«Велесова книга» і «Літопис Аскольда» в генезисі етнонаціональної ідеї
Обидва твори відображають події другої половини 1-го тисячоліття нашої ери, віддзеркалюючи й їхню передісторію в причинах і наслідках. Отже, йдеться про нашу минувшину, від якої ми з різних мотивів, але, як правило, відмовлялися: вона, мовляв, спільна – або германо-слов’янська, або східнослов’янська. Так і не ставлячи питання: а чи існували і які ж тоді були українці?.. Нагадаємо: у свій час не лише в Римській імперії, а й в імперії Карла Великого становище європейських народів було ідентичним нашому. Але жоден із тих народів не відмовляється від своєї праматеризни! Бо інакше вона належить кому? Якщо не їм, то семітам, а коли не семітам, то що – марсіянам?.. І це за умови, що наші пращури були мудрішими, допитливішими й далекогляднішими: ще в «Літописі Аскольда» дошукувались істини – «звідки пішла руська земля…». Символічною парадигмою є і зачин «Велесової книги»: «А дарма забуваємо давні добрі часи. Та йдемо куди – невідомо». Бо і уроки минулого, вважає автор пратвору, надзвичайно повчальні, і в майбутнє іти без осмислення досвіду – то йти із заслоненими очима та порожньою душею. З цієї причини автор дивиться широко й заглядає в глибінь часопростору, і ми бачимо: той далекий світ настільки таємничий, наскільки разом з тим і суголосний нам, навіть – на грані ХХІ століття. Насправді: «Велесова книга», – зазначає Валерій Шевчук у передмові до прекрасних переспівів «Велесової книги» Миколою Карпенком (К., вид. В. Карпенка, 2004), – викликає безліч думок та асоціацій, як твір, що «потребує осмислення в багатьох параметрах. Надзвичайно цікавий він для історика: одне 193 те, що маємо писану історію племен празько-корчацької культури з її мовою, звичаями, релігією, господарством, виходами у степ і відходами на північ…, а друге, перед нами причинок до історії Деревлянського князівства, яке існувало не одне століття і твердо фіксується за перших київських князів. Дає безліч фактів пам’ятка до загальної української історії, зокрема степової та кримської… Для висвітлення історії української державності тут також знайдеться чимало фактів, а саме про державні утворення до київського періоду, чимало є й про сам Київ, про різні епохи в житті наших предків, Антську державу. Є матеріали не лише до історії релігії, але й соціально-економічного побуту… Не менш цікава книга етнографам та фольклористам, соціологам, історикам права, а, передусім, літературознавцям, адже перед нами… один із епосів, у якому реально бачаться засновки епосів пізніших; водночас це зразок протолітопису…» Протолітопису Буття і Свідомості праукраїнців, а тим самим – і зародження та формування їхньої етнонаціональної ідеї. Ну й справді: із сюжету бачимо і численні картини внутрішнього життя, і спогади або картини боїв з перським полководцем Дарієм, готами і гунами, греками, римлянами і варягами, хазарами, численними сусідніми племенами, – та розповідь про все те не є головною метою. Головна мета – то осмислення як боїв, так і причин перемог чи поразок, а тим самим – сенсу багатовікового розвитку, відповіді на питання: як жили, чим стали, куди йдемо?... У чому ж той сенс за автором Влес-книги? У відповіді: щоб мати бажане життя – потрібно за нього боротись! Потрібно воліти добра. А вища форма Добра – то стати і бути собою на власній Землі. Пригадаймо Мацціні: «Без країни у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства Народів. Ви байстрюки Людства… Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання». Прекрасно було сказано! Але сказано було ідеологом «Молодої Італії» аж у ХІХ столітті! Автор «Велесової книги» мислив і писав на тисячу років раніше: …Се ви перші були, хто вклонився Триглаву, а Триглав – суть Сварог, і Перун, й Світовид, – і на них споконвіку тримається світ, що являє нам Яву, і Наву, і Праву …Бог війни й боротьби, віщий грім з ясноти, що веде нас до бою дорогою права!.. Із твоєї руки нам зліта Матір-слава, і до тризни великої правиш нас ти. …Се бо тайна велика: пресвітлий Сварог в одночассі – то суть і Перун з Світовидом – вони в Сварзі навіки поєднані з Дідом, 194 яко світлий Триглав, Бог богам, вічний Бог. Бо в людському житті, та й по всі наші дні, – Білобог з Чорнобогом у вічній борні. І щоб світ наш тримавсь, не скривилася путь, – Світовид і Перун у Сварозі живуть. …Се ж бо Велес навчив праотців наших землю орать, засівати цілини і жати снопи колосисті – і при вогнищі ставить, у хаті, на ріднім обійсті, божий Сніп, як святиню, як вищу земну благодать… Слава ж нашим батькам – матерям і вітцям, що вели нас ізмала за руку в любові до рідного Бога, що із правої стежки