Перший етап розвитку українознавства пов’язаний із становленням Київської держави та утвердженням її міжнародного авторитету (IV–ІХ ст. н.е.), дослідження, які започатковують джерельну базу українознавства, з’являються: а) за межами вітчизни – у працях грецьких, візантійських, римських дослідників∗; б) на теренах України («Велесова книга», «Літопис Аскольда», билини Київського циклу (ІХ ст.)). Другий етап – час розквіту Київської великокняжої держави (ІХ–ХІІІ ст.), коли особливої ваги набуває літописна література («Повість минулих літ», «Літопис Руський», «Галицько-Волинський літопис»), праці Володимира Мономаха, Іларіона, «Руська правда», «Києво-Печерський патерик» та ін. Третій етап – це доба Гетьманщини, коли з’являються «козацькі» літописи (Самовидця, Грабянки, Величка), та особливо важливий, бо охоплює події від Київської Русі до XVII ст., Густинський літопис. Тоді ж виходять праці: І. Гізеля «Синопсис» (1674), що витримав 30 видань і був на правах підручника з історії України; П. Симоновського «Краткое описание о козацком народе» (1765), В. Рубана «Краткая лѣтопись Малой России» (1776), О. Шафонського «Топографическое описание Черниговского наместничества» (1786), та ін. Четвертий етап – XIX ст. Він розпочинається «Історією Русів» і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнології, фольклористики, суспільноекономічної, державно-правової, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць Д. Бантиш-Каменського, П. Куліша, М. Костомарова, І. Срезневського, М. Максимовича, В. Антоновича, А. Метлинського, О. Бодянського, П. Житецького, М. Драгоманова, І. Котляревського приходить до творчості Г. Сковороди й Т. Шевченка та до синтезуючого багатотомного видання М. Грушевського «Історія України-Руси» і публікацій НТШ, яке являє собою прообраз майбутньої академії. П’ятий етап – це межа XIX–XX ст. до початку 30-х років. Він Див.: Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1996; Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія: У 2 кн. – К., 1996. ∗
23
характерний утвердженням ідеалу національно-духовного та політикодержавного відродження, а тим самим і розквіту українознавства як науки та освітньо-виховної справи. Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І. Франка, Б. Грінченка, П. Чубинського, Лесі Українки, С. Сумцова, М. Василенка, В. Науменка, Ю. Бачинського, М. Міхновського, а особливо – енциклопедичні видання за редакцією Ф. Вовка, М. Грушевського, В. Вернадського, Ф. Корша, А. Кримського, М. Туган-Барановського, О. Шахматова, С. Томашівського, П. Єфименка, С. Рудницького, С. Русової, В. Охрименка «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петербург, 1916). А також праці іноземними мовами: «Die Ukraina Land und Volk. Eine gemeinfasliche Landdeskunde» С. Рудницького, «Die Ukraine» О. Барвінського, «Ukraine»" Г. Лянца, «L’Ukraine», «Украинский вопрос». Впровадження українознавства в систему освіти на урядовому рівні розпочинається літописами й епосами ще першого тисячоліття нашої ери, продовжується й матеріалами ХІ–ХХ ст., зокрема «Материалами по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведеннях. Издание Киевского учебного округа» (з передмовою Генерального Секретаря справ освітніх І. Стешенка та завідувача відділом середньої школи О. Дорошкевича) 1918 р. З 1918 р. починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії наук. 1920 р. виходить посібник академіка С. Єфремова «Українознавство». Подібного типу видання виходять до 1930 р. Після того в радянській Україні українознавство переслідується на рівні державних структур. Зате набуває поширення за межами України. Так, з ініціативи І. Раковського та зусиллями членів НТШ 1930 р. видається перша книжка «Української Загальної Енциклопедії – Книги Знання», а до 1935 р. виходять ще дві. 1941 р. у Кракові вийшов перший том «Енциклопедії Українознавства» (за редакцією І. Раковського та Є. Пеленського). 1942 р. Український Науковий Інститут (Берлін) випустив однотомну українознавчу енциклопедію «Наndbuch dег Ukгаіпе» (за редакцією І. Мірчука). У 50–60-ті роки видається УРЕ. 1949 р. знаменує початок видання «Енциклопедії Українознавства» за редакцією проф. Володимира Кубійовича та проф. Зенона Кузелі (Мюнхен – Нью-Йорк). Останній етап пов’язаний з розбудовою української суверенної держави в 90-х роках XX століття і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в систему освіти, культури, державного управління. Він пов’язаний із впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства, яку розробив Інститут українознавства – спочатку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а з 2000 року – Міністерства освіти і науки. Ця концепція дістала схвалення на першій міжнародній конференції 24
«Роль вищих навчальних закладів (Інституцій) у розвитку українознавства» (15– 17 жовтня 1992 р.) та на другій міжнародній конференції, проведеній Інститутом українознавства 14–16 жовтня 1993 р. на тему «Українознавство в розбудові держави». за межами вітчизни (праці грецьких, візантійських, римських дослідників)
І етап IV–IX ст. н.е.
на теренах України («Велесова книга», «Літопис Аскольда», билини Київського циклу)
час розквіту Київської великокняжої держави (літописна література, праці Володимира Мономаха, Іларіона)
ІІ етап ІХ–ХІІІ ст.
