Тут знову доведеться повернуться до проблеми методології науки. Стародавні автори щедро оснащували свої історіософські розвідки елементами міфологізації. Те надавало їхнім оповідям часом більше мистецької (уявно-образної) ніж метафізичної вірогідності. І все ж вони несли надзвичайно конструктивне – джерельно-фактологічне начало. У тому числі й стосовно проблем християнства загалом та християнства в Україні. Це надзвичайно важливо тому, що в прищепленій Україні російській історіографії цілком свідомо препарувалися джерела та факти як про походження, генезис та місце і роль українства у світі, так і про походження та роль християнства. Достатньо зазначити, що московська «Степенная книга» та писання М. Погодіна помічали українство хіба що з ХІV ст., а тому й християнство – хіба з ХІ ст., коли всю його історію можна було втулити в рамки історії московської. А достатньо відомий археолог та історик М. Ростовцев, хоч і жив у Києві, даючи канву протиукраїнської генези (праці «Iranians and Greeks in Ryssia», Oxford, 1922; «Скити і Босфор», М., 1925), не бажаючи зруйнувати імперську ідеологію Московії, а тому не наважуючись розкрити правду про генеалогію скіфів – гуннів – сарматів – полян – українців, – попросту… залишив факти сотень років поза своїм розглядом. Мовби тієї історії й не було! Закономірно, що відповідними меті та методології виходили й висновки. Зокрема, що початок нашої праісторії відносився в кращому разі до Х ст. Закони
∗ Святе Письмо Старого і Нового заповіту / Переклад П.О. Куліша, І.С. Нечуя-Левицького, І. Пулюя. – Відень. – 1903. – С. 249. 219 науки мстили, бо ігнорування цілого й підміна його частинами неминуче відводило від істини. Адже що було насправді? Уже говорилося про реальну історію народу, мови, міжнародних зв’язків, релігії за великого кагана Аскольда. Отже, про вік ІХ. Але археологія й зарубіжна історіографія засвідчують, що попередником Діра й Аскольда і у їх внутрішній і зовнішній діяльності був ще Кий (якого ототожнюють з Аттілою), який ходив і брав Константинополь ще 433 року, а далі рухався через Адріатику, Римську імперію до Дунаю й повернувся до своєї столиці Києва та родової землі Чернігівщини (Сіверщини). А це, як бачимо, V ст. нової ери. І це ж розкриває зовсім іншу ретроспективу та правду, ніж у свідомо підігнаній до інтересів імперії не лише російській, а й в частині української історіографії, яка, хотіли того фальсифікатори чи ні, однак, до проблеми національної ідеї та нації навіть не наближалась. Реальне деформоване минуле екстраполювалося на вигадану сучасність. Бо ось про що свідчать факти історичної археології, історіографії, лінгвістики, антропології, культурології, релігієзнавства, біопсихології та ін. наук. По-перше, що навіть не Аскольд і Дір першими переможно пройшлися по теренах Візантійської (Східної) та Римської (Західної) імперії, а Кий (якого ідентифікують з Аттілою). А це означає, що вже Кий був главою могутньої держави та видатним полководцем, якому скорилися і Константинополь (обнесений трьома валами, розокремленими ровами, наповненими водою, а ті фортечні мури були 5–7 м товщини і 8–14 м висоти з бійницями), і головніші міста Європи. Рим відкупився величезними дарами, піднесеними Папою Левом І. І це все важливо. Та на цей раз головним є питання: з якою місією здійснювались і якими наслідками завершились ті походи з точки зору української національної ідеї. Загальну відповідь давали численні дослідники, зокрема археологи: Столяров В. (Діалектика як логіка і методологія науки, 1975), Кобичев В. (У пошуках прабатьківщини слов’ян, 1973), Есенберлін І. (Золота орда, 1983), Новосельцев А. (Хазарська держава і її роль в історії Східної Європи й Кавказа, 1990), Джасханакертці І. (Історія Вірменії, 1986), Калініна Т. (Відомості ал- Хорезмі про