ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС УКРАЇНО-, НАРОДОЗНАВСТВА. УРОКИ
Навіть такий ерудит, як С. Єфремов, до згадуваної праці «Українознавство» включив публікації XIX – початку XX ст. Для багатьох сучасників початок наукового українознавства також пов’язується з XIX століттям. Вирішальну роль відіграє те, що саме на тому етапі набув громадянства термін «народознавство», а українознавство як науково-освітня проблема на початку XX ст. набуло і державної ваги та опіки. Однак відомо, що існуюча сутність не завжди має втілення у відповідному понятті. Велика часова дистанція відділяє й реальне українознавство від його теоретичного осмислення та термінологічного вираження. І тут знову доведеться повернутися як до тотожності, так і до відмінності понять країно-, народо-, суспільство-, українознавство. Кожне з них, як ми бачили, має і свій зміст, і наукову ґенезу. Так, очевидно, що країнознавство має своїм об’єктом природу, історію, культуру певної держави і виникає найраніше. Народознавство може постати лише на етапі диференціації племен, народностей, націй та знання про них, як і суспільствознавство на певному етапі розвитку науки соціології. Українознавство не може сформуватися до появи як українського етнічно- територіального феномена, так і всіх зазначених форм самопізнання та самоусвідомлення, до того ж – в Україні і поза нею, і є наслідком не тільки аналізу, а й синтезу накопиченого досвіду. Через це особливої ваги набувають як повнота і точність фактів, так і проблема методу (методології) і в минулому, і в сучасних умовах. З урахуванням цього й будемо розглядати кілька етапів та рівнів розвитку українознавства. Перший із них, як ми бачили, – це час еллінської (отже, для нас – доісторичної) доби, коли територію сучасної України населяли різні племена і про них писали Гомер, Геродот, Арістотель, Плутарх, інші славетні зарубіжні історики. Не можемо не брати їхніх суджень, оцінок до уваги. І все ж не можемо не розуміти й того, що ті свідчення – лише елементи ранніх підходів до 48 проблеми українознавства. А тому з особливою увагою ставимося до вітчизняних джерел, а це – час VІ–ІХ століть та княжої Київської Русі. Зокрема, XII століття, коли у літописах появляється поняття Україна і тоді ж, і також у літописах, повторюється питання питань «Літописа Аскольда» та дається відповідь, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Не будемо забувати двох речей: по-перше, що в літописах на ті питання відповідали й з позиції міфології, біблійних легенд; і, по-друге, що імперська ідеологія ХVІІ–ХХ ст. послуговувалась як міфами, так і системою урядово- політичних українофобських догматів, згідно з якими українці або не існували не лише до IX, а й до XIV століття як народ, або були тоді (як білі хорвати) за межами Київської Русі і, отже, до своєї праматері-землі, її історії, культури ніякого стосунку не мають. І все ж саме тоді літописці змалювали повну, широку, яскраву картину того, як і коли та де появилися східнослов’янські племена, якими були ті наші прапредки (звичаями, законами, обрядами, культурою), як вони будували і захищали від зазіхань сусідів державу, сприймали і оцінювали світ. У цьому вступі як неможливо, так і немає потреби висвітлювати всю повноту фактів; його завдання – окреслити предмет, зміст та шляхи розвитку й пізнання українознавства. Тому фіксуватимемо увагу лише на визначальних чинниках і явищах. У світлі цього змушені почати розгляд питання з акценту на історико- теоретичному аспекті проблеми. Конкретніше – на тому, що коли видатний історик М. Грушевський вважав, що суспільність Київсько-Руської держави складали східнослов’янські (та інші) народи – український, білоруський, російський, але українці є найпрямішими її спадкоємцями, бо живуть на тій самій землі, розвиваються в руслах тих самих природних умов, державотворчих, історіософських, культурологічних, релігійних традицій, – то російське історієзнавство звело в ранг не лише ідеології, а й державної релігії та політики догми, згідно з якими Київська Русь була монодержавою: з єдиним етносом, єдиною культурою, мовою, а усе те в основі своїй було великоросійським. Тому й спадкоємцем усього київсько-руського є, мовляв, переважно, а коли «точніше», то тільки Росія. Зауважимо: якщо ідеологи російського фундаменталізму та месіанізму, починаючи від старця Філофея і церковного сановника Спиридона–Савви в XV– XVI ст. й продовжуючи академіком М. Погодіним, філософом Г. Федотовим, письменником О. Солженіциним в XIX – XX ст., намагаються переконати світ, що Москва (а далі й Росія) – це третій і останній Рим (світова імперія), а деякі надпалкі українські сим патики виводять своє первородство ще з праіндійських аріїв, як і українську мову ще з давніших шарів, ніж санскрит, – то ті й інші інспірують нас не так покладатись на дані науки, історичного досвіду, як піддаватися чарам віри й всістися на «крила» фантастики та 49 міфології. А це означає, що ні той, ні той «шлях» не веде ні до храму істини, ні до блага народів. Як і фанатичний месіанізм, псевдоромантичний патріотизм може підводити, як сліпих, тільки до прірви. Тому підемо дорогою фактів, аналізу й синтезу, принципів цілісного системного методу. Факти з процесу розвитку праукраїнського суспільства до піднесення великокняжої Київської Русі (до ІХ ст. нашої ери) засвідчують: 1. «П’ятнадцять віків ми були в рабстві» («Велесова книга»), та прокинулися від сплячки, розпочали боротьбу (з греками, римлянами, племенами близького сходу, хозарами та ін. сусідами) й перемогли ворогів. 