ІІІ етап
доба Гетьманщини (козацькі літописи (Самовидця, Грабянки, Величка) та Густинський літопис)
розпочинається «Історією Русів», далі – праці М. Костомарова, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Драгоманова, творчість Т. Шевченка, М. Шашкевича
IV етап ХІХ ст.
V етап кінець ХІХ – поч. 30-х рр. ХХ ст.
праці І. Франка, Лесі Українки, С. Сумцова, С. Єфремова, енциклопедичні видання за редакцією М. Грушевського, Ф. Вовка, А .Кримського
VІ етап 90-ті рр. ХХ ст.
Концепція українознавства, розроблена НДІ
25
Схема 2 – Етапи розвитку українознавства На кожному етапі українознавство мало специфічні особливості. На першому етапі українознавство зароджується й розвивається двома річищами: спочатку – у зарубіжних, а згодом і в Київській державі Кия, Аскольда, Володимира Великого. При цьому – як в уснопоетичній, так і в епосній та історіографічній літературі. Характер та масштаби зарубіжного українознавства яскраво відбиті у підготовленій доктором філософських наук В. Крисаченком хрестоматії «Українознавство» у двох книгах. Вона засвідчує: по-перше, що чи не найдавнішим джерелом, у якому відбилося бачення нашої праземлі (правітчизни), була славетна «Одіссея» Гомера; а по-друге, що ще в сиву давнину українознавство складалося і з багатьох, і з різноманітних елементів, а виявляло і чимало сутнісних чинників феномену українства, і в їх органічній єдності. Джерела фіксують, що ще в докиївськоруський період окреслилося п’ять центрів українознавства, автори яких висвітлювали: 1) образ Праукраїни в давньогрецькій культурі; 2) Україна у пам’ятках писемної культури римської доби; 3) візантійське бачення старожитньої України; 4) у східних середньовічних джерелах про геополітичне розташування та особливості України; 5) скандинавське бачення теренів України доби вікінгів. Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,– такою побачив праукраїнську землю славетний Гомер, згадуючи в одинадцятій пісні «Одіссеї» кіммерійців, держава яких охоплювала й частину нашого краю. Не лише природу, а й племена Північного Причорномор’я, їх звичаї описав автор поем «Аримаспея», «Теогонія», «Про Геракла» сучасник Креза та Кіра Арістей з Проконессу (548–545 рр. до н.е.). Як втілення духу свободи, творчості, знання зобразив Скіфські гори могутній драматург Есхіл у трагедії «Прометей закутий». Скіфію, таврійську землю описав за дорученням Дарія Скилак Каріондський, роблячи наголос як на різнорідності племен цього краю, так і на тому, що «народом Савроматів керують жінки». Елементи природо-, крає-, країно-, племенознавства попередніх авторів стають основою для всебічного, позначеного цілісністю бачення нашої правітчизни «батьком історії» Геродотом (490–420 рр. до н. е.). Друг Перікла й 26
Софокла, автор праці «Опис історії» в четвертій книзі, присвяченій походу Дарія проти Скіфії, дає опис Причорномор’я, включаючи в текст не лише вірогідні дані, а й перекази та легенди, відштовхуючись від подій більш як тисячолітньої давнини (з часу першого скіфського царя Таргітая). Розміри країни, баченої як Ойкумена, ландшафтно-екологічні умови й особливості, звичаї, форми суспільного життя й риси скіфів (землеробів, кочівників, «царських» скіфів) – такі параметри інтересу Геродота, до того ж на широкому географічному тлі: по Подніпров’ю (Борисфену), Південному Бугу (Гіпаніс), з описом Дону (Танаїса), Меотиди (Азовського моря), Істра (Дунаю), Тірасу (Дністра), Пората (Прута), даючи тим самим уявлення і про обшири нашої правітчизни, і про її багатства, могутність, красу. На доказ поетичного ставлення до Країни скіфів достатньо навести опис Борисфена (Дніпра): «На нашу думку, – зауважує Геродот, – він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі і найпридатніші для худоби пасовиська, він же має найбільш доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими каламутними. Над його берегами найкращі посіви. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія... мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів. Лише цієї ріки, та ще Нілу, не можу вказати джерел (такі вони безмежні. – П.К.)... Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом вливається в один лиман. А шмат краю між обома ріками називається гора Гіпполая, і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть Борисфеніти». Отже, Південний Буг, Дністер, Прут, Причорномор’я, Передкавказзя і Дніпро – як артерія життя, що з’єднує різні частини, заселені нащадками кіммерійців, а тепер скіфами й еллінами (з їх містами – Феодосією, Кітеєю, Німфеею, Пантікапеєм, Мармікієм) та сарматами, – такі обшири і глибини Праукраїни, побачені й зафіксовані Геродотом. Потім будуть численні переміщення й переселення племен, їх схрещення й асиміляція чи війни і витіснення переможених, однак важить найголовніше: лишаються межі колишньої прадержави, особливості її геополітичного розташування (на перехресті економічних, релігійних, культурних магістралей), те, що народиавтохтони ніколи не залишали своєї землі (що й визначило у майбутньому особливу історичну роль полянського племені), а це зумовило і духовну цілісність та єдність епох, поколінь, етноформацій. Інші автори: Гіппократ («Про повітря, води і місцевості» Скіфії), Демосфен («Промова супроти Лентина»), Арістотель («Метеорологіка»), Полібій («Історія»), Страбон («Географія»), Діонісій («Опис Ойкумени»), Птолемей («Посібник з географії») також досліджують Скіфію (її передісторію і сучасність) і як окремий край, його природу, і як специфічну етнотериторію, яку заселяють державні племена й колонізатори (зокрема греки, германці) з яскраво вираженими рисами буття і культури. При цьому важливо, що мало не всі дослідники відзначають високу суспільну організацію та державну структуру 27