для нас починалась дорога – і за мірою права ми в світі живем, як жили. …Од вбережжя морського, од Годського моря, в давнину ми ішли ген до Дніпра і далі… …та метались в степах поміж ордами вражими. "Ой, не стане добра, як ми разом не зв’яжемо силу родів своїх, давши їх на поталу!" Як до мислі не візьмемо міту святу: праотців голоси до єднання покликали!.. Дослухаймося їх, бо не може буть інако, бо загубимо силу і славу отут… Осідаймо в степах – там, де предки сиділи… Тому, що не завжди гуртувалися та боролися, зневажали богів і князів, Наву, Яву та Праву, – то 15 віків знемагали в яремному рабстві. Ждали, що волю і щастя даруватимуть нам боги. Та горе призвело до прозріння: …Огнищанами будьмо у рідному домі: висіваймо зерно, випасаймо гурти, яко гридні, а не безсловесні скоти, не оті овечата, які несвідомі …Яко орії давні – не греці оті, із ромейських земель, з-понад Годського моря, що в невігластві власнім немудре говорять і про нас, і про наші храмини святі. 195 Не вони ім’я слави, а ми несемо – і ту славу бороним, йдучи на заліза чужинецьких мечів, коли ворог налізе, – чей же ми не бики, щоб вдягати ярмо! …Ми на землях своїх зроду вільно жили… І про русичів славу клекочуть орли – …А звідкіль наші роди, звідкіль племена, хто се мудро вчинив і хто дав їм наймення?.. Від Сварожичів наших се благословення… …На семи великих Ріках утворилися ті роди, як за морем проживали ми в Зеленому Краю – у літа тамті далекі, ще задовго до ісходу у Карпатські зелен-гори, в землю Київську свою літ за тисячу і триста до того, як стались готи… У далеких переходах зазнали багато страждань …І взяли мечі ми в руки, і свій рід ми боронили – за життя своє ми бились, і за наших животин; І в Перуна-громовержця одного ми попросили: або жити – або вмерти, або воля – або згин! …Отож Бог наш – Сварог – для племен і часів, роду нашого славного, що не змаліє!.. А сей рід – то є витязі наші од Кия аж понині, до київських наших князів. …У нас води й бори, і луги трав’яні. І напохваті меч. І наш муж на коні… …І пішли – Орій, Кий, а за ними і Щек, і Хорив, троє в батька синів, роздивлятися землі незнані… І ми бачимо днесь, живучи у трудах і старанні, – Що слов’янський наш рід Сам себе в тих походах творив! …Відчинить їм браму наш Батько Перун, покличе на луки Сварожі… 196 А слава воскресне у рокоті струн – і стане в Русі на сторожі. …Так постають Краса і Врода, у рідні ваблячи краї, – Бо лиш тоді жива Природа, коли ми чуємо її. Коли в душі мов щось проснеться і диво-спів народиш сам, – як серце раптом відгукнеться траві, і водам, і лісам… …Собіособство мудрим не стане: окремішність роду не множить сили!.. …Батько Орь був попереду – князь племенам… Після – син його Кий на Русі провідничив. …О нападники готи! Були й відбули… Тільки кров, що у пам’яті, не висихала. Нас підтримали ільмри… Земля нас тримала, бо ми Сонце і Небо на стягах несли! …Кий у Києві сів – і нам зичить добра. Спільно зводимо Русь – городи й заборола… І куди б наших предків поверталися чола – не поступимось Руссю, не підем з Дніпра. Ся земля – наша Мати від діда-отця, і ми з нею пребудемо – аж до кінця. Рід Щека приходить до Дніпра з Карпат. …І такою була Матір-слава завжди – і як русичі лендами до Лукомор’я прагли наших богів занести – і край моря угніздитися мали, прийшовши сюди. Грецькі колонії прагнуть диктувати свою волю – …тож до моря притиснути греків пора! І страшити й гонити у грецькі краї, бо ж то руська земля єсть – і паства, і лови, – і за неї лилось много руської крові, і там руські тіла укривали її; …І з’єдналася Русь задля волі і ладу – най бо Скитія буде у русів одна! …А любили свій край – всім лицарством своїм: краще вмерти – чим здатися на спотикання, бо куди ж ти підеш у годину смеркання, як од вогнищ святих – тільки попіл і дим? Як під небом притулку не знайдем ніде?.. І се мовим услід за отцями й дідами: «ПОБОРІМОСЬ!» 197 Мати-Слава обіцяє перемоги. …А вмирати не страшно – у вічність той піде, як і всі у свій час туди підемо ми. А тому і йдемо. Божих знаків свідомі, що земна то все тлінь, що малі ми тут є… А жива наша слава – в Матір-славу тече – і пребуде у ній, поки й світу земного. Нападають вороги – і квилить Мати-Земля. …І кличе вона оборонця – йому свої мовить жалі… Як День умирає без Сонця – отак ми умрем без Землі. Що ж дає енергію цьому переконанню? …А дарма забуваємо давні добрі часи та ідемо куди – невідомо… Чень поглянеш назад – голоси, голоси – звідтіля, з праотецького дому. Та стидаємось Яву, Наву й Праву ми знать: ну, а що ж то вкруг гирла земного?.. …Душі пращурів нам в світ надій і тривог днесь од Ірію зорями світять Вірність життю та вітчизні дає сили