2. Діти Орія мали свої правову (родове звичаєве право) й релігійну системи (язичництво), молилися своїм богам і виконували волю своїх вождів. 3. Знесилені роздрібленістю родів, вони об’єдналися на засадах загальнородових принципів і цінностей, самоусвідомили себе як народ і свою особливу роль і місію й ще за князювання Кия стали могутньою силою міжнародного розвитку. Кий (ідентифікований нині з Аттілою), Аскольд і Дир, Святослав здійснюють переможні походи на Константинополь, хозар, на Балкани, на Равенну і Рим й підносять державу на рівень найрозвиненіших країн світу. 4. Ще з ІІ століття наші прапредки запізналися з християнством, були толерантними до релігійних течій, але йшли своїм шляхом. Як сила самодостатня вони й постають в описах візантійських, римських, арабських, скандинавських істориків та політиків. Реалії ІХ–ХІV ст.ст. засвідчують: 1. У ході консолідації державницьких (на внутрішній і зарубіжній аренах) зусиль владних структур на історичну арену з особливою (об’єднувальною) місією виступає найцивілізованіший, харизматичний етнос полям. Розміщений на сакральній – Київський – території, цей етнос поширює владу на інші племена; 2. Той процес завершується створенням феодальної племінної держави, підкорення сусідніх племен якою структурує її в імперію. 3. Внутрішня консолідація зумовлює піднесення авторитету на міжнародній арені. Торгово-економічний шлях з Варяг у Греки та з Європи до Індії, захоплення влади варязькою елітою та поширення християнства як офіційної релігії сприяють тому, що Україна (ця назва появляється в літописі 1187 року) поширює межі своїх володінь й незворотно ідентифікується як частина європейського світу. 4. Напад і панування монголо-татарських орд остаточно визначає роль України як межі між азіатською і європейською цивілізаціями. 5. Розгортається період етно-державного самоусвідомлення та самоствердження (Ярослав Мудрий владно призначає митрополита не з візантійців, а свого, києво-руського (Іларіона), і проголошує як всенародні 50 свята День держави і День мови), що закономірно веде до поглиблення українознавства, писемно виявленого ще «Велесовою книгою», «Літописом Аскольда», билинами києво-руського циклу. На новому етапі розвитку патріотизму, а тим самим і прагнення розвивати українознавство на всіх рівнях: родинному («Поучення дітям» В. Мономаха), освітньо-державному (Володимир Великий, Ярослав Мудрий), церковно- релігійному («Києво-Печерський патерик»), державно-правовому («Руська правда» Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха), неминуче появляються нові редакції «Літопису Аскольда» – як «Повість минулих літ», праці зарубіжних авторів та вітчизняні твори українознавчого змісту – як «Ізборник» Святослава, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона, «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Туровського, патристичні та інші пам’ятки оригінальної правітчизняної літератури. Саме та передовсім документи Київської Русі є тими найдавнішими джерелами, через вивчення й осмислення яких ми можемо знайти правдиві відповіді і на найсучасніші питання життя та українознавства. Більше того – історії розвитку усього слов’янства. Справді, саме літописи Київської Русі, відштовхуючись від біблійних міфів, зокрема про Ноя і розселення його синів, один з яких – Яфет – став володарем і праукраїнських земель («Узяв він, також, краї до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. Дісталися йому й інші ріки: Десна, Прип’ять, Двіна, Волохов, Волга...»), настійливо переводяться авторами (Никоном, Іоанном, Нестором) на ґрунт реальної історії й стають найдавнішими пам’ятками історіографії та історіософії як науки. Не менш вагомо, що та пранаука поєднує елементи країно-, народо-, суспільство-, і – як синтез – українознавства. На доказ наведемо лише окремі приклади. Літописи Київський і Галицько- Волинський і розкривають зміст офіційно вживаного тоді поняття Русь, і повідомляють про існування ще не поширеного, але реального феномена Україна. З часом ці поняття, як відомо, стануть синонімами, і це дасть Підставу М. Грушевському написати «Історію України-Руси». Дотепер не стихають полеміки щодо точного змісту вживаного у XII ст. поняття Україна (окраїна, центр держави, етнічна цілісність), і найприкріше, що деякі диспутанти не зважають