скіфів, рівність у них чоловіків і жінок, широкі виробничо-економічні зв’язки із сусідами (експорт хліба), поєднання міської (нагадаємо: ще трипільська цивілізація мала міста з дво- і триповерховими будівлями) й сільської культури та занять хліборобством, ремеслами, добре організованою військовою справою (через що той народ бачився як непереможний). Широкоаспектно досліджують праукраїнський край і римські автори, при тому, як і в Греції, найавторитетніші вчені і митці тієї держави, про що свідчать праці Квінта Горація Флакка («Оди»), Марка Юніана Юстина («Огляд історичних діянь» Скіфії і її людності), Публія Овідія Назона («Сумні елегії» про Сарматію, «Зима на чужині» – про Дунай, його природу, людей), Публія Вергілія Марона («Георгіки», «Енеїда»), Корнелія Таціта («Аннали»), «Історія» – склавінів, роксоланів і сарматів, «Про походження германців...»), Діонісія Перигета («Опис Ойкумени» – Скіфії, Савроматії, їх місця у світі). Привертає увагу, що, як і в Греції, праукраїнська тема розробляється не лише істориками та географами, медиками, а й митцями, передусім письменниками, для яких першорядної ваги набували питання духовності. 3 цієї причини грецький драматург у «Прометеї прикутому» (до Скіфських гір) підносив ідею свободи, а римлянин Вергілій в «Енеїді» зображував момент вручення Енеєві обладунків, викутих всевладним Вулканом, а на тій зброї зображені причорноморські номади та гелони. У «Природничій історії» Гай Пліній Секунд акцентує переважно на етноприродних явищах («На північ від Істра... всі племена вважаються Скіфськими, але прибережні місцевості займають різні племена, то гети, звані у римлян Даками, то Сармати чи по-грецькому Савромати, а з їх числа Амаксовії або Дорси, то неблагородні, рабського походження Скіфи, або Троглодити, потім Алани та Роксолани»), однак і він, і інші автори постійно зважають і на явища релігійно-культурного плану, при цьому понадлюдські властивості (добра чи зла, гуманності чи жорстокості, вірності, краси) приписуються не лише людям, а й вирощеним ними тваринам (як повідомляє Пліній, «скіфська кіннота славиться своїми кіньми: оповідають, що коли один князьок, що бився за викликом з ворогом, був убитий і переможець наблизився, щоб зняти з нього обладунки, то був забитий конем переможеного супротивника копитами та кусанням; інший кінь після того, як йому відкрили очі і він помітив, що мав парування зі своєю матір’ю, кинувся з кручі й загинув»). І загалом все, пов’язане зі Скіфією, бачиться у барвах і типах яскравих, піднесених, найвищої проби («…твердість Скіфських та Єгипетських смарагдів така велика, що розбити їх неможливо, – пише Пліній. – Видів смарагдів дванадцять: у залежності від народу, яким добувається. Скажемо й про блакитний камінь, оскільки раніше ми вжили назву до яшми внаслідок її голубого кольору, найкращий сорт – Скіфський»). Захоплення природою викликає й адекватне ставлення до людей і навпаки. Ще Таціт дає уявлення і про розташування багатьох племен, і про 28
особливості їхнього характеру (так, сармати були хоробрі, добре озброєні, знали медицину, але схильні до гультяйства та грабунку; германці воліють жити в притулках престарілих і «вважають це щасливішою долею, ніж виснажувати себе працею в полі й трудитися над зведенням будинків і безперервно думати, переходячи від надії до відчаю, про своє і чуже майно, безтурботні стосовно людей, безтурботні щодо богів, вони досягли найважчого – не відчувати нестатку навіть у бажаннях»). Досить яскраво вимальовується (зокрема в «Історії» Амміана Марцелліна) й картина найрізноманітніших племен нашої правітчизни, постійної включеності їх в процес історичного розвитку Близького й Далекого Сходу, країн Адріатики, грецької (часу Александра Македонського) й римської імперій. Надзвичайно корисні та різнорідні відомості одержуємо й з візантійських джерел – творів Пріска Понтійського («Візантійська історія» – про державу Атілли) і Йордана («Про походження готів» і гунів), Маврикія («Тактика і стратегія» – слов’ян та антів), Феофілакта Сповідника («Хронографія» – про християнство у скіфів, гунів, склавінів), Готського Топарха («Нотатки» – про подорож з Таврида до Києва), Костянтина Багрянородного («Про управління імперією» і життя Росів, племен Подніпров’я), Леонтія Діакона («Історія» – скіфів-росів-тавроскіфів, також походу князя Святослава на Константинополь), Анни Комніної «Алексіада» – про скіфів-слов’ян, Дунай, Причорномор’я). При цьому важливо, що візантійські автори бачать нашу праземлю і пракультуру в найширших різновидах та зв’язках, а також у закоріненості в надра минулого, як безперервний процес. Закономірно, що особливої ваги в плані осмислення реалій, правди та уроків минулого набувають джерела близькосхідного регіону та Скандинавії: з тими регіонами існували давні й багатоманітні зв’язки – від етнорелігійних, культурних до військово-державних. Рим – західна, Візантія – східна частини колись єдиної римської імперії. З IV по VII ст. н.е. Візантія обіймала до 1 млн. кв. км території та до 60 млн. населення, яке складалося з багатьох етносів і відзначалося великою різнорідністю – расовою, релігійною, культурною. Природно, що в поле зору візантійських дослідників потрапляли численні краї і народи, а з часу Е. та П. Кесарійських (оглядачів світової історії) постійно висвітлюється й історія Причорномор’я – його природа, етноси, державні утворення, культура, релігія, що формувалися на теренах України. Так само у найтісніших зв’язках перебувають племена, держави, культури праукраїни з державами Близького Сходу (арабів) Індії та Скандинавії, і це також зумовлює відображення процесу багатоманітних зв’язків у літературі, історіографії, у працях політиків, географів, мандрівників. Загалом арабські дослідження є двох типів: релігійного й наукового. Перші зумовлені вимогами ісламу, згідно з якими «земля за своєю формою ділиться на п’ять частин: як голова птаха, двоє крил, груди та хвіст. Голова світу 29
