знав світ, – то московська держава починає формуватися з волі Золотої Орди хіба що з ХІІ ст., до 1700 року є вассалом Кримського ханства й стає «Росією» лише з 1721 року, коли так нарікає свою імперію Петро І. До того ж імперією – Росією московська держава стає лише внаслідок поглинання Гетьманщини та насильної асиміляції української нації (з якою, до речі, Московщина доти не підтримувала офіційних контактів щонайменше 300 років!). Мужнього вченого було трактовано як ворога народу, позбавлено звань і можливості роботи, а від фізичного знищення врятувало те, що стаття стала відомою на Заході і долею вченого зацікавилася наукова громадськість. То не було епізодом. Після 1954 року формально в СРСР починається розвінчання культу Сталіна, згодом – «хрущовська відлига», – однак насправді велося ще брутальніше закручування політичних гайок. Ґільйотина пожирала чеснішу інтелігенцію, режим бомбував і люмпенізував усіх. І особливо – в сфері міжнаціональних відносин: офіційна доктрина проголошує створення «нової спільності людей – радянського народу». Республіки усе більше позбавляються навіть бутафорського суверенітету. Мотивацією й соціально-економічного закабалення декларується інтереси «єдиного народно-господарського комплексу СРСР». Під машкарою здійснення «прав людини» не стільки дозволяється, скільки інспірується відмовлення батьків від імені своїх дітей од вивчення в школах рідної (української) мови. «Свідоміші націонали заохочуються посадами і нагородами. По всіх вищих навчальних закладах створюються кафедри РКИ («русского как иностранного»), немовби-то для іноземців, але тисячі фахівців готується для України. Русистам за русифікацію доплачується, як і при царизмі (але менше, ніж Іуді), 15%. Неприховано ведеться імперська демографічна політика: на Україні виникають цілі міста з російським населенням; підлою формою денаціоналізації стає насичення (як «допомога» Україні) кадрами (навіть в сільському господарстві, а особливо – в освіті й науці); формою неоколонізації стає безупинне накачування неукраїнського люду на «новобудови комунізму» (такими оголошуються атомні та гідроелектростанції). В ім’я єдності «народу та економії коштів видаються постанови про написання дисертацій лише російською мовою; жорстоко уніфікується видання підручників. Навіть для малюків дитсадочків програми та посібники затверджуються, а то й складаються у Москві… Розкручується маховик фарисейства – чим більше російського – тим більше соціалізму. Все 418 найкраще – від Кремля, до ґалерей, проспектів, стадіонів і, природно, вчених, педагогів, митців – могло бути тільки московсько-російським. Хоча мова у своєму розвитку є феноменом незалежним від волі політичних груп та режимів, роль російської мови для російського (та й інших – незалежних народів) загальновідомо позитивна, – але і її було перетворено на засіб шовіністичного бомбування, денаціоналізації, а тому для самосвідомих людей та народів – небажаною. В середині 60-х років було опубліковано мої статті «Духовний світ української поезії» (в НДР) та «Епоха Відродження і сучасність» і написано працю «Проблеми гуманізму в українській літературі», в яких ставилося питання принаймні нелогічності теоретичних постулатів про національну форму, але тільки «соціалістичний зміст» у творах мистецтва; у цьому зв’язку – про дві національні культури в кожній нації (виходило, що навіть у «соціалістично-комуністичній»!), а також про необхідність гуманізації всього способу життя, мислення, почуттів, оцінок, як і необхідності звернення до традицій епох Гуманізму та Відродження (які були реальними в Україні і не дійшли до російської дійсності). Було піднято як нову якість мислення творчість «шістдесятників»: Д. Павличка і Ліни Костенко, В. Симоненка, І. Драча, Б. Олійника, М. Вінграновського. Їх, як і автора, чекав суд остракізму: піднято, мовляв, руку на «найсвятіше» – безсмертне вчення Леніна – Сталіна та ідеологію КПРС. А оскільки для масової свідомості найстрашнішим був «націоналізм», то все було потрактоване як націоналістично-вороже (у тому числі й книжка «Село в українській літературі», оскільки в ній первинним в цивілізаційному розвитку інтерпретувалося природно – землеробське, сільське – від моралі, традицій, мови до національного світогляду). І якщо у 30-ті роки з селянством розправились і фізичним винищенням мільйонів, то тепер репресивний апарат вдався до