На межі ХХ і ХХІ століть стало цілком очевидним, що серед найзначніших проблем загальноцивілізаційного розвитку є національна ідея, нація, націоналізм, до того ж – і в автономному існуванні кожного з цих понять та феноменів, і в багатоступеневій взаємозалежності їх. А водночас, що ті феномени – національна ідея, нація, націоналізм – існують сотні років, однак досі викликають нестихаючі суперечки та полеміки як щодо змісту історично зафіксованих реальностей, так і щодо перспектив тих феноменів. На доказ достатньо процитувати хоча б кількох дослідників: націоналізм є політичною силою, яка визначила особливості європейської та світової історії протягом останніх двох століть значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму, – переконливо заявляє Петер Альтер ∗ . «Починаючи з часів Французької революції, історія Європи являє собою історію піднесення і розвитку політичного націоналізму», – резонує йому Юджин Каменка (с. 216). Іншої точки зору дотримується Елія Кедурі: «націоналізм, – наголошує він, – це одна із найшкідливіших доктрин, насланих на багатостраждальне людство, згубний винахід німецьких філософів ХVІІ ст., котрий є логічно абсурдним. Тому і нації, і націоналізм та національну ідею чекає крах. Ні, заперечує ту думку Роджерс Брубейкер, «громадянство та нація є питаннями, які інтенсивно обговорюються в європейській політиці, східній та західній. І такими вони, очевидно, залишаться в осяжному майбутньому», а ті, хто проголошує «настання постнаціонального віку, занадто поспішають відправляти національну державу на звалище історії. Вони недооцінюють той запас живучості (resilience), а також багатство і складність інституційної і нормативної традиції, що, як виявляється, все ще містить у собі життєву силу, незалежно від того, добре це чи зле» (с. 803). І в наступного покоління, твердо переконаний Ентоні Сміт, нації, національна ідея, націоналізм будуть на чільних позиціях в історії людства, оскільки, допоки найголовніших потреб людей і народів не задовольнятимуть інші форми життя та ідентифікації, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені –
∗ Див.: Націоналізм. Антологія / Упорядкування О. Проценка та В. Лісового. – К.: Смолоскип, 2000. Далі, цитуючи за цим виданням, вказуємо у дужках лише сторінки. 171 причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті епохи і священні краєвиди, – і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності» ∗ . Не менш вагомими є свідчення з діалогу О. Рожена та проф. І. Яковенка на сторінках «Дзеркала тижня» (9–15.10.2004): «Судячи з недавніх ескапад прем’єра України на адресу «націоналізма», це слово, як і в совітські часи, ним сприймається як образа. Очевидна спроба погріти руки на хворобливій темі». І це – не випадковість, не примха окремої людини, «ні, слова «національний» досі змушують деяких наших співгромадян кривити губи. Настороженість в цьому питанні легко пояснити – позиція держави, в якій старше покоління прожило більшу частину свого життя, ставлення до націоналізму кардинально змінювалося. На початку створення Совіцької держави за ідеєю Леніна була проголошена політика "коренізації", тобто всілякої підтримки в розвитку національного. Десять років здійснення цієї політики призвели до бурхливого розквіту національних культур. Особливо вражаючих наслідків домоглися діячі української культури в період т. зв. «українського ренесансу». Але союз вільних республік був замінений реанімованою імперією – спадкоємицею царської «тюрми народів». Відродження було розстріляне. 1933 р. пленум ЦК прийняв постанову про припинення коренізації. «З тих пір навіть займатися дослідженням проблем національного розвитку було заборонено в Академії наук. А те, що в республіках національні питання дозволяли «вивчати» призначеним партією «вченим», розуміння складних процесів у розвитку народів не додавало. Образливо, що про це нагадують сьогодні висловлювання навіть окремих державних чинів». Тим більше, «що в останні десятиліття інтерес до цих питань у Східній Європі зростає шквалоподібно» (с. 1). І не тільки в Східній Європі. Достатньо ознайомитися з підготованою О. Проценком та В. Лісовим антологією «Націоналізм» (К.: Смолоскип, 2000), як стане очевидним: проблемами націй, націоналізму, національної ідеї щонайпізніше з ХVІІ ст. займалися сотні найавторитетніших мислителів, політиків, митців Європи та інших континентів, вони відповіли на багато найпосутніших питань їх еволюції та майбутнього, і все ж вважається, що ні в одному з аспектів останнього слова не сказано. Полеміки не стихають як у зарубіжних країнах, так і особливо в Україні. І їх актуальність та гострота мають об’єктивний характер та зміст. І життєвий, і науковий, адже вони пов’язані з питанням питань: куди і як іти? До того ж – як Україні, так і вселюдству. Одна із причин зазначеного в Україні – стан, наслідки і характер вивчення окреслених проблем.