– Китай... Праве крило – Хінд... Ліве крило – хозари... Груди світу – Мекка, Хіджаз, Мирія, Ірак і Єгипет, а хвіст – на Захід від лівого крила (Абдаллах, «Опис залюдненої землі»). Душею світу є Мекка. Ставлення до неї і визначає характеристику всього живого. Науковий підхід базується на визначенні семи частин («кліматів») універсуму. Саме наукові підходи визначили опис і природи слов’ян-русів, і їхніх характерів, антропологічних рис, землеробських, військових занять, звичаїв, релігійних орієнтацій, розміщення від Дунаю (Істра) до Борисфена (Дніпра), Ауфратія (Євпаторії, Меотиса (Азовського моря), Танаїса (Дона). Корисну інформацію про етноніми та гідроніми містить праця єврея іспанського походження Іосифа бен Горіона «Книга...», у якій знаходимо відомості про хозар і печенігів, албанців, болгар, турків і унгрів, франків, германів, греків, зрозуміло, русів, русинів, саклабів та про «галитціо» (Галичину), «Салків» (Словенію). І не можна поминути увагою того, що наша праземля бачилася надзвичайно багатою (хоч і суворою кліматом), а наш пранарод – суверенним, могутнім, багатим. «Слов’яни, – писав Ал-Бекрі у «Книзі шляхів та країн», – з нащадків Мазана сина Яфетового, і житла їх є від півночі аж до заходу. Говорить Ібрагім син Якуба Ізраїльтянин: Країни Слов’ян простягаються від сирійського моря до околишнього моря на півночі. Загалом Слов’яни люди сміливі і наступальні, й коли б не було їх розділеності внаслідок численних відгалужень (колін) та розкиданості їхніх племен, то з ними силою не зрівнявся б жоден народ у світі. Вони населяють країни, найбагатші домівками і життєвими припасами. Вони запопадливі в землеробстві і в здобуванні собі прожитку й переважають у цьому всі народи півночі. І доходять товари їхні морем і суходолом до Русів і Константинополя. І найголовніші з племен півночі розмовляють послов’янськи...» Скупіші відомості скандинавських джерел доби вікінгів, але й вони промовисті. Почати з того, що з-посеред назв місцевостей є Сіфія і Скіфія, Аустррики, Свитьод, Гардарики, особливо шаноблива – Свитьод, але привертає увагу, що Русь при цьому іменується Великим Свитьодом, а Швеція – просто Свитьодом. 882 р. варязький ватажок Олег підступно усунув руських Князів Аскольда і Діра й поклав початок новій гілці правлячої Київсько-руської династії. З того часу зв’язок Скандинавії з Руссю дедалі поширювався, нерідко справляючи на історичний розвиток надзвичайно помітний вплив (аж до часу гетьманства І. Мазепи та П. Орлика). Це й визначило особливості скандинавського українознавства: і в часі та просторі, і в змісті. Отже, ще в зарубіжних джерелах доісторичного періоду (до Київської Русі) були закладені основи українознавства: такі його гілки, як крає-, природо-, етно-, релігіє-, культурознавство. Саме з тих джерел довідуємося, коли, де і які жили на терені нашої правітчизни племена (від кіммерійців до києво-русичів, а 30
тим самим – власне українців); який вони вели спосіб життя; якими відзначалися рисами характеру; які мали міжнародні стосунки; коли у них появилася релігія (повідомлення візантійців Феофана Сповідника в «Хронографії» про християнство у скіфів та Никифора в «Бревіарії» про хрещення гунів) та писемність (повідомлення візантійця Захарії Ритора в «Хроніці» про переклад Біблії мовою гунів), філософія (зокрема антеїзму: особливо сильної, на рівні серця спорідненості з рідною землею); яке місце посідали наші прапредки у світовій історії. Двома річищами розвивається і вітчизняне українознавство: по-перше, у формі усних переказів, легенд, оповідок, зрештою – усіх форм фольклору, що в добу Київської Русі стануть складовою частиною не лише язичницької чи християнської поезії, літератури, а й наукової історіографії (літописів). Особливе місце у цьому потоці посідають «Велесова книга» та «Літопис Аскольда» – пам’ятки писемності язичницької доби, які виявляють не лише щонайширший спектр етноісторії, вірувань, побуту, виробництва, обрядів, основ державності, а й суголосність із зарубіжними джерелами, що надає їм вагомої вірогідності. Важливо, що коли зарубіжні джерела виявляють бачення праукраїнської історії збоку (через що наші прапредки постають то надзвичайно хоробрими, а то безтурботними й боягузливими; то державотворцями, то гультіпаками; навіть зовні: то красивими, добрими, а то одноокими жорстокими канібалами), вітчизняні джерела акцентували переважно зсередини: у світовідчутті й світорозумінні численних поколінь, у їхньому релігійно-філософському, етикоестетичному антеїзмі: життєвій енергії, що наснажується любов’ю до рідної землі і, зрештою, витворює такий неповторний феномен української волі й духовності, як філософія серця та психологія побратимства. Подані в короткій хрестоматії ці архиважливі документи саме в цілісності змісту й форми виявляють справжні праджерела і походження української етнонації (з роду, племені, етносу), і внутрішній розвиток та міжнародні зв’язки з часу Кия та Аскольда і Діра, агресії на Київський престол варязької династії Рюриковичів. Потім настають етапи фіксованого в історіографічних документах українознавства. І воно аж до XIX ст. буде живитися й фольклором, особливо народними думами та історичними піснями. Однак все настійливіше тяжітиме до наукових основ, допоки й не оформиться спочатку у зводі законів «Руська правда», козацьких літописах та в Конституції П. Орлика, а згодом у працях М. Максимовича, П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, М. Костомарова та в «Історії України-Руси» М. Грушевського, у працях В. Вернадського, А. Кримського, в «Українознавстві» С. Єфремова. При цьому на другому етапі вітчизняне українознавство було скоріше інтуїтивним вираженням праукраїнської сутності, а не дослідженням і описом її, 31