перемагати і персів, і готів, і греків, і римлян, і хозар: …В нас же батьківська віра і правда своя на віки. …З Дніпра по Дунай – а все отчий край… …Тримайтеся, браття, плем’я за плем’я, тримайтеся рід за рід! – і бийтесь за себе на землі своїй, яка належить нам і ніколи іншим. …йдем на Хорсунь! Туди, де морські береги, там за сльози уведених дочок дадуть, за неволю синів в рабство греками взятих: нам ні срібла, ні злата не треба до плати – хай посічені голови їх упадуть! …«Муж ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права, і правий, якщо слова його з ділами збігаються» …А ми родичі всі, а ми всі кревняки – про се каже нам кров наша віща… Вибирали князів – і так правились ми аж п’ятнадцять віків через віча. Кожен вправі там був своє слово ректи – 198 і казати, і мислить інако… …А те право утратили ми од хозар, по Трояню. Та воїни прийшли і сказали: «Се дух нам воскрес!» І славу богам заспівали ми потім, і жертву творили в молитві-хвалі… Хозари потяті були до землі. А також і готи. …І сказала Руськолань: «треба немало старатися щоб утворилася земля наша» За десять віків і походів багато чого забулось …Давній рід на окремі зійшов племена: ті поляни, ті сваредзі, ті деревляни, – а то ж рідні все русичі од Руськолані… А ще сумь, весь і чудь – як чужа чужина. Звідтіля і усобиці… …А де ж то ми вільного знайдем життя, якщо не в собі, не на рідному полі? …А тут бо – за тисячу літ і три – сто, як почати лічбу од ісходу Карпатського, – злий-жорстокий Аскольд, од варягів ото, та й приліз до слов’янського племені наського. Та маємо жити правдою наших Богів! Бо де нема злагоди – там буде біда… І через нашу роз’єднаність подолали нас Аскольд і Рюрик. І тому – … «Наші праотці йдуть по висхлій землі… і так ми не маємо Краю того і землі нашої… І хрещена Русь сьогодні» І маємо знову боротись за волю і Землю нашу! Шкода, що не можемо вдатися до широкого аналізу стилю прамови, бо, по- перше, внутрішній лад кожної мови – то лад природи й душі народу, а переклад (чи переспів) неминуче вносить корективи до першотвору; і, по- друге, тому, що мова «Велесової книги» прямо співвідноситься з часом «Літописа Аскольда» (про 860–867 рр.). І тоді, як і всі мови світу, вона була дещо відмінною від сучасної і словниковим запасом, і евфонією, хоча ще тоді нашу прамову і великі мужі Кирило та Мефодій, і морави та чехи й болгари визнали «найпрекраснішою руською мовою». Одначе й у реставрованій формі мова «Велесової книги» вражає не тільки стилістично-семантичним, а й змістовно-ідейним багатством, наснажує роздумами, зачаровує почуттями. Та хіба й дивно? Автор зображує буття і рух свідомості поколінь у вражаючій повноті часопростору діянь людей, а це робить розповідь ліричною і епічною, драматичною й трагедійною, – тож засвідчує як 199 багатство внутрішнього життя наших далеких пращурів, так і природу ідейно- художнього синкретизму нашої мистецької творчості. У підручнику «Українознавство» (глава «релігія – філософія – мистецтво») вже говорилося про деміургічні чинники того синкретизму: форми буття визначали форми творчості (єдності фольклору, пісні, музики, театралізованих дійств); а форми свідомості – органічний синтез емоційних, раціональних і досвідних начал, вірувань, філософських поглядів і міфологічних та міфотворчих світоуявлень – про людину й народ, про Небо і Землю, мораль і закон, життя і смерть, славу й ганьбу, їхні родо-племенні джерела, координати та категорії. І вагомість, масштаби зображеного й вираженого в геніальному праепосі постануть у адекватних формах та вимірах, коли врахуємо: зображується процес розвитку життя щонайменше за півтори тисячі років, і до того ж – життя народу, сущого на серединній землі планети: по ній пролягав шовковий шлях до Китаю, походи Олександра Македонського до Індії, шлях – із Варяг у Греки і з Європи до широт Сходу. При цьому маємо на увазі не лише фізико- географічний бік справи, а й роль цієї землі в міжнародних взаємовідносинах: цивілізаційних, культурних, торгово-економічних, освітніх, релігійних, наукових, військових. Зрештою, енергетику цієї Землі, визначену провінденційно, а тим самим і харизму етноса. Зокрема й те, що безмежна Земля Київської держави з усіх боків, на кордонах сухопутних, морських і річкових була відкритою для перманентного проникнення. Та земля задовольняла потреби і осідлих, і кочових племен, була багата всім, – тому вабила й «зобов’язувала» битися за неї. А це формувало не тільки спосіб життя, а й характер людей – трудівників і воїнів водночас, провідні риси екзистенції автохтонів. Гідні подиву і захоплення можливості людини та мови: весь той огром віків і подій, помислів, почуттів