належним чином ні на реальність, пов’язану з тогочасною Україною, ні на те, що літописці дають яскраву оповідь про все, що іменується Київська Русь. А з їхніх описів і оповідей бачимо, по-перше: що Русь – це і територія, і племена (етноси), які населяли велику країну, і держава. Племен багато, і вони різні («В Яфетовій же частині сидить Русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва...»). По-друге: що племена різні не лише стосовно русичів, а й стосовно слов’ян загалом та східно-словенських племен зокрема: одні слов’яни, 51 зазначає літописець, «прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами.., а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами...» (с. 2). Об’єднували ці племена державна система та відповідна їй, як говорилося в «Літописі Аскольда», «найпрекрасніша руська мова» та інтегровані нею «слов’янські племена» (с. 3). Однак не менш важливо, що й при цьому усі племена «мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов» (с. 8). А також свою землю і мову. Це природно, бо так було й серед романських, германських, арабських народів, південно-західних слов’ян, що або жили осібно, або в певні періоди історії входили у великі імперські об’єднання, як, до речі, згодом входили до монгольської імперії й різні племена Київської Русі. І саме це підводить до розуміння причин диференціації Київської Русі на окремі державні об’єднання у майбутньому. Не лише великі князі (до Данила Галицького включно), а й монголи прагнули зберегти цілісність державного конгломерату, бо так було легше здійснювати управління, –однак настав час розгортання процесу, властивого всій Європі. Племена формувалися в народності й нації, і їхня духовно-етнічна суверенізація неминуче вела й до суверенізації державної, мовної, соціально-економічної, культурної, релігійної. У регіоні Київської Русі для цього були цілком достатні об’єктивні передумови. Як зазначають літописці, племена відрізнялися не лише етнічно, землями, мовами, законами предків, «норовом»: «Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а позавтра приносили.., що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали один одного, і їли все нечисте, і весіль у них не було... А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони як ото всякий звір...» (с. 8). Не будемо скидати з рахунку можливість київсько- полянських патріотичних мотивів писців при характеристиці племен і їхніх вождів. Та обов’язково маємо наголосити на головному: історіографія Х–ХІІ століть чітко зафіксувала і географічні межі, особливості жодного середовища русичів, і їхню етнічно-племінну, соціальну та культурно-психологічну диференціацію, і специфічне в ментальності племен, зокрема народностей, які становили у давнину ядро держави, а в майбутньому виявили ментальність української нації. І, нарешті, ті чинники, що сприяли або єдності держави (династичні великокнязівські зв’язки, інтереси світської релігійної влад), або неминучості розпаду. А також ті вирішальні фактори, що визначили долю як української нації, так і держави. Зокрема, роль державних органів, церкви в об’єднанні (чи роз’єднанні) різнорідних частин, з одного боку, і особливостей генезису тих племен, що становили ядро Київської, – з другого: від природно-географічних 52 умов, геополітичного розташування до етнічних духовно-психологічних якостей та рис, важливу роль у формуванні яких відіграли не тільки державна політика, а й освіта, наука, педагогіка, історіософія, релігійний дуалізм. Яскраві свідчення у цьому плані – і найдавніший фольклор, писемні пам’ятки історіографії (літописи), і праці визначних державців, релігійних діячів, мислителів, поетів: «Поучення дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона, проповіді К. Туровського, «Правда» Ярослава Мудрого, твори автора «Слово о полку Ігоревім» і «славетного» Митуси. Вони, до речі, є лише часткою спадщини, не поглинутої часом та несприятливими обставинами, але достатньо переконливо засвідчують: літописці створили не тільки історіографічні, а й ширші наукові та культурологічні підвалини українознавства. Адже «Ізборник» Святослава, «Повість временних літ» виявляють мовну, освітню ситуації та політику Києво- Руської держави: вона орієнтує і на інтерес до іншонародних мов і культур, але вимагає пріоритету й закріплення навіть силою влади своєї мови, бо освіта і «книжне учення» – це те ж праведному, що воїну – зброя, а кораблю – вітрила, книжки – суть ріки, що напоюють душу блаженством. І тому необхідне плекання рідного слова; коли ж хто здумає «хулити словінську грамоту, хай буде відлучений від церкви, допоки не виправиться». І саме з державної поваги до рідної мови були запрошені філософи Костянтин та Мефодій: вони мали допомогти перекласти священні книги на мову русичів, бо ті жадали чути «про велич божу своєю мовою», як і всі інші народи. Праці великих князів і частини митрополитів також свідчать, що вони прагнули