тотальної дискредитації та морального вихолощення. Партійність, класовість, соціалістичний реалізм як творчий метод – ось що тільки й дозволялося як ґарантія «свободи творчості» та розквіту суспільства. Неохоче говорилося навіть про «національну форму». Національна сфера була дезавуйована і практично заборонена. Винятки робилися хіба що викривальним писанням патентованих борців з «буржуазним націоналізмом». Закономірно, що не «комуністичного» змісту та спрямування дослідження й висновки рішуче засуджувалися як націоналістичні й, отже… ворожі. Тож закономірно й те, що на терені УРСР і роль науки знову взяли на себе митці Слова. Слово як волевияв народу – його душі, світосприйняття і світорозуміння, його ідеалів та мрій; те слово, яке знову заговорило Шевченковим голосом: потрібна Муза Добра! Бо ж «неситий не виоре на дні моря поле», ніхто «не скує душі живої і слова живого», адже воно – саме життя і разом з нацією «воно знову оживає і сміється знову». Завжди, коли нація підходить до Рубікону, 419 Слово говорить: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Щоб жить – ні в кого права не питаюсь! Щоб жить – я всі кайдани розірву!» (П. Тичина). За іронією долі в українстві окреслилися таки дві культури: аполоґетично- радянська і національно-гуманістична, опозиційна. Паралельно з офіціозною розвивається література «захалявна» («дисидентська»). Одну підносили й винагороджували, другу переслідували, – однак душа нації вже пробудилася. За «Україною в огні», «Щоденниками», «Зачарованою Десною» О. Довженка, «Сковородою» П. Тичини, «Мазепою» В. Сосюри виходять «Прокляті роки», «Попіл імперій» Ю. Клена, збірки М. Рильського, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Р. Іваничука, М. Стельмаха, «Людина і зброя», «Циклон», «Собор» О. Гончара, а водночас цілої когорти «шістдесятників». Як і В. Симоненко, усі вони, як свого часу І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, найперше звертаються до народної творчості та пам’яті історії. І надзвичайно важливо, що не так до фольклорних текстових ремінісценцій (хоча їх немало і в творах М. Стельмаха, Є. Гуцала, Григора Тютюнника, В. Земляка, В. Дрозда, О. Ільченна, Р. Федоріва), як до духу і життєвої філософії народних творів. І. Котляревський, Є. Гребінка, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка, М. Костомаров, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, Г. Хоткевич, Б. Лепкий, О. Олесь, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Л. Мартович, В. Винниченко ще на межі ХІХ-ХХ ст. закріпили традицію: звертатися до фольклорної традиції як до незнищенної пам’яті нації, її справжньої душі. І цілком природно, що О. Довженко та С. Параджанов створили кіношедеври саме на фольклорній основі як синтезу етичного і естетичного, реальності й вигадки, інтелектуального, доказового й міфологічного. Національне начало визначило й краще у творчості Д. Павличка, Ліни Костенко, М. Руденка, Б. Олійника, І. Драча, Ю. Мушкетика, В. Земляка, Р. Іваничука, Г. Тютюнника, Є. Маланюка, І. Багряного, В. Барки, У. Самчука, Я. Славутича, Е. Андієвської, Д. Гуменної, – всіх тих, хто міг і говорив суголосно з В. Симоненком? …Не раз почуйте, грамотні руїни Нікчемні слуги чорного добра, Як, обіпершись вітрові на спину, Кричить Тарасова гора. – Нема на світі України, Немає другого Дніпра! При цьому матиметься на увазі і вся героїчна й трагічна – історія народу, перемоги й поразки, розквіт і руїни, проблема самоідентифікації особи і нації, яких, як і Володимир Мономах, Г. Сковорода, Т. Шевченко, вічно запитувано: «звідки пішла Руська земля?» («Літопис Аскольда»), «Ти знаєш, що є людина?» 420 («Поучення дітям»); «Нащо нас мати привела…?» (Т. Шевченко); «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея!» (П. Тичина); В. Симоненко: Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні …З глибин віків і гордо й величаво Встає легендами овіяне ім’я. Минуле – сон, але сліпа змія Не отруїла доблесті і слави («Русь»). …Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати («Лебеді материнства»). Україна знову міряла ніжно й суворо, а мислила державно-політично, глибоконаціонально. Вона знову боролася за свою пам’ять, за свої Небо і Землю, рани й святині, за свої культуру і мову, за єдність долі Людини, Батьківщини, Слова й співця («Маруся Чурай» Ліни Костенко) «Циклон» О. Гончара. І цілком природно, що старше