Східну Європу і Середню Азію, 1983), Назаренко А. (Ім’я Русь і його похідні в Німецьких середньовічних актах, 1984), Вельтман А. (Аттіла і Русь VІ й V віків, 1858), Гінді Л. (Членування скіфських племен за даними лінгво-філологічного аналізу, 1984), Соломоник Е. (Латинські написи Херсонеса Таврійського, 1984), Левченко М. (Візантія і слов’яни в VІ–VІІ ст., 1938), Буслаєв Ф. (Історичні нариси російської народної словесності та мистецтва, 1861), Лук’яненко К. (Слідами кельтських богів, 1984), Гумільов Л. (Етнос: міфи й реальність, 1988), Дашцевегійн Т. (Питання етногенезу монголів 220 у світлі даних палеоантропології, 1985), Гумильов Л. (Хунни в Китаї, 1974), Толочко П. (Стародавній Київ, 1976), Ламанський В. (Про слов’ян в Малій Азії, в Африці і в Іспанії, 1859), Гельмгольц Г. (Слов’янська хроніка, 1963), Брайчевський М. (Утвердження християнства на Русі, 1989; «Літопис Аскольда», 2001), Федоров-Давидович Г. (Монети розповідають (нумізматика), 1963), Конрад М. (Схід і Захід, 1972), Іловайський Д. (Додаткова полеміка з питань варяго-руському і болгаро-гуннському, 1886), Історія о Аттілі, королі угорськім (1988), Іловайський Д. (Розповідь про початок Русі, 1882), Ігнатович Є. (Україна – terra inkognita, 1992), Історія стародавнього світу. Ч.ІІ, Греція і Рим (1982), Прокопій з Кесарії. Війна з готами (1950), Кониський Г. (Історія Русів, (1846), Рибаков Б. (Київська Русь і руські князівства ХІІ–ХІІІ ст., (1982), Флоренсов М. (Троянська війна і поеми Гомера, 1991), Абгунов М. (Мандрівка в загадкову Скіфію, 1989), Третяков П. (Слідами стародавніх слов’янських племен, 1982), Археологія СРСР. Степи Євразії в епоху середньовіччя (1981), Купчинський О. (Найдавніші слов’янські топоніми України…, 1981), Старожитності епохи великого переселення народів V–VІІІ ст. (1982; Боровський Я. (Світогляд давніх киян, 1992), Діакон Л. (Історія, 1988), Іванов С. (Оборона Візантії і географія «варварських» вторгнень через Дунай в першій половині VІ ст., 1983), Петров В. (Походження українського народу, 1992), Ковалевська В. (Кавказ і алани. Віки і народи, 1984), Корсунський А., Гунтер Р. (Занепад й загибель Західної Римської імперії й виникнення германських королівств (до середини VІ ст.), 1984), Чекалова А. (Сенаторська аристократія Константинополя в першій половині VІ ст., 1972), Антоніадіс-Бібібку Е., Гійу А. (Візантійська і поствізантійська сільська община, 1988), Петросян Ю. (Стародавнє місто на берегах Босфора, 1986), Сєдов В. (Східні слов’яни в VІ– ХІІІ ст., 1982), Боровський Я. (Біля джерел східнослов’янської писемності, 1982), Бодянський О. (Про час походження слов’янських письмен, 1855), Гердер Й. (Ідеї до філософії історії людства, 1977), Лозинський С. (Історія папства. 1965); звичайно ж, М.С. Грушевський (Історія України-Руси), І.С. Нечуй- Левицький (Світогляд українського народу), М. Костомаров, І. Франко, Д. Яворницький, В. Дорошенко, О.Пріцак, О.Оглоблин, Ф.Вовк, В.Хвойка, І.Огієнко, Ю.Липа, В. Щербаківський, Я. Пастернак, О. Кандиба, В. Баран, Р. Терпиловський, В.Сніжко, О.Компан, Я.Дашкевич, С.Наливайко, В.Ідзьо; нині Я.Дзира, Кифішин А. (Кам’яна Могила), Шилов Ю. (Джерела)… Природно, що існує, як уже зазначалося, чисельна зарубіжна історіографія про найдавніші часи. Однак і за цих умов, по-перше, віднаходимо майже стільки підходів, а відтак і поглядів, версій, оцінок, скільки коли не авторів, то історичних шкіл; а по-друге, немало з них до найдавніших першоджерел ще не доторкались. І не тільки через вади (однобічність та однолінійність і одномірність) їхньої методології. А й через те, що історія (і в «особі» Землі) ще приховує тисячі фактів і таємниць, без виявлення яких до істини навіть не наблизитись. 