і дянь, вірувань, устремлінь і пророцтв виразити гранично об’ємно й довершено в Слові. Викладачі, дослідники зарубіжної літератури з високим пафосом показували, як майстерно зобразив щит Ахілла Гомер або меч Дюрандаля чи ріг Карла Великого автор «Пісні про Роланда». І то не тільки вражало, а й потрясало! На жаль, наші дослідники і педагоги аналогічною мірою не розкрили нам велич вітчизняних шедеврів: і хай сусідам те було не з руки, бо шедеври не належали їм, а визнати пріоритет українців вони не хотіли з «принципових» мірувань: тоді б в іншому світлі, такому як еллінська Греція й Рим, постали Україна та ті сусіди. А українським забракло знань, або натхнення чи й професіоналізму, а то й мужності: треба ж бо було протистояти фальсифікаторам, котрі сиділи при владі й повелівали не лише тілами, а й душами. А праглося ж чинів і достатку, часом-то й слави. Тож на мораль і совість, патріотичні обов’язки можна було або заплющити очі, або й начхати… 200 Як закрити «більма» й на історичну правду, котра поставала з тих давніх шедеврів: що ще у «Велесовій книзі» було дано відповідь і на питання «звідки пішла руська земля»; і на те, що ж визначило характер розвитку та причини і наслідки багатотисячолітньої боротьби за власну долю й свободу. Тобто, те, що стало формотворчою енергією, деміургічною силою кристалізації спочатку родової й етнічної, а в кінцевому наслідку – етнонаціональної державницької ідеї. Ось що знаходимо в тексті: «Се ви перші були, хто вклонився Триглаву, а Триглав – суть Сварог, і Перун, й Світовид»; «Слава ж нашим батькам – матерям і вітцям, що вели нас ізмалу»; Вороги прагнули роз’єднати нас, та ми зрозуміли: «Ой, не стане добра, як ми разом не зв’яжемо силу родів своїх»; «А звідкіль наші роди, звідкіль племена, хто се мудро вчинив і хто дав їм наймення?.. Від Сварожичів наших се благословення…»; Доля ганяла по лісах і пустищах, по своїх і чужих землях – «І взяли мечі ми в руки, і свій рід ми боронили, за життя своє ми бились…»; «А сей рід – то є витязі наші од Кия аж понині, до київських наших князів», а зачинався ще з Орія; Нав’язують нам думку про нашу залежність – і державну, й етнічну – від когось, та то – олжа: бо «слов’янський наш рід сам себе в тих походах творив!»; Насаджують думку, що ми – люди нерозумного краю, без доблесті й честі, та брехня спливе, а «слава воскресне у рокоті струн – і стане в Русі на сторожі!» – бо ж ми мали не тільки мужніх князів, а й мудрих Боянів; Тих Боянів, що жили і славою батьків (родів та племен), і Духом землі й усвідомлювали: «Так постають Краса і Врода, у рідні ваблячи краї, – Бо лиш тоді жива Природа, коли ми чуємо її: Коли в душі мов щось проснеться і диво – спів народиш сам, – як серце раптом відгукнеться траві, і водам, і лісам»; Тож усвідомлюємо: готи, гуни, хазари – були й відбули, ми ж зводилися на ноги, бо «земля нас тримала… Тільки кров, що у пам’яті, не висихала, – бо ми Сонце і Небо на стягах несли!»; Бо коли надходили нові вороги, ми «мовили услід за отцями й дідами «ПОБОРІМОСЬ!»; «І куди б наші предки повертали чола – не поступимось Руссю, не підем з Дніпра. Ся земля – наша мати від діда-отця, і ми з нею пребудемо аж до кінця», – як і «З Дніпра по Дунай – то все отчий Край»; Все зазначене єднає нас і дає силу та віру: «Тримайтеся, браття, плем’я за плем’я,.. рід за рід!» – «А ми родичі всі, а ми всі – кревняки: про це каже нам кров наша віща»; Наш ідеал – рівність, справедливість, демократія, суверенітет, свобода, - «А де то ми вільного знайдем життя, якщо не в собі, не на рідному полі?!» 201 Так вірували, мислили, воліли і діяли наші «прадіди великі», тим самим відслонюючи завісу над анналами праісторії і говорячи: ще задовго до епохи Володимира Великого ми мали могутню державу, християнство, широкі міжнародні відносини, а також – писемні пам’ятки (отже, й знаки реального історичного часу), котрі засвідчують: шлях до національної ідеї, як і до національної мови, культури, держави, розпочинається з осмислення себе народом – суб’єктом історії, творцем власної ментальності й долі. Батьком та матір’ю ідеї-філософії стають Рід і власна Земля, котрі еволюціонують у плем’я і Батьківщину. А субстанцією феномена нації стає етнос. Звернімо увагу на акценти автора епохального епоса: ми жили родами, нерідко ворогували, отож втрачали почуття єдності; часом не шанували своїх богів, Наву, Яву і Праву, а коли напасники забирали вождів – не боронили їх; не завжди розуміли, що коли чужинці накидали нам свою мову, то ми ставали відчуженими і від своєї віри; як наслідок – втрачали владу над своєю землею, 15 віків жили в рабстві… Здавалося: ми приречені на загибель, – та