а тому: а) ще не ідентифікувалося з науковим поняттям «Україна», «український»; б) базувалося і на документальній (фактографічній), і на міфологічній (біблійній) та фольклорній основах; в) коли ж орієнтувалося (в особі авторів літописів) на Русь як державу, то за головну мету ставило дослідити та відповісти на питання: «Звідки пішла Руська земля? Хто у ній почав княжити (отже, мав владу й творив державу)? Як Руська земля постала?»; г) однак уже тоді дало яскравий аналіз етносів, мов, звичаїв, притаманних племенам Київської Русі, у тому числі полян, які були ядром і імперії, і її культури та стали основою української нації. У цей період формується провідна галузь українознавства – історіософія, що найяскравіше виражається в літописах. На третьому етапі – Литовсько-Руської держави та Гетьманщини – відбувається диференціація не лише буття племен Київсько-руської держави, а й усвідомлення ними своєї етнічної особовості. І в цей період: а) тепер уже власне українці вважають себе спадкоємцями Київської Русі, кращим доказом чого є «Руська правда» та «Густинський літопис»; б) продовжують домінуючу форму українознавства – художню словесність і літописи; в) на ґрунті історичного самоусвідомлення борються за власну суверенну державу, – а це породжує і відповідного змісту праці; г) державотворення зумовлює відповідного змісту політику, освіту, науку, культуру, мистецтво, до того ж під егідою як гетьманів, так і лідерів українського християнства; д) величезну роль у цьому відіграє створення українських законодавчих актів та відповідної духові народу «Конституції» Пилипа Орлика; є) на цьому етапі Україна досліджується як суверенна частка всеєвропейської єдності і зарубіжними авторами праць (мандрівниками, дипломатами, військовими). Українознавство стає основою не лише збереження пам’яті, демократично-гуманістичних традицій, а й формування української національної ідеї та концепції державотворення. Усе те вносить суттєві корективи як у соціально-політичні процеси, так і в зміст та форми розвитку культури, освіти, науки, мистецтва, права. Саме на цьому етапі остаточно формується світорозуміння українців, їхня психіка, державницька воля й філософія та педагогіка серця, основи яких заклали Володимир Великий і Ярослав Мудрий (у «Правді руській»), Володимир Мономах (у «Поученні дітям») та митрополит Іларіон (у «Слові про закон, благодать та істину»), викінчену концепцію розвинув Г. Сковорода, а підтримували П. Могила, Ф. Прокопович і Д. Туптало, Пізніше Т. Шевченко й П. Юркевич, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, Б. Грінченко, С. Русова, К. Ушинський та ін. На цьому етапі розгортаються й трагічні сторінки українознавства: спочатку агресивну політику проти української державності, національної визначеності, мови, культури розгортають польсько-шляхетські уряди й 32
інституції; потім тотальну війну на знищення ведуть російські режими: шляхом ліквідації державної автономії, внутрішньої політики Романових ще за Б. Хмельницького, І. Виговського та їх наступників, а згодом – за Петра І і Катерини II – до повної ліквідації української не лише державності, а й освіти, науки (нищиться навіть Києво-Могилянська академія), видавничої та церковної справи. Завершується усе те забороною навіть родових імен – Україна та Русь, привласненням останнього Росією, перетворенням України на Малоросійську колонію, а тим самим і знищення самих основ українознавства. Четвертий етап розпочинається «Історією Русів», яка засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеї державності й історичної суб’єктності. Ідея національно-державного відродження активізує й діяльність інтелігенції з відродження духовно-культурного, наукового та освітнього. І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка принципово стають на ґрунт живої народної мови. О. Цертелєв, М. Максимович, П. Куліш, О. Бодянський, П. Чубинський, В. Антонович, М. Костомаров, засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрямки українознавства. Т.Шевченко відроджує ідеал національної державності, стає, за визначенням П. Куліша, найпершим справжнім українським істориком. На ґрунт наукової системності ставлять історіософію М. Костомаров («Книги буття українського народу») і В. Антонович (створенням київської історіографічної школи). На цьому ґрунті й виникає НТШ – прообраз академії українознавства – та розгортається науково-дослідна, освітня й видавнича діяльність, спрямована на вивчення й пропаганду системи знань: про український етнос, фольклор, природу, географію, економіку, мову, історію, націю, державу, різнорідну культуру. Велику роль відіграють осередки товариства «Просвіта». Системність українознавства як науки зумовлює новий якісний рівень освіти та виховання народу; на початок XX ст. він стає свідомим свого буття та історичної місії: як народ – рівний серед рівних, покликаний виконати зумовлене природою лише йому призначення («Книга Битія українського народу», створена й схвалена М. Костомаровим, іншими кириломефодіївськими братчиками). П’ятий етап – це спочатку етап розквіту українознавства, зумовленого створенням української державності (УНР, Гетьманату, Директорії), а згодом знищення його за умов більшовицького режиму. На початок XX ст. виявилися дві реальності: а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості і в окремих галузях його – археології (В. Хвойка), етнології та демографії (праці Ф. Вовка), фольклористики, мовознавства, історіософії й історіографії, економіки, географії, соціології, літературо- і мистецтвознавства, економіки, 33