покоління, як Д. Чижевський, О. Оглоблин, Ю. Бойко, Ю. Шевельов, іде переважно шляхом осмислення історії, її уроків, спадкоємності поколінь. Керуючись правилом: Хто не завоїв уроків історії – той приречений на власній шкурі і долі випробовувати зафіксовані в ній помилки і поразки. Молодше покоління «вчиться так, як треба», тому відновлює глибини пам’яті й мислення, але найважливіше, що воно рішуче відновлює психоідеологію, традиції боротьби. І визнає необхідним поєднувати «шаблю й хустину» (І. Драч), отже, і дещо пасивну формами (тактичну, оборонну) й активну – наступально-стратегічну. А також зусилля Сходу і Заходу України. Так на Заході формується братами Горинями, Д. Павличком спочатку «підпільний», а щодалі, то активніший, відкритий рух опору за відновлення української національної державності. Репресії ідеологічні (щодо Д. Павличка) чи й концтабірні не заломлюють протестантів. Вони все розширюють межі своєї діяльності, навіть у найсуворішому режимі концтаборів. Сміливий виклик імперії на Сході зачіпає сфери як права та соціально- економічного прогресу, села (Л. Лук’яненко, М. Руденко), правозахисного руху (генерал Григоренко), так і політичної системи, проблем мовно-культурного, конфесійного розвитку, прав людини і нації (І. Світличний, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Марченко, В. Овсієнко, М. Коцюбинська, В. Стус, М. Литвин, А. Горська…). 421 Суспільство потрясають арешти й аутодафе («громадські» судилища). Та за страхом приходить прозріння: далі так, як в УРСР (СРСР) жити неприпустимо? Так живуть тільки плантаторські раби. І конфлікти, війну всіх проти всіх також розпалюють, як і в рабовласницькому Римі («Поєдинок» Д. Павличка). І. коли тоді були Спартаки, то не вже ж сучасні люди не можуть піднятися з колін й відповісти ударом на удар?! Зовні найсильнішим є терор ідеологічний; отже – й контрнаступ належить розгорнути на цьому фронті. Прикметно, проблема вибору життєвого шляху постає як центральна й перед інтеліґенцією повоєнного Заходу. Перша відповідь її – життя – це свобода! При цьому «Ми її не обираємо, ми приречені на свободу!» (Ж.-П. Сартр). Але умови не адекватні: на Заході криза свідомості й волі; в Україні – криза соціальних, національних відносин, рабської психоідеології. Там дійсно на паритетних началах твориться вільна і єдина Європа; в СРСР «єдність» конструюється шляхом нищення рівності, демократії, гласності і свободи. Там рафіновані розуми на питання, що є причиною кризових явищ, відсутності поступу, відповідають: людина. Вона є порочною за самою своєю природою (як у Гайдеґґера: «Людина – це хижа тварюка! – Я повторюватиму це знову і знову») ∗ . Вихід? Згодитися, що підвалиною людського життя має бути філософія екзистенціалізму. Раніше філософ говорив: «мислю – значить існую; cogito ergo sum). Тепер закликалося культивувати саме існування; прогресу людської сутності немає і не може бути. Погодитися з такою філософією українцям означало погодитися, що хвороба рабства, як і рак, не виліковна. Отже, визнати, що «все дійсне є розумним» (Гегель) і… капітулювати ще перед боєм. Але тоді – що далі? Апокаліпсис? Новий культурно-цивілізаційний потоп?.. Де ж човен для порятунку і хто ним кермує? Хто відбере «чистих» і «нечистих»?.. На відміну від європейських народів в українського народу або не було держави, армії, служби безпеки, партії, церкви…, або точніше: в Україні була державна система; коли стало потрібним бути засновником ООН, то влада в Україні «створила» армію; був третій за потенціалом ядерний арсенал і була партія, церква, міліція, але усе те було чужим. Більшість найпотужніших підприємств підпорядковувались прямо Москві. Здавалося, було село, але й воно вирощений хліб відсилало «в закрома Родины советской», а тільки потім одержувало звідти свою милостиню. Це ж було з цукром, залізом, нафтою, газом. Лише «пролетаріат» оголошувався українським і постійно заохочувався вростати не лише в денаціоналізоване місто, а й в українське село. Кадрово та ідеологічно.
