Усе зазначене дає цілковиті підстави розбити важливі висновки. А саме: гетьманщина закономірно стала новочасною державою європейського типу, бо її фундаментом стала етнонаціональна державницька ідея. У свою чергу ідея стала як ферментом, так і продуктом нації, а розвинулась вона як універсальна система на синтезі багатьох чинників. Найперше, як ми бачили, на ґрунті еволюції етнодержавницької ідеї. Усі верстви населення України жили пам’яттю своїх родів і племен; пам’яттю природи, закодованої в біопсихіці і об’єктивованої в ментальних рисах; пам’яттю Землі («крові землі», «поклику предків»); «тихих вод» і «ясних зір» (свого Неба). На родових і племінних началах формувались традиції (сімейні, виробничі, соціально-економічні, правові), що відбивали дух Буття, пам’ять серця і виражались в культурі та мистецтві. Інтегративною формою вираження буття і свідомості, ідеї суспільного розвитку знову стали народна мова – голос віків і поколінь, голос Людини і Бога. Після віків переслідування піднеслася в своїй активності й захисній ролі вітчизняна віра та церква. Пам’ять державно-політичного розвитку в минулому сформувала патріотичну еліту. Умови життя, відродження ідеалів суверенітету, свободи, демократії активізували бінарний рух: широких мас суспільства – з одного боку, освітньої, наукової, релігійної, політичної, військової, інтелігенції – з другого. Витіснений на маргінеси цивілізаційного поступу, народ виходить на міжнародну арену і об’єднується спільною ідеєю-філософією: повноцінний розвиток неможливий без власної держави, території, мови, віри й культури та мети і концепції – філософії (ідеології) розвитку. Об’єднаний жагою добра, справедливості, демократії, народ іде в боротьбу і творить Республіку європейського типу. Практичний рух до усвідомленої єдності почуттів, мислення, діяння, психіки, вивершується і найвищою формою культури – Конституцією. На ґрунті етнонаціональної ідеї – філософії народ постає нацією – на віки неподільною, незнищенною, і онтологічно цілісною системою. Саме на цих параметрах на повний зріст постають і політичні та церковні діячі, і літописці та виразники загальнонаціонального воління, діяння поступу – 291 Петро Конашевич-Сагайдачний і князь Острозький, Петро Могила, Лазар Баранович і Дмитро Туптало, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Богун, Іван Мазепа і Пилип Орлик, Григорій Сковорода й Іван Котляревський та автор «Історії Русів». І тільки на ґрунті їхньої універсальної життєдіяльності появиться пророк грядущого української нації Тарас Шевченко та його сподвижники – Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак. Ще раз нагадаємо: навіть іноземці постійно відзначали багатовікову тяглість української історії та спадкоємність етно-національної пам’яті – щонайпізніше від Кия, Аскольда, сарматів, антів, склавинів, Святослава і Володимира Великого; а в культурі – від Трипільської доби до Києво-Руської і від міфології, фольклору билинного епосу до історичних пісень і народних дум, а також культури і мистецтва, релігії і філософії славетної доби бароко. Не можемо забувати, що й Гетьманщина дала світові геніїв практично в усіх сферах державно-політичної, релігійно-філософської, культурно- мистецької (музика, архітектура, хатр), літературної, правознавчої творчості: державотворчі принципи Володимира Мономаха, Данила Галицького успадкували П. Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик. Без «Руської правди» та законотворчості державців ХV–ХVІІ ст. не могла з’явитися «Конституція» (1710) П. Орлика, санкціонована як видатний документ епохи шведським королем Карлом ХІІ. Аналогічно: без релігійно-філософських праць Володимира Мономаха, митрополита Іларіона Кирила Туровського, «Києво-Печерського патерика» не могли з’явитися філософсько-релігійні трактати мислеників Замойської і Острозької академії, Київського і Чернігівського колегіумів, Львова, Луцька і Переслава, вершиною яких стала творчість народного філософа Григорія Сковороди. Наголосимо: взятий ізольовано від широкої сфери української «філософії серця», яскраво репрезентованої ще Володимиром Мономахом та Іларіоном, Григорій Сковорода досі постає для частини істориків таким собі пристаркуватим «мандрівним старчиком», котрий не мав ні глибокої національної школи, ні фундаментальної підготовки, а також непричетний до глобальних революційних перемін в політично-державному житті України. Тепер бачимо, що все те – витівки абсурдної ідеології, а то й наукової неписьменності, бо насправді Григорій Сковорода одержав і фундаментальну загальну освіту, і багатовікову вітчизняну філософську спадщину, що й стало запорукою вивершення його як інтегратора і наукової традиції, і народної національно-державницької ідеології, ядрами якої були теорія самопізнання й концепція свободи. В особі цього мислителя національна ідея визріла й виразилася у викінченій філософській єдності теорії й практики. Подібне маємо й з феноменами «Історії русів» та творчості Івана Котляревського: обидва корифеї української історичної суспільно-політичної і культурно-естетичної думки, з одного боку, завершили багатовіковий процес розвитку історіософії та художньої словесності, а з другого – оформили настрої, роздуми, воле вияви й життєдіяльність поколінь в цілісну систему ідеології народу як нації. І що особливо важливо, так це те, що вагомим став внесок кожної із зазначених підсистем буття та свідомості суспільства, – а все ж найбільш принциповим моментом розвитку народу як цілісної системи став феномен єдності: людини – зроду – народу – природи – мови – культури – релігії – освіти – науки – міжнародних відносин – тобто всіх сфер буття і свідомості, якісно нової цивілізаційної структури – НАЦІЇ. З цього моменту все у житті набуває чітко вираженого національно- критеріального виміру.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Уроки історії» з дисципліни «Українознавство»