права (М. Туган-Барановський) тощо; б) водночас воно стало на шлях системної науки, що в особі І. Франка, О. Потебні, К. Ушинського, Б. Грінченка, М. Драгоманова, М. Грушевського, митрополита Іларіона (І. Огієнка), а також в працях колективів НТШ та Всеукраїнської Академії наук (В. Вернадського, С. Єфремова, І. Стешенка) набуло доцільної інтеграції окремих галузей і постало як теоретичнометодологічна основа не лише всіх напрямів науки – гуманітарних, суспільноекономічних, природничо-технічних, – а й освіти, культури, державного управління. У вже згадуваних «Матеріалах...», підготовлених І. Стешенком та О. Дорошкевичем, рекомендувалися такі напрями й форми українознавства: 1. Історія України на нижчих щаблях освіти. 2. Історія України в середніх ланках освіти. 3. Історія України «до курсу вищого концентра». Тут вивчалася й історія зарубіжжя. 4. Програма курсу української мови та літератури. 5. Проект програми географії (природи й населення) України: а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів. До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури. Інтенсивна робота ВУАН у галузі українознавства зумовила значно ширший обсяг поняття українознавства. Акад. С. Єфремов у своєму посібнику 1920 р. дає таку структуру предмета, призначеного стати наукою про рідний край: Вступ (як його історико-теоретичне обґрунтування) та розділи: І – Національна проблема; II – Українська справа (з підрозділами: загальні підстави, громадський рух, завдання, закордонна Україна, школа, церква, утиски українства, цензура, протиукраїнські праці); III – Історія; IV – Географія; V – Етнографія; VI – Економіка; VII – Мова; VIII – Письменство (з підрозділами: загальні огляди, письменство до Відродження, нове письменство, твори красного письменства); IX – Мистецтво (з підрозділами: народне мистецтво, архітектура, малярство, театр, музика); Х – Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини; XI – покажчики та довідники. Автор давав списки літератури, що охоплювали понад тисячу праць з другої половини XIX до 1918 р. XX ст. Довідник Д. Штогрина, що фіксує видання Української АН упродовж 1918–1930 рр., засвідчує, що за той час було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, і це й підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій. Гарантом нових успіхів та досягнень і соціально-політичного, й культурно-духовного поступу стала взаємопідтримка держави – науки – освіти. Це й налякало імперський режим. І після 1930 р. зникає навіть термін українознавство. З часом і за різних умов його замінниками виступають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство. Виступають безуспішно. І це закономірно. Елементи країнознавства віднаходимо ще в працях античних авторів 34
(Геродота, Арістотеля). Вони становлять неабиякий інтерес. Але висвітлюють лише частину знань про буття наших прапредків: переважно зі сфер географії та звичаїв, частково – виробництва. На той час і це було досягненням, проте з часом – у XX ст. – не могло відповісти на численні питання розвитку народу (чи племен) нашої правітчизни. Воно обмежувалося даними фізичної географії та народонаселення (до того ж – фальсифікованими). Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, а за умов входження УРСР до СРСР – передусім як південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіальноадміністративного поділу, оскільки за конституціями СРСР і УРСР земля, надра, природні багатства не визнавалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю. Радянське краєзнавство практично не зачіпало аспектів політичних, духовних, культурних. Після 1930р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали-патріоти, воно відігравало і позитивну роль, бо привертало увагу хоча б до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнознавства, бо за офіційними програмами йому відводилася роль знаряддя асиміляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил, а «гармонізація» стосунків у багатоетнічних сім’ях, виробничих колективах та регіонах. Найважливішою метою проголошувалося створення «єдиної» мови, економіки, культури і при цьому такою мовою мала стати не українська, а «державна» – російська. З 80-х років ХХ ст. народознавство дістало завдання переконувати українців, що в СРСР створилася «нова спільність людей – радянський народ», а це, буцімто, означає, що український народ став лише рудиментом минулого, як і українознавство – анахронізмом. Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на той же, утверджуваний офіціозною ідеологією, феномен «нова історична спільність людей – радянський народ». І, тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало потребу вивчення українознавства як наукової системи та основи освіти, виховання, культури, державотворення. Наслідки відомі: денаціоналізація, яка зумовила тотальні процеси деперсоналізації (національної, соціальної, особової), дегуманізації та деморалізації в усіх сферах суспільства. Закономірно, що суверенізація України зумовила появу концепції Інституту українознавства, котра базується на іншого роду принципах: по-перше – історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні і зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії; Данте, Й. Г. фон Гердера, Гумбольдта, Коменського, Гете, Ренана, Мадзіні); 35