прийшло прозріння: «ми родичі всі, а ми всі – кревняки: про це каже нам кров наша віща…» Ми об’єдналися в племена. Чому об’єдналися? Бо осягнули: ми – кревняки. Завдяки чому прийшло осяяння? Бо прийшло відчуття: і в добрі, і в злі – Земля нас тримала» та ще «кров, що у пам’яті, не висихала»; «бо ми Сонце і Небо на стягах несли» (і та пам’ять, зважмо, донесла ті кольори «крові» – Сонця і Неба – аж до кольорів нашого сучасного прапора!). Отже, рід. Родове начало передає пам’ять крові. Кров передає голос Землі, ширше – Природи, відчуття доленосної єдності з нею. Рід, пам’ять, кров, Земля і Небо зумовлюють синтез нової якості – племені, а далі й «синтез» племен. Їх очолюють вожді і династії. З’являється нового типу держава. Але вирішальними стають внутрішні сутності: рід, Земля-Природа, кров, пам’ять, віра і мова, державна самосвідомість, – а ті сутності трансцедентної категоріальності зумовлюють появу і нової якості єдність: етнічну. Етнос стає гарантом вічності народу. Не всякий етнос, а той, що пізнав і усвідомив себе. Етнос, могутній природною силою. Бо тисячі етносів розчинилися, асимілювалися, стали підрядними, а то й загинули. Як деревця, що не піднялися до Сонця. Роль суб’єктів історії, творців і виразників загальнолюдської цивілізації та культури випала лише на долю етносів харизматичних: наділених жагою життя, пам’яттю крові і серця, енергією інтелекта, силою творення, боротьби і володіння, волею переможців, призначених до здійснення в потоці вселюдства власної історичної місії. Усі зазначені формації, усі риси, а головне – факт, сказати б, релігійно- філософського самопізнання та самоусвідомлення, а тим самим – сприйняття 202 трансцедентно визначеної історичної місії український етнос пройшов і виявив ще до середини І тисячоліття нашої ери. Доказом тому є й другий писаний документ – «Літопис Аскольда». Абсурдно, але цей документ про події 860–867 років не став для деяких істориків дороговказом до правди-істини не лише до ХХ ст., коли він був маловідомим, а й на початку ХХІ ст., коли його реставрував, обнародував і науково прокоментував видатний історик Михайло Брайчевський. Нагадаємо: «Велесова книга» завершувалася болючим спомином: «...де нема злагоди – там можлива біда…», «через нашу роз’єднаність подолали нас Аскольд і Рюрик». «Літопис Аскольда» є писемною пам’яткою про часи правління згаданого Аскольда – 860–882 рр. нашої ери. Отже, він продовжує розповідь про епоху, зображену у «Велесовій книзі». При цьому продовжує не тільки хронологічно. Головне для нас – продовжує ідейно-філософською змістовністю та історичною парадигмою. До того ж уже на рівні сформованої держави. Найперше: спробою побачити себе на вселюдській Дорозі до себе самих і до світової спільноти, до власної і всезагальної мети, а тому – до ядра родо- племінної та правової й державницької ідеї: хто ми і чого прийшли у Світ?.. «Велесова книга» давала кількатисячолітню парадигму еволюційного розвитку в інтегральних категоріях виміру – Простору й Часу. Категоріях, наголосимо, широти, глибини й висоти бачення людей, родів, держав, подій та процесів, міри почуттів і мислення, а відтак – міри природності, людяності, мудрості, мужності та потужності свідомої волі і далекоглядності, вічності діянь та надбань. «Літопис Аскольда» розгортався так: «Се починаємо повість оцю. По потопі три сини Ноєві розподілили землю – Сим, Хам та Іафет. І дістався схід Симові… Хамові ж дісталася південна частина… А Іафетові дісталася північна сторона та західна: Мідія, Албанія, Вірменія… Сарматія, Таврида, Скіфія… Дістав (Іафет) також і острови: Британію, Сицилію…, ріку Тигр, що тече між Мідією та Вавилоном – до Понтійського моря на північну сторону: Дунай, Дністер і Карпатські гори, а звідти, сказати б, аж по Дніпро та інші ріки: Десну, Прип’ять, Двіну, Волгу, що пролягла на схід в частину Симову» (отже, там, де знаходилися: «Сирія, Мідія, і ріки Євфрат, і Вавилон, Колдуна, Ассірія, Месопотамія, Аравія Старійша, Кілія, Комагена, вся Фінікія» (Див.: Українознавство – 2004. Ч. 4(9). С. 6–19). Свідомо відзначаємо частини в складі країв Іафетових – від Мідії та Албанії, Сарматії, Тавриди, Слов’ян – до Британії і Сицилії, Родоса та Дунаю, Дністра і Карпатських гір… аж до Дніпра та інших рік: Десни, Прип’яті…» А також частин, пов’язаних з Волгою («в частині Симовій») – у ній не знаходимо жодних реалій, пов’язаних з майбутніми Суздальським, Володимирським, Московським князівствами. І не тому, що їх тоді й не могло бути, а тому, що ті землі ще не були відомі – з одного боку, та 203 належали до зовсім іншої цивілізаційної частини – з другого. Зате бачимо контури індоєвропейської