221 На доказ візьмемо лише кілька. Свого часу М. Грушевський зафіксував стоянку біля Києва та Мезенську культуру на Чернігівщині, яким обраховував майже (чи й понад) 20 тисяч років. Коли б ми почали відлік протоукраїнської цивілізації та культури з того часу – був би один критерій та висновок і щодо загальної картини життя та розвитку, і щодо часової парадигми й ролі Києва та формування родової, племінної, етнічної, а водночас і української державницької та загальнолюдської самосвідомості й ідеї. Брак науково- дослідних матеріалів і процесів, а пізніше свідома (проімперська) деформація та інтерпретація (фальсифікація) їх призвели до нарочитого відсікання протоукраїнської й загально планетарної реальності майже до ІХ–Х століть. Закономірно, що постало більше питань, ніж відповідей. Єдиними свідками в цьому процесі виявилися дані археології. Але й археологію було насильно поміщено в прокрустове ложе ідеологічних догм. Вона стала сліпою і немічною, ізольованою від органічно-споріднених галузей наук. Бо інакше набагато раніше виявила б повноту інформації не тільки про Трипільську, а й Скіфську, германо-слов’янську, Черняхівську, Празько-Корчацьку, Київську культури. А також факти, які об’єктивуються аж на межі ХХ–ХХІ ст., зокрема: 1929 року у Криму було виявлено залишки стоянок та кістки неандертальців, а тепер, як повідомили вчені Львівського інституту українознавства ім. І. Крип’якевича (професор Л. Мацкевич), – аналогічну стоянку в Миколаївському районі за 40 кілометрів від Львова. «Геоморфологи достатньо точно визначили час, коли тут жили волохаті «родичі» людей – десь 45 тисяч років тому». 45 тисяч років! Але, як відомо, реальної картини розвитку та зникнення тих «родичів» у наступні тисячоліття ми не маємо. Природно, що не маємо й відповідей на численні питання Буття протоукраїнців. Не маємо загальноприйнятої концепції й Київської та Мезенської стоянок, Кам’яної Могили, залізорудних копалень на теренах Донеччини, Дніпропетровщини та Прикарпаття, кораблів Запорожжя, греко-римських міст Миколаївщини і Криму, об’ємних варязьких поховань на Чернігівщині, – а також вузлових подій, пов’язаних із візантійськими та римо-європейськими походами києвичів та з поширення християнства… А особлива вагомість усіх тих (та багатьох інших) чинників не підлягає сумніву. Ну й справді: ще Ф. Вовк та В. Хвойка у ХІХ ст., а в ХХ ст. М. Грушевський, В. Щербаківський, Я. Пастернак, Ю. Липа, В. Кубійович, О. Кандиба, О. Пріцак, В. Баран, М. Чмихов, В. Крисаченко ∗ переконливо показали багатотисячолітній шлях розвитку людських популяцій на терені України. Так чи інакше торкалися вони й загально цивілізаційних зв’язків протоукраїнців. Але недотримання вимог наукової системності українознавства не дозволило їм побачити цілість, а окреслити лише фрагменти, своєрідну мозаїку
∗ Див.: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – К., 2003. 222 цілісної картини як буття українства упродовж віків, так і кореневої основи та розгортання етно-національної ідеї. Корисну спробу здійснив Ю. Липа, окреслюючи концепцію «Призначення України» через показ єдності діянь поколінь у безмежності часопростору, однак та спроба серед вчених не знайшла послідовників. Навіть – серед творців фундаментальної «Енциклопедії українознавства». Урахування ж вітчизняного і зарубіжного наукового досвіду засвідчує: Найперше, що на терені України (і в сучасних її етнодержавних межах) людність мешкала упродовж багатьох тисяч років. Були то роди і племена як осілої, так і кочової соціальних формацій. По землях протоукраїнців переміщувалися й інші, до того ж – чисельні племена, адже в час грандіозного переселення народів пра-Україна була серединною Землею між народами Півночі й Півдня, Сходу і Заходу. Траплялося, що скіфи-сармати-українці-руси зазнавали довготривалого поневолення, – однак, по-перше, неодмінно повертали собі свободу