по-друге – наукового, а не ідеологічного підходу. На цій основі: а) крає-, країно-, народо-, суспільствознавство можуть постати ланками пізнання такого космічно-вселюдського феномена, як Україна; б) однак – лише як часткові ланки цілісної системи, спрямованої на вивчення України й українства і в їх всеосяжності (повноті фізично-матеріальних та духовно-культурних первнів), і в їх особовій специфічності. Мається на увазі, що досі Україну розглядали: а) або в окремих її сутностях; б) або лише на теренах географічного розташування (що також змінювалося під час державних політичних трансформацій). Тим часом: а) Україна – це цілісність етнічна, територіально-географічна, національнокультурна, мовна тощо; б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука, мистецтво) є феноменом загальнопланетарним. З урахуванням усіх зазначених чинників і пропонується українознавство як цілісна наукова система, що поєднує концентри: Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – нація, держава; Україна – культура, матеріальна й духовна; освіта, мистецтво, література, філософія, релігія, економіка, право, валеологія, наука, військо; Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна – історична місія. Історичні особливості розвитку українознавства зумовили й теоретичні, методологічні та педагогічні засади концепції. 1. Українознавство із самого зародження було, є і має бути формою як пізнання світу та самопізнання, так і виховання та самовиховання (як визначального чинника самотворення). 2. Ще в Київській Русі воно призначалося і для урядово-конфесійних, і для родинних та освітніх сфер; це виправдалося історично, тому велика традиція має бути продовжена. 3. З першопочатків українознавство охоплювало крає-, країно-, народо(племено-), суспільство- та державознавство. Комплексний підхід і на сучасному етапі має зумовлюватися самим предметом – феноменом України, що а) перебуває в постійному процесі розвитку; б) охоплює всі сфери буття і свідомості народу: етнопсихологічну, природо-екологічну, мовну, економічну, історичну, національно-державну, соціокультурну, релігійно-філософську, мистецьку, правову, міжнародних відносин. Жоден окремо взятий компонент понять «Україна», «українство» не розкриває. 4. Українознавство на всіх етапах розвитку було органічною формою людино-, націє- та державотворення, тому прямопропорційно залежало від долі 36
національної держави, і навпаки. 5. Як і в минулі часи, українознавство має бути не лише одним з рівноправних предметів базового змісту освіти, а й синтезуючим ферментом, її філософією і методологією. 6. Оскільки українознавство є формою і пізнання, й виховання, воно має бути складовою частиною усіх ланок формування характерів (ідеалів, світогляду) та освіти: родинної школи; початкової школи; середньої школи; середніх спеціальних закладів (у тому числі гімназій, ліцеїв, коледжів); вищої школи. 7. У всіх ланках освіти українознавство має поставати різними рівнями, елементами та формами: від первісних (розповіді про природу, побут, звичаї, моральні, естетичні норми) до системніших і складніших (родина, виробництво, історія, економіка, право) та синтезуючих, науково-системних. А його основою має бути філософія родинності (як цілісність «Дитина – родина – Україна – вселюдство»). 8. Форми викладання українознавства мають зумовлюватися і загальними, й специфічними концепційними засадами сучасної освіти в Україні. Зокрема, воно має інтегруватися з іншими й бути основою інтеграції предметів. Оскільки концепція розвитку національної школи в Україні, розроблена НДІ українознавства МОН України, була апробована на всеукраїнських науково-практичних семінарах, міжнародних форумах та опублікована в засобах масової інформації∗, то тут детального (текстового) викладу їх робити не будемо. Зазначатимемо лише принципові моменти. Освіта в Україні має бути гуманістичною, національною, безперервною. У цьому зв’язку вона: – має поєднувати вітчизняний і зарубіжний професіонально-педагогічний досвід; – бути людино- і народо(націє)спрямованою; – інтегративною і змістом, і формами викладання; – базуватися на синтезі виховання й навчання, інтелектуальних і емоційних чинниках досягнення мети. Усім зазначеним має зумовлюватися й структура системи освіти. Першою ланкою має бути родинна школа (й аналог – дошкільні виховні ∗ Зокрема: «З’їзд відбувся – проблеми залишаються» // Радянська школа. – 1990. – № 1. – С. 3 – 8; «І тепер: поки що тільки основа» // Слово і час. – 1990. – № 8. – С. 65–72; Програми середньої загальноосвітньої школи. Українська література. – К.,1992. – С. 244–350; «Гуманітарний ліцей» // Українська мова і література в школі. – 1992. – С. 29–33; «Українознавство: стан, Проблеми, перспективи розвитку» // Літературна Україна. – 1992. – 22 жовтня і в «Матеріалах першої міжнародної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» – К., 1993. – С. 8–11; Національна система освіти в Україні (Освіта на межі століть) // Освіта. – 1992. – 25 квітня; «Освіта: стан і перспективи» (концепція) // Освіта. – 1992. – 16 листопада; «Ідея національного відродження і розвиток української літератури» // Слов'янські літератури. – К., 1993. – С. 59–76; «Україно-народознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку» // Розбудова держави. – 1993. – № 10. –С. 33– 50; Концепція навчальної дисципліни «Українознавство» // Розбудова держави. – 1994. – № 2. – С. 18–30; 1994 р. вийшов посібник, а 1996 р. підручник П.П.Кононенка «Українознавство».