цивілізації, до якої, знову-таки, землі майбутньої Московщини не належали ні територіально, ні етнічно, ні культурно. Не можемо не процитувати й іншого, поданого далі. Спираючись на ще одну міфологему, автор «Літопису Аскольда» повідомляє про намір племен Вавилонії «створити стовп до неба», про те, як будували його 40 літ. Ще коли він не був добудованим, прийшов Бог і сказав: «Се рід єдиний і мова одна», і «змішав Бог мови» (що свідчить, що доти єдиної мови, як і єдиного народу, насправді не існувало!), а потім зруйнував той стовп і розсіяв племена по землі, розділивши народи і мови на сімдесят дві: «Від цих же сімдесяти і двох народів походить і народ слов’янський, від племені Іафета – названі норичі (нарці), які суть слов’яни. І від тих слов’ян розійшлися по землі і прозвалися своїми іменами – де хто сів, на якому місці. Ті, що прийшли і сіли над річкою Моравою, прозвалися моравою, а інші чехами нарікалися. Ті слов’яни прийшли і сіли над Віслою й прозвалися ляхами, а від тих ляхів прозвалися поляни ляські, а другі – лютичі, інші – мазовшани, а ще інші поморяни. І ото слов’яни: хорвати білі, серби і хорутани. Так само від тих же слов’ян і сіли над Дніпром і нарікалися поляни, а другі – деревляни, бо сиділи в пущах, а другі сіли поміж Прип’яттю і Двіною і нареклися дреговичі; інші сиділи над Двіною і нарікалися полочани – заради річки, що втікає в Двіну, – ім’ям Полота. Словіни ж сиділи довкола озера Ільмень і прозивалися власним іменем (тобто слов’яни), а другі сиділи понад Десною і над Сеймом, і над Сулою і нарікалися сівер…» Знову бачимо: 1) пограничними лініями розміщення праукраїнських племен стають Карпати і Сіверянщина; про тих, що складатимуть суздальсько- московські землі, мовитиметься зовсім у іншому часопросторі – лише з ХІІ століття, коли Київська держава розгорне колонізаційний наступ на угро- фінські й татарські племена, понесе туди християнство, тим розпочне слов’янізацію та організацію державного життя; доти про єдине східнослов’янське плем’я не було й натяку; 2) структуротворними феноменами суспільно-державного життя слов’янських, як і інших, народів стають етноси і Природа. При цьому етноси не були аналогом раси (як не були вони і в усій Європі: романські чи германські народи диференціювалися за особливої ролі природних умов і державних утворень та династичних зв’язків, – що, до речі, стало вирішальним навіть при розпаді імперії Карла Великого), а Природу не можна зводити лише до її фізичних вимірів і характеристик. Бо кому не зрозуміло, що спосіб життя та характери народів Скандинавії чи Британії, Іспанії, Японії чи Китаю, Океанії чи Африки і Америки зумовили відповідні їм і географічно-геологічні та кліматичні умови? Достатньо сказати, що особливості розташування Англії чи Японії, безмежні простори Китаю чи 204 російської імперії нерідко відігравали вирішальну роль у минулому, а географічні, кліматичні та природоресурсні особливості США визначають їх роль і на сучасному етапі. І знов-таки – не лише кількісними показниками, хоча й вони, цілком зрозуміло, мають надзвичайно вагоме значення: скажімо, нафтові запаси арабських країн, понад півтора мільярда китайців, малоприступне розташування, океанські ресурси США… Однак не розкриємо причин багатьох процесів історії та не відповімо на численні питання еволюції людства, коли будемо й надалі зациклюватися лише на метафізичних константах Природи. Бо Природа – це і найуніверсальніший деміург Духу людини й народів, оскільки саме Природа визначає світосприйняття і світорозуміння, характер життєдіяльності, праці, тип почуттів і мислення, стратегічні інтереси та ідеали, міжнародну практику. У цьому плані структурний хребет Природи – це єдність Часо-Простору, що визначає і масштаби, особливості почуттів та світоуявлень, і лад Душі кожного народу – його Мову й Культуру, а також долю й історичну місію. Нагадаємо: і долю, й характер життєдіяльності, тип і специфіку мислення праукраїнців визначали як серединне розташування на планеті, так і особливості природного середовища: комплекс суші, моря й річкових водних ресурсів; лісу, лісостепу і степу; рівнини й гірських масивів, звідси хліборобських (осідлих) і скотарських (рухливих) племен-маргіналів та промислів, ще з Трипільської цивілізації – міської й сільської культури. Поважну роль відігравала як інтенсивність міжетнічних зв’язків та міждержавних контактів, що визначало і генотип українського етносу в його і складових частинах, і цілісності; і характер життєдіяльності осідлої, кочової і воїнської, – і тип світосприйняття: універсально багатої й різнорідної природи як єдності, а відтак і універсальності занять та