і, по-друге, ніколи не полишали своєї Землі ∗∗ . Особливості природного розташування диктували умови як внутрішнього життя, так і зовнішніх зв’язків та стосунків: протоукраїнці не тільки боронилися, а й активно виборювали своє місце під Сонцем. Це суттєво впливало як на родо-племінну ідеологію, так і на визначення ролі держави та її династій і династичних зв’язків. А також культурних і релігійних процесів, особливо – традицій. Уже є реальними фактами як загально-цивілізаційна роль Трипільської і похідних від неї культур, так і найінтенсивніша взаємодія протоукраїнських державних утворень з племенами й державами кельтів і германців, варягів і хозар, греків і римлян, персів та іудеїв, численних держав Середземномор’я, Кавказу, Малої Азії, Середньої і Західної Європи. При цьому були ми не лише об’єктом інтересу та впливів, а й реальним, впливовим суб’єктом історичного процесу. І особливу роль у цьому відігравали як державна могутність, так і харизма етносу та ментальні риси його ідеології й культури. Підтвердження: Київська земля і держава відігравали з’єднуючу роль ще в час функціонування «шовкового шляху» до Китаю і, як переконливо показав О. Пріцак, у час визначальної ролі у міжнародних відносинах шляху із Варяг у Греки та, пізніше, від Азовського до Чорного, Середземного морів до Атлантики. Тип природи і міжнародної взаємодії зумовили як спосіб життя, долю, характер, так і тип почуттів та мислення трипільців-слов’ян-гунів-скіфів- склавінів-українців та час появи і тип держави.
∗∗ Див.: Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2001. 223 Найперше – широту світогляду та, як ми бачили у «Велесовій книзі» та побачимо далі, відкритість натури, демократизм і волелюбність, народоправство і героїзм та людяність. Синтез патріотичних і загальнолюдських начал. Трипільська культура була землеробською і міською. Українсько- німецька археологічна експедиція на межі ХХ–ХХІ ст. на терені Полтавщини виявила широкі території стародавніх держав-міст, які періодично (очевидно, залежно від пір року) змінювали своє перебування, а поєднували риси як Трипільської, так і пізніших формацій. Тип міських забудов житла, культових споруд, архітектура, хліборобські і промислово-ремісничі вироби, зброя, мистецькі прикраси – все свідчило і про абсолютно оригінальний феномен цивілізації, і про світовий рівень. Причини зрозумілі: кельти й варяги приносили із собою елементи західно-європейської цивілізації, гуни й германці – племен Євразії, самі протоукраїнці творили життя у згоді зі своїм зовнішнім і внутрішнім світом. А той світ був глибоким, як сама історія, представники якої ще в давнину вважали скіфів-українців найпершим народом у світовій генеалогії. Тож природно, що протоукраїнська держава й ідея повносило, а то й домінантно виявляє себе ще на межі старої і нової ер, коли й шириться християнство. То ж так само природним був запис у Никонівському літописі (ХVІ ст.): даремно вважають, що Кий був простим перевізником на Славуті: «Аще бы былъ Кий перевозникъ, не бы ходилъ къ Царю граду съ силою ратью; но сей Кий княжаше в роде своемъ и ратоваше многи страны; тоже съ Константиноградсскимъ царем миром и братьськии живуще и велию честь пришло аще отъ него и отъ всех». Воістину: Кий і долав великою раттю столицю наймогутнішої тоді імперії, і жив у мирі з царями, і приймав від них щонайвищу шану. І це відзначали ще в V ст. іноземні історики, а ми не можемо не цікавитися в ХХІ ст., чому усе те могло статися. Отже, ще в V ст. був загальновідомим Київ, а держава Кия творила війну і мир зі світовими державами Євразії. А ми починаємо свою генеалогію як етнонація хіба що з Х ст. Може, Кий і Київ V ст. – лише вигадка? Або належали вони комусь іншому?.. Ще великий І. Франко мріяв про те, щоб про Кия й Константинополь було знайдено