виробити свій – вітчизняний – тип людини («Поучення дітям» Мономаха, «Слово про закон, благодать та істину» Іларіона), держави («Руська правда»), релігії та культури (проповіді Іларіона і Туровського, освітньо- мистецька діяльність Ярослава Мудрого). У цьому зв’язку вони розповідали про свої діяння, землю свою і заповіти батьків, проводили паралелі між своїм та іншими народами і релігіями (внаслідок чого й поставали Скандинавія, Далекий Схід і Арабський світ, Англія, Франція, Литва, Польща, Угорщина, Греція й Візантія), висловлювали погляди на світ фізичний (матеріальний) і духовний, на покликання людини та влади, на природу добра і зла, прекрасного і безсмертного. Достатньо нагадати, що Володимир Мономах розвивав цілу педагогічну систему, засновану на філософській концепції світу, Бога і людини. Великий князь вважає: треба бути мудрими, добрими, освіченими, стриманими, але, щоб перемагав гуманізм, необхідно виховувати себе самого, багато думати, займатися самопізнанням і пізнанням усього великого світу. Зокрема: «Що єсть чоловік, що ти пам’ятаєш його?», «Велик ти єси, господи, і дивні діла твої, і ніяк розум людський не може осягнути чудеса твої». То ж не випадково думаємо: «Як небо створено, або сонце, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ. І земля на водах покладена, господи, твоїм промислом... І сьому чуду ми дивуємося: як із 53 землі створив ти людину, які різноманітні образи людських лиць! Якщо б і весь мир зібрати докупи, – не всі на одну подобу, а кожен із своїм образом...» . Закономірно, що єдність, цілісність божого світу складає і різнорідність народів, мов та релігій (вірувань). Не важко помітити, що Мономах розвиває прекрасні традиції і Болгарії та Візантії, однак не можна не помітити і того, що вносить князь у педагогіку свого – київсько-руського: це – філософію доброти, або серця («А якщо ви будете хреста цілувати братам чи кому, то робіть се, лише вивіривши серце своє... А цілувавши додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», («Літопис Руський» с. 457). «Закон серця, але й закон держави!» – таке кредо і Ярослава Мудрого. На цій основі в роки сталінізму (імперського режиму загалом) особливий притиск робився на пріоритеті закону держави. Серце мало стати слухняним виконавцем волі тоталітарного режиму, бути паралізоване рабством і страхом. Та ленінсько-сталінська інтерпретація формули благодаті як безмовного послуху не має нічого спільного з ментальністю філософії наших предків. Яскравий доказ – і праця Іларіона, який, будучи найвищим церковним сановником, мав обов’язок утверджувати психіку покори і страху, але зважився підносити цілком протилежні ідеали. Закон Біблії, Старого Заповіту говорив він, це закон примусу, бо приніс «...і Мойсей із Синайської гори Закон, а не – Благодать, неправду, а не – правду» . А Бог – це інше: «Коли навістив Господь людську природу, розкрилось те, що було не відоме й утаєне, і прийшла на світ Благодать – Правда, а не Закон, син, а не – раб»... Тому ідеал – Благодать, шлях до якої – через шукання істини, а вище втілення її – Свобода. З цього й філософія серця. Нагадаємо: численні документи нашої праісторії втрачено, особливо – періоду язичництва. Та навіть знайомства з аналізованими текстами, зі «Словом о полку Ігоревім» достатньо, щоб прийти до висновку: українці були реальністю ще за Київської Русі («…поляни жили осібно і володіли родами своїми»,– зазначає літописець, – бо й до сих братів, мається на увазі Кия, Щека й Хорива. – П. К.) існували поляни і «жили кожен із родом своїм на своїх місцях», – Літопис Руський, с. 4.), інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями); вони мали не лише яскраву й масштабну історію, а й основи українознавства. І не тільки на рівні фактів, а й наукової системи, базу якої складали пам’ятки матеріальної культури, історіографія (літописи), державні акти, праці з географії (природознавства), педагогіка, етнологія, красне письменство та фольклор, філософія, церковно-релігійні пам’ятки. Звичайно, форми українознавства були такими, які відповідали тогочасному стану мислення, освіти, науки взагалі, формувалися, як і саме українство, в Русі. Тому й досі лишаються на рівні наукових проблем питання: де, коли і як зароджується український етнос як суверенний загальнолюдський феномен ∗ , а в цьому зв’язку, коли і як розвивається його питома ментальність, мова, етнічно-національна самосвідомість, держава. Однак незаперечним є те, що українознавство формується в надрах Київсько-руської держави, до того ж – як багатогранна й водночас цілісна система. Основою цієї цілісності постають український етнос, територія (природа) та культура, мова, а основою розвитку у майбутньому – відповідний еволюції сутностей розвиток форм історичного генезису етносу як нації, держави, культури.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС УКРАЇНО-, НАРОДОЗНАВСТВА. УРОКИ» з дисципліни «Українознавство»