почуттів, натури, зацікавлень, форм самореалізації далеких пращурів. Вони культивують фізичне й морально- етичне здоров’я, лицарство й патріотизм, вірність традиціям і вірі, культ саможертовності й слави, воїнської мужності, а також – культ жінки. І цей універсалізм світосприйняття зумовлює й універсалізм світорозуміння: людина й природа, Земля і Небо, життя і смерть – органічно поєднані. Органічно поєднані добро і зло (одвічно б’ються Білобог і Чорнобог), минуле, сучасне й майбутнє, віки і покоління, Буття і Свідомість, – універсальною формою вираження чого є Мова. Мова як душа племені і Голос Землі як виразник емоційного й інтелектуального начал, гностичного й мистецько-творчого, сутностей природи і життя, концентрованих у релігійно-філософських категоріях. Саме завдяки зазначеному універсалізму мова синтезує досвід (і слова – поняття) свого й інших народів, міфічне й реальне, метафізичне і трансцедентне: видимий, небесний і підземний світи; скинуті з небес золоті 205 плуг, ярмо, чаша і меч (як символи хліборобства, влади, жрецтва і воїнства), легенду про народження пращурів внаслідок одруження Зевса із дочкою Дніпра. І все те – ознаки не подрібнення в світорозумінні, а філософського осягнення життя й узагальнення єдності людського і природного начал: жінка в далеких пращурів – і Дароносиця життя, і Мати, й Земля, і Батьківщина, й Віщунка Слави та безсмертя, синтез Краси; як і Світове Древо, метафоричною універсальністю відзначається образ Води: вона – Дана – основа життя; звідси коренева семантичність Дніпра (Данапра), Дону, Десни, Дністра, Дунаю. Це – промені одного Сонця, криниці Вічності, бо лише на основі злиття води небесної (чоловіче начало) й земної (жіноче начало) зароджується життя. І закономірно, що Антей успішно протистоятиме Гераклу, допоки доторкатиметься до Матері-Землі, а світовідчуття прапредків розвиватиметься як філософія серця – категорія і мислення, логіки, і моралі та етики: добром є лише те, що схвалене серцем. І аналогічно: лише на основі злиття крові етносу й Духу землі, взаємовпливу Природи і Мови, волі роду і влади держави людина й народ можуть здійснювати історичну місію, визначену трансцедентно. Можуть, коли осягнуть поклик Природи й виявлять якості та риси етносу-народа харизматичного!.. Таку ідею-філософію було втілено у «Велесовій книзі». Ідентичний пафос віднаходимо й в «Літописі Аскольда», але вже на стадії нової якості суспільного розвою – суверенно державного. Перший доказ тому – вибір об’єкта зображення: великий князь (хаган- імператор) Аскольд у його походах на Константинополь. Адже Константинополь – тоді столиця наймогутнішої імперії – Візантії. І вже сам факт походу має гігантські виміри. А ми ж бачимо Аскольда в ролі переможця! Здавалося б, дивно: Аскольда-переможця автор «Велесової книги» атестує негативно. Та дивуватися не доведеться, коли врахуємо: Аскольд, перемігши візантійську владу, приймає її релігію – християнство. А київське суспільство було язичницьким (хоча й знало раннє християнство). До того ж Аскольда вважали представником варягів. На цій підставі, до речі, негативно сприймають Київського князя – спадкоємця влади Києвичів і деякі сучасні історики. А між тим є принаймні дві причини трактувати Аскольда інакше: по-перше, тому, що в той час могутні вікінги володіли тронами всієї Європи; отже, за них Київська держава органічно входила в процес європейського життя; а по-друге, тому, що Аскольд, за визначенням М. Брайчевського, був талановитим керівником і суттєво сприяв поглибленню й етнонаціональної ідеї на основі утвердження державницької стратегії міжнародного спрямування. «За врядування Аскольда, – наголошує вчений, – Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту, який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок 206 політичних заінтересувань київського кагана був спрямований на південь та південний схід, де лежали найрозвинутіші на той час країни. У 852–853 роках руське військо на прохання санарійців (населення Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. У 864 або 865 роках київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагені – іранській провінції на південному березі Каспійського моря (і, як бачимо, контролюють терени від Сіверщини до Карпат і від Каспійського до Чорного моря з тенденцією виходу на Адріатику. – П.К.). Руських купців добре знають у самому Багдаді – уславленій столиці арабського Халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії. Та найбільшою акцією Аскольда були знамениті походи проти Візантії й укладені ним мирні угоди з греками. 860 року київське військо та флот (що складався із 380 кораблів. – П.