візантійські свідчення. І ось беремо «Казания» славнозвісного Пріска Панійського: воно починається описом подій 433 р. н. е., – а це і є рік походу Кия на Константинополь. Чому і що ж відбулося того року? Ще раз нагадаємо: на терені серединної держави побувало десятки племен: і скандинави, й кельти, і скіфи, сармати, гуни та готи. Ще раніше одні племена мігрували в пра-Україну, а інші – з нашої Землі в Індію (що відображено в епосах «Рамаяна» та «Махабхарата»), у Китай і на Близький Схід. 224 Війни велися як із персами, так і хозарами, візантійцями, болгарами, римлянами, внаслідок чого виникали цілі поселення як іноземців на нашій землі, так і праукраїнців (Русів) на землях десятків племен. Зрозуміло, що вони підлягали законам тих племен, але не втрачали принаймні етно-духовного зв’язку з рідною землею, виступали посередниками в розв’язанні питань і воєнного, й мирного життя. При цьому й за умов полону не губили родової ментальності та внутрішньої автономії, сповідуючи правило: «краще бути полоненими, але вільними, аніж вільними (соціально), однак рабами». Досі настійливо нав’язується версія, що наші прапредки були «варварами», а їхні військові походи, принаймні від Кия до запорожців, являли собою розбійницькі напади здобичників, ґвалтівників, п’яниць та волоцюг, абсолютно несполучних з державно-політичними інтересами. Рішучим спростуванням тому є вже організація воєнного походу та шлях Кия: армія князя (в межах 36 тисяч) була добре організованою й навченою, безумовно ж – професійно-елітною, інакше вона навіть не наблизилась би до Константинополя. Тим більше, що дорога була тривалою, складною й сповненою небезпек: від Києва до Карпат, далі – до провінції Родопа (де були вже гірські хребти з очевидно слов’янськими назвами – Преспа, Чуката, Гората, ін.), що межувала з провінцією Македонія та Фракією, Нижньою Мезією, Малою Скіфією (Добруджею). А далі була Європа – провінція Візантії – «передмістя» Константинополя. Прикметно, що болгарський вчений В. Георгієв, аналізуючи назви фортець, згаданих у праці Прокопія Кесарійського «Про будови Юстиніана» (588 р.), визнав 96 із них слов’янськими. Отже, ще до Кия цими шляхами ходили його одноплемінці й реально впливали на спосіб життя інших держав. Константинополь вражав досконалістю оборонних споруд та фортифікацій. Одначе він був подоланий військом Кия! Того Кия, якого ігумен Іоанн порівнював з Ромулом і Олександром Македонським, польський хроніст Мацей Стрийковський вважав засновником Києва, В.Тредіаковський твердив, що «Кий как славянин, скифского рода есть», а М.Стрийковський і М. Берлінський виводили Кия з роду гунів чи аварів, ототожнюючи його з Аттілою – фактичним володарем і Східної, й Західної Римської імперій. Та для нас зараз головним є: що спонукало Кия іти на Константинополь та якими були характер і наслідки тих походів. Одразу зазначимо: похід увінчався тріумфом, Кия приймали як гідного шани повелителя, а його походи зумовлювалися як державно-політичними, так і… християнськими інтересами (що, до речі, повториться і з Аттілою в Римській імперії). Справді, слов’яни і на дунайському Правобережжі, і в провінціях Візантії були відомими насельниками ще в V ст. З того часу експансія слов’ян і гунів набирає все динамічнішого характеру. Логічно, що між тими «острівками» і метрополією взаємозв’язок увесь час посилювався. І це було однією з спонук 225 походу. Але до справжніх причин маємо віднести стратегічні інтереси та розрахунки, які рухатимуть життєдіяльністю й Аттіли та Аскольда, Святослава і Володимира Великого. Саме так – як керманича великої держави – й сприймали Кия в Константинополі (а Аттілу, якого, до речі, Пріск іменував «царем скіфським», а імператор Візантії Феодосій ІІ в листі до Аттіли – «уннським імператором», тобто – імператором