∗ Див. Кононенко П. В пошуках суті. – К.: Р.П., 1981. 422 І українська протестна інтелігенція могла звернутися для пробудження та об’єднання суспільства хіба що до … національно-державницької ідеї. Такою виявилася історична воля Часу. А ще – до Об’єднання націй. Так і було здійснено: з одного боку – розпочато роз’яснювальну роботу в масах, а з другого – надіслано відкриті листи міжнародним організаціям. «Ми, – писали в’язні мордовських спецтаборів, – просимо взяти до загального відома таке: ми, українці як прихильники всякому рухові, що стрелить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави. …ми не просимо ласки-помилування, ми ставимо резолюцію і домагаємось свого права на життя… …Наш український народ… опинився під займаним чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. …Чи може собі уявити культурний світ українську державу без українського уряду, без української армії і без українського народу…? …Якщо ми зрадники своєї Батьківщини і справедливо покарані, то: чому судили нас «народні» чи «військові» суди, склад яких далеко не український?.. Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933 р. живе впроголодь 38 років; що сьогодні західні українські землі, охоплені водною стихією, присуджені на голодну смерть, позбавлені будь-якої помочі від «гуманної, миролюбної» комуністичної Росії?», що Росія піднімається ціною життя в’язнів концтаборів, котрі вчора були воїнами УПА, організацій ОУН та правозахисників? …З чисто національних переконань … ми … вимагаємо, щоб: а) Із українських земель були вивезені всі громадяни російської національності… «возз’єднання України з Росією» ніяк не може відповідати реальності, бо насправді Україна весь час жорстко поневолюється Росією» за право жити за власним вибором. Українці мають право порядкувати на своїй землі – 30.ІХ.1955. Підписи в’язнів: «Світлана», «Орися», «Буря», «Сирітка», «Галя», «Буревій», «Семенко», «Козак», «Кудияр», «Вітровий», «Чорний», «Ненаситець», «Іванко». 1961 р. до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста звернувся політв’язень І. Кандиба з приводу розгляду Львівським судом справи сімох активістів, що вимагали виходу України зі складу СРСР, а їх обвинуватили в створенні УРСС (української робітничо-селянської спілки) як в антидержавній діяльності. Тоді судили Лук’яненка Л.Г., Кандибу І.О., Віруна С.М., Глібовича О.С., Луцьківа В.С., Боровицького Й.Ю., Кіпиша І.З. за те, що всі вони, як і Левко Лук’яненко, «будучи ворожо антирадянськи настроєними, з 1957 р. виношували ідею відриву Української РСР від Союзу РСР (що, до речі, вважалося, як писав Ленін, правом кожного народу! – П. К.), підриву авторитету КПРС, зводили наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Разом з тим, ними (?!) «фальсифікувалася діяльність бувшого націоналістичного підпілля..» Беручи все те до уваги, суд присудив «Лук’яненка Льва Григоровича… до смертної кари-розстрілу, з конфіскацією належного йому майна»; Кандибу – 15 років позбавлення волі; Віруна – на 11 років, Луцьківа і Глібовича – 10 років; усіх – з конфіскацією майна… Чого бажали засуджені насправді, свідчать параграфи їхнього Проекту програми УРСС»: «Ми боремося за таку самостійну Україну, яка, високо забезпечуючи матеріальні і духовні потреби своїх громадян на ґрунті усуспільненої економіки, розвивалася б у напрямку до комунізму (цей камуфляж був обов’язковим для деформованої ідеології й психіки мас – П. К.); по-друге, в якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними свободами і визначали напрямок економічного і політичного розвитку України – такою є остаточна боротьба нашої «партії». «Справа утворення Самостійної України кінець кінцем вирішуватиметься не лише партією, а усім українським народом». Методи досягнення мети, говорилося в «Проекті програми УРСС», – «мирні, конституційні». ∗ Але КПРС і КДБ лякала як власна (декларативно-прогресивна) Конституція, так і, зрозуміло, – Мета: життя націй в стані демократії і свободи означало їхню загибель. Закономірно, що кормчих режиму не менше перелякали й обговорення питань культури української мови, проведені Б. Антоненком-Давидовичем і П. Кононенком у Київському університеті ім. Т. Шевченка та громадськістю Києва, про що в редакції «Сучасності» було вміщено звідомлення педагогів Д. Порхуна та В. Лобка, який 1963 р. потрясав основи імперії тим, що наголошував: «Найбільше, найважливіше, найцінніше духовне багатство кожного народу, його серце, розум, думка по її розвитку, її поширенню, її вживанню визначаються, оцінюються інтелектуальні здібності народу, його культури, його гідність як народу, його право на існування». ∗∗
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Національна ідея, націоналізм на межі ХХ-ХХІ століть» з дисципліни «Українознавство»