К.) «… обложили імперську столицю із суходолу та моря й примусило візантійську адміністрацію укласти мирний договір». Згідно з ним Візантія зобов’язувалася сплачувати Київській державі в особі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств (прикметне окреслення меж нашої прадержави!) данину, надавала руським купцям найширші привілеї, підписала надзвичайно вигідний для Києва договір про дружні взаємовідносини. Тоді ж Аскольд прийняв християнство й хрестився на своїй землі в Херсонесі. «Величезну увагу, – наголошує М.Брайчевський, – Аскольд приділяв ідеологічному та культурному поступу своєї країни». За нього сталося заснування Київської єпархії в ранзі митрополії. Почався тривалий і багатогранний процес переоцінки ідейних вартостей – починаючи від засвоєння моністичного світосприйняття й усвідомлення великої ідеї єдності і кінчаючи переглядом етичних цінностей та настанов. На принципово новий щабель підноситься давньоруська культура. У Києві започатковано муровану архітектуру – для цього з Греції запрошують досвідчених майстрів. Русь починає перекладати с в о є ю м о в о ю церковні книги… Та й не тільки церковні. Взимку 860–861 років славетний просвітник Кирило Філософ під час своєї хазарської місії мав нагоду бачити в Херсонесі «Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писані». Це було за рік до винайдення ним особливої слов’янської абетки (глаголиці). Тож не випадково «Літопис Аскольда» інформував про причини і процес функціонування «найтоншої і найпрекраснішої руської мови» ∗ . На цій основі «створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, започатковувалося літописання. Перший історичний компендій Русі – так званий «Літопис Аскольда» – мав на меті визначити місце Київської держави як невід’ємної частини
∗ Українознавство. – 2003. – Ч. 4(9). – С. 16. християнської ойкумени, а історію нашої країни як безпосередній елемент світової історії» (М. Брайчевський). Природно, що це принципово збагачувало українську ідею: найперше, звичайно ж, державницьким змістом, що зумовлювалося характером розвитку, а визначало й особливості свідомості та ментальності, життєвої волі, філософії життя і поступу. Нагадаємо: «Літописі Аскольда» зазначалося, як жили наші пращури за умов оволодіння тереном посідання. «Поляни же жили окремо, кожний із своїм родом, на своїх місцях. І володіли своїм родом: хорвати, дуліби, бужани, що сиділи над Бугом і над Дніпром до самого моря, сягаючи аж по Дунай, і було їх багато, і городи їхні й до сего дня. Всі вони звалися у греків Велика Скуф (Велика Скифія). Мали власні звичаї і закони своїх батьків, настанови, і свій норов. Поляни мали батьківські звичаї тихі й лагідні, і стидалися невісток своїх, і сестер, і матерів своїх (що й показує масштаби культу жінки! – П.К.). І невістки до свекрів своїх, і діверів великий сором мали. І шлюбні звичаї були в них: не ходив жених по наречену; але приводили звечора, а на ранок приносили посаг – що за неї давалося. А деревляни жили по-скотському. І вбивали один одного, їли все нечисте… А радимичі, і в’ятичі, і сівери однаковий звичай мали: жили в пущі, і їли всяку погань, і срамослів’я в них було перед батьками і перед невістками… Говорить Григорій (Амартол) у літописанні: «Ібо кожному язику є написаний ним закон; звичаї замість закону, а ті, хто не знає закону, приймають замість нього батьківські заповіти». Свій закон – це на тому етапі закон роду. Роду, що живе на своїй землі. А своя земля визначає не тільки тип сім’ї, виробництва, жител, способу життя (осідлого чи кочового), а, як переконливо показує в праці «Ідеологія терену» Валерій Сніжко, і тип харчування, оформлення побуту, зберігання й розвитку традицій, весіль, поховальних обрядів, – що, зрештою, формує не лише тип моралі та етики, а й психіки. До панування Києвичів домінувала, як ми бачили в Книзі Велеса, психіка володіння землею й перетворення її на свою. Переломним стає володарювання Кия: цей князь «володів своїм родом і приходив було до (якогось) царя, як розповідають, то велику честь приймав од нього. Коли ж повертався, прийшов на Дунай, і сподобав місце, і збудував городок малий, і хотів сісти там із родом своїм». Та не дозволили йому ті, що жили поблизу. І Кий прийшов до свого города Києва і тут життя своє скінчив… І то є промисел божий». Новим етапом стає реалізація задуму Кия: його послідовники прагнуть розширити межі своїх володінь. Запановує ідеологія етносу, що створив державу і прагне утвердитися й самореалізуватися в просторі та часі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««Велесова книга» і «Літопис Аскольда» в генезисі етнонаціональної ідеї» з дисципліни «Українознавство»