народу уннів, що заселяв Терен Чернігівщини) в Західній Римській імперії. Думка істориків одностайна: Кий здобув не лише блискучу воєнну перемогу, а й соціально-культурну. Після цього, зауважує Н. Пігулеська, «Сама Візантія протягом кількох століть опинилася під впливом слов’янських «варварів», значення якого було таким великим, що породило в її державному розвитку зовсім нові явища. Ця взаємодія загострила і прискорила процеси феодалізації у самій Візантії» (Ближний Восток. Византия. Славяне. – 1976). Ще активніші процеси цивілізаційного та ідеологічного реформування розпочалися після походу Аттіли, отже гунів і слов’ян, адже, наголошував М. Брайчевський, «є підстави думати, що антська група слов’янських племен була навіть у союзних відносинах з гунами в їх боротьбі проти готів і Візантії» («Походження Русі», 1968). Знову-таки про масштаби перемоги й наслідки діянь Аттіли іноземці писали: « ...сам Цареград і прилеглі до нього місцевості мали здавна поселення слов’янські (Даманський О. О словянах в Малой Азии, в Африке и в Испании, 1859). А вагу перемоги Аттіли добре показував Пріск Панійський, пишучи: візантійці «погодилися на сплату данини, яка була дуже важкою, незважаючи на те, що доходи і царська скарбниця були виснажені не на корисні справи, а на непристойні видовища, на безглузду розкіш, на розваги і на інші витрати, від яких розважлива людина і серед щасливого стану держави повинна утримуватися, а тим більше мали утримуватися люди, які недбало ставилися до ратної справи і сплачували данину не лише скіфам, а й іншим варварам, котрі жили навколо усіх римських володінь. Цар (імператор) примушував усіх вносити гроші, які належало відправити до уннів (києвичів – П.К.). Він обклав податком навіть тих, що за вироком суду чи царської ласки (а серед них могли бути й слов’яни. – П.К.) отримали тимчасове полегшення від тягара оцінки землі (а землеробами, нагадємо, були саме слов’яни-скіфи-унни. – П.К.)… Такі злидні опосіли римлян після цієї війни, що багато з них заморили себе голодом чи вдавилися. За короткий час була вичерпана скарбниця; золото і втікачі були відправлені до уннів». Унаслідок перемоги Аттіла був визнаний візантійцями «царем скіфів» (Дестунис Г. Сказания Приска Панийского. – 1850). Ще більш важливо, що, як і стосовно Кия, похід уннів-скіфів Аттіли мав цивілізайно-релігійний (культурно-ідеологічний) резонанс і спадок значно ширший за військовий. Сталося так, що навіть зазнали рокіровки поняття «варварів» і цивілізаторів, адже упродовж років панування в тепер уже Західній Римській імперії Аттіла: завдав серйозного удару скомпроментованій стагнацією державно-політичній і господарсько-економічній системам імперії- гегемона; змусив послабити рабовласницькі пута; надав динаміки автономістським рухам підкорених племен; явив приклад і суворого, і цивілізовано-гуманного керівника: прислухавшись до прохань папи Лева І, Аттіла не пішов на Рим і не зруйнував його; сприяв полегшенню долі хліборобських верств; благородно повівся з сестрою імператора Гонорією та й із сином імператора; поза боями поводився демократично й з великою гідністю, був скромним у побуті. Він не приховував своєї етнічної належності. І, що особливо важливо, «біля Аттіли (було) багато витязів християн» («Развитие этничесного самосознания славянских народов в епоху средневековья», 1982). Символічно і те, що Аттіла після битви з військами Аеція велів іменувати себе «Батогом Божим», а на спроби імператора Валентиніана ІІІ прихилити його до аріанської єресі не тільки не піддався намовам, а ще й виступив його суворим супротивником. Як зазначають дослідники, кияни й сіверяни були християнами ще з початком нової ери.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Методологія історії» з дисципліни «Українознавство»