∗ Див.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К., Основи, 1996. 172 Маємо на увазі, що пов’язані з еволюцією нації феномени націоналізму й національної ідеї закорінені, як побачимо далі, щонайпізніше в дійсності ХVІІ ст. і вже в науковій теорії та практиці ХІХ ст. дістають об’єктивоване вираження. Однак з часу Переяславської ради 1654 р. і українська дійсність, і політика та наука, зокрема ідеологія, зазнають кардинальних деформацій. Приєднана до московського царства, Україна тратить свою державність, а з цим і фіксовану національну ідентичність, інтелігенцію, ідеологію та реальну самодостатню орієнтацію. Це породжує глобальні протиріччя, що принципово впливає і на характер суспільної свідомості. Розвивається дихотомія: ще народжується «Історія русів» з її ідеєю відродження національно-державної України, на весь світ підносять національно-державну ідею в усіх її різновидах Т. Шевченко і кирило-мефодіївці М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, – але в реальній дійсності вже витає дух Великої Руїни, як бур’яни, заполонюють освіту, науку, публіцистику ідейки бездержавності і безнаціональності українства, його психічної вторинності та ущербності, приреченості вічно бути додатком до чужих імперій та націй. Декому здається, як писав М. Костомаров, що «лежить в могилі Україна». Царизм і офіційно здійснює тотальну денаціоналізацію, готує для вмираючої України похоронні реквієми. Україна й справді виявляє ознаки національного занепаду, оскільки з національно-демократичної суверенної республіки перетворюється на мозаїку колонізованих частин, обернених у рабство сусідніми імперіями. Однак похорон був передчасним: «Ще не вмерла Україна!» – проголосили Чубинський та Вербицький. «І не вмерла, і не вмре!» – рішуче резюмував І. Франко, наголошуючи: необхідно «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!» – адже ще Т. Шевченко заповідав: «Борітеся – поборете!» Далі зупинимося на реальних підставах тієї впевненості, поки що ж зазначимо, що в другій половині ХІХ ст. Україна буквально вибухає й вирує ідеєю національно-державницького відродження. Ю. Бачинський у статті «Україна iredenta», М. Міхновський у працях «Самостійна Україна», «Націоналізм і космополітизм», «Націоналізм – всесвітня сила», І. Франко в статтях «Поза межами можливого» та в «Одвертому листі до галицької молодежі», М.Грушевський в «Історії України- Руси» та в «Галичині і Україні», Д. Донцов в «Ідеології чинного націоналізму», автори «Української хати» розкривають як генеалогію національного становлення українства, так і філософсько-політичні підвалини невідворотного руху України до національної ідеї, держави та перспективи. І Україна в 1917–1920 рр. втілює національну ідею у відродження самостійної держави. Це був фундаментальний напрям розвитку всіх європейських держав. Як і пророкував один з ідеологів просвітницько-демократичного націоналізму Й.Г. 173 Гердер, Україна ставала на шлях розквіту як новочасна Еллада, та комуно- більшовицький режим московської неоімперії підтяв злет молодого Фенікса. Не тільки на практичний, а й історико-теоретичний націоналізм було накинуто зашморг шибениці. Реальному націоналізму імперія протиставила псевдоінтернаціоналізм. Достатньо ознайомитися з виданими в СРСР словниками, довідниками, енциклопедіями, як постане картина абсурду: національну проблему трактували як неіснуючу або й ворожу, бо чи то вже розв’язану в дусі створення «єдиної спільності людей – радянського народу», отже, на ґрунті асиміляції, злиття і знищення численних націй, що веде, мовляв, до торжества справедливості та блага знищуваних народів; чи то небажану самим уярмленим народам, у світлі чого практично заборонялося й дослідження нації, не кажучи вже – теорії й практики націоналізму та розвитку національної ідеї. Нав’язувалася методологія класовості і комуністичної партійності, в дусі якої аксіомою видавалася формула Сталіна: нація – це історична спільність людей, що складається в процесі формування спільності її території, економічних зв’язків, літературної мови, деяких особливостей психічного складу, культури, характеру. Начебто – нормально. Та далі говорилося: у кожній нації, гласили ленінці, є дві нації, а відповідно до цього є й дві (?!) національні культури: експлуататорів і демократична, народна. У світлі цього, як резюмував «Советский энциклопедический словарь», «національне питання – це сукупність політичних, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і культурних відносин між націями, національними групами і народностями в різноманітних суспільно-економічних формаціях» (С. 870). Але головне, що в СРСР створено єдиний економічний простір, а тим самим – і фундамент єдиної нації. У жодному подібного роду виданні гасла «націоналізм» і «національна ідея» не існували. Зате було категорично заявлено: є «два основні світогляди в Н.п. – буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм… Комуністи ведуть рішучу боротьбу з націоналізмом…, за торжество принципів інтернаціоналізму». І неважко помітити, що при такого роду класово- партійному підході до проблеми радянські люди мали увірувати в те, що коли є дві культури у кожній нації, то мають чи можуть бути і дві мови, навіть – дві нації, а також – окремо нація і окремо народ, у який, за цією логікою, не входили ні інтелігенція, ні заможне селянство. Творцями інтернаціональної спільності мали бути лише пролетарські шари країн, оскільки вони «не мають вітчизни» й покликані «весь старый мир разрушить до основанья…», бо той національний світ немовби творили лише буржуазні верстви. Усе те видавалось як аксіоми. Істину шукати заборонялось. А без істини не поставали правдивими ні минуле та сучасне, ні майбутнє. Ось чому на межі і 80 – 90-х років ХХ ст., і ХХ та ХХІ століть постало особливої ваги завдання пошуку істини. А той, хто прагнув пізнати правду, мав 174 звернутися до анналів історії, і тоді, навіть коли б удався хоч би до фрагментів досліджень, побачив би: «Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати в зв’язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, котра стала його символом» (Ю. Каменка, «Націоналізм», С. 217). Чи означає це, що націоналізм, котрий виник як дитя революції (до речі, пролетарської!), явився, мов deux maschine, без глибинних передумов? Аж ніяк! Націоналістичні гени виявляють себе, наголошує дослідник, ще до монархічних імперій, в глибинах перших держав. А далі національно забарвлена «племінна свідомість, такий, якщо бажаєте, протонаціоналізм, продовжив до певної міри своє існування і в часи імперій, династичних монархій та міст-держав, виступав в історії людства як місцевий патріотизм і в певних народів міг стати формою національної свідомості. Євреї вибрали символом своєї політичної єдності і свого національного призначення ідею Єгови, свого власного Бога, і таким чином підійшли до сучасного націоналізму набагато ближче, ніж більшість народів Стародавнього світу. Певна річ, вони пишалися тим, що витворили типовий націоналістичний маніфест – сполучення народних переказів, етичних настанов, і націоналістичної політичної пропаганди, який ми називаємо Біблією. В’єтнамці і корейці у давній період своєї історії під тиском китайців також виробили надзвичайно сильне національне почуття. Греки, яким була властива дещо слабша форма національної свідомості, ближча до трайбалізму, створили ідею Еллади і розділили відомий їм світ – ойкумену – на греків та варварів. Китайці відрізняли Середнє Царство, Центр Світу (населений китайцями) від зовнішнього світу, населеного варварами. Ця племінна або національна свідомість, це прагнення розрізняти «своїх» і «чужих» простежується протягом усієї історії людства. Середньовічні університети і середньовічні церкви, які стали вживати слово «нація» (важлива історична фіксація! – П.К.) в його спеціальному значенні, – як організаційна одиниця, – також використовували цю тенденцію» (і не лише у віддалених етнічних групах – греків, китайців, корейців, а й у слов’ян). «У Празькому університеті, заснованому в 1348 році, студенти були поділені на німецьку, чеську і польську нації; в університеті міста Абердин (Шотландія) вони були поділені на чотири нації – Мар, Бачен, Морей і Егнус…; у Парижі університет визнавав «нації» Франції, Пікардії, Нормандії і Німеччини. В Італії часів Данте були у вжитку вирази nazione fiorentina та nazione milanese… Подібні випадки бували в історії стародавніх Єгиптян, греків, вірмен і персів» («Націоналізм», с. 218). Отже, поняття націоналізму було зафіксоване принаймні в добу середньовіччя. І хай воно виявилося не в усьому ідентичним сучасному, однак фіксувало не лише розрізнення на «своїх» і «чужих», а й появу спільноти нового типу, порівняно з родом і плем’ям. А та спільнота не лише виокремлювала себе з-посеред інших, а й відчувала як суверенна окремішність, яку в’язала як із майбутнім, так і з минулим, ядром яких було плем’я, а ще раніше етнос і рід, – суттєва домінанта. Раціонально-абстрактне осягнення й формулювання прийдуть пізніше.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблема історизму у висвітленні питання» з дисципліни «Українознавство»