37
заклади); у ній вирішальна роль належить батькам, які мають бути не лише суб’єктами, а й об’єктами виховання; другою ланкою – початкова школа (І–IV класи); і тут переважають елементи виховання; третьою – загальна середня (V–VIII або IX класи); у ній врівноважуються виховання й навчання, гуманітарні й природничі предмети; четвертою – спеціальні (професійного типу) та вищого типу середні навчальні заклади (IX–XI чи Х–XII класи): у ній на перший план виходить навчання, і не стільки в плані профорієнтації, скільки в рівні та характері викладання предметів (зокрема в гімназіях, ліцеях, коледжах); п’ятою – вища школа: гармонійно-збалансована в плані спеціальних і гуманітарних предметів незалежно від профілю інституції. Цими загальними засадами щодо системи освіти зумовлюються й засади концепції та програми українознавства: – українознавство має бути обов’язковим предметом базового змісту освіти. – у цьому зв’язку українознавство має постати окремим навчальним курсом, що забезпечує як певний мінімум знань, так і формування характерів (світосприйняття, світорозуміння, ідеали, волю) поколінь. – і разом з тим українознавство має як відбивати інтеграційні принципи виховання та навчання, так і бути їхньою основою. – зміст і форми викладання українознавства в різних ланках освіти. Дошкільні заклади. Школа-родина. Тут необхідно брати до уваги два моменти: а) специфічні особливості формування дитини в сім’ї; б) і в закладах державного підпорядкування. А також те, щоб у вивченні всіх досі існуючих предметів базового змісту освіти дітям могли допомагати батьки й вихователі, – при вивченні ж українознавства (етнології, мови, культури...) величезна кількість родин та вихователів з відомих причин або не зможе реально допомагати дітям, або й навпаки може здійснювати зворотний – антинауковий і антиукраїнський вплив. З цієї причини посібники з українознавства для школи-родини та дошкільних закладів мають бути суттєво різнорідними. Одні з них – і найперше – необхідно адресувати батькам (вихователям); інші – дітям. А. Посібники для батьків. Їх необхідно базувати у повному обсязі інформації про етапи генезису й зміст та форми українознавства на основі наукових даних, але обов’язково в популярно дохідливій, по можливості – то й емоційно-естетичній формі. При цьому можливі дві структури викладу змісту предмета: – главами-нарисами, що цілісно-еволюційно розкривали б зміст концентрів: Україна – етнос; Україна – природа; мова; словесність; історія; нація; держава; культура...; Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; 38
– главами, у яких зміст зазначених концентрів розкриватиметься в єдності за епохами: а) доісторичної (трипільської, черняхівської, зарубинецької культур); б) Київської Русі; в) Великого князівства Литовського; г) Гетьманщини; д) XIX ст.; е) XX ст. (з підрозділами: 1. 1990–1930 рр.; 2. 1931 – до кінця 50-х; 3. 60-ті; 4. 70–80-ті; 5. 90-ті роки ХХ–ХХІ ст.). В обох випадках має бути показана специфіка розвитку українського етносу та безперервність і внутрішня єдність формування українців як нації і держави, їхньої ментальності та культури, місця і місії в загальнолюдській цілісності. Без претензій на «старшинство», «арійську праоснову», «месіанізм» необхідно постійно й аргументовано відтіняти приналежність українського феномена до загальнолюдського, а його культури – до культури народів Сходу та Заходу, Півночі й Півдня. А тим самим – органічну причетність українців до творення загальнолюдських (світових) духовно-гуманістичних цінностей, кладучи в основу відому істину: народ, що не усвідомлює своєї самоцінності та історичної місії, може бути лише населенням, а не народом; споживачем, а не творцем оригінальних духовних цінностей; тільки наймитом, а не господарем своєї землі і своєї долі; отже – інертною масою, матеріалом у чужих руках, знаряддям добра, зла, матерією без духу. Міра кожної цивілізації і культури – міра людини. Українознавство покликане формувати інтелект і емоції, волю та ідеали поколінь, які органічно поєднували б патріотизм і професіоналізм, повагу до власної свободи й до прав інших людей (націй), раціоналізму, принципів етики та естетики буття. З огляду на це для батьків мають бути підготовлені: а) хрестоматії з мови, педагогіки, історії, права, літератури, культури, мистецтва, науки...; б) посібники (нариси) з окремих галузей українознавства; в) книга-підручник «Українознавство», який би давав історично-цілісне уявлення про Україну і тим самим не лише формував свідомість, а й допомагав осмислювати та розв’язувати найголовніші проблеми сучасності і грядущого (етнічно-демографічні, природо-екологічні, соціально-економічні, національнодержавні, родинно-побутові, культурологічні, виробничі, конфесійні, військові, педагогічно-гуманістичні...). Щоб виховувати дітей, має бути вихованим вихователь. Книга для батьків має бути наповнена фактичним матеріалом як з історіїдолі України, так і з наукового українознавства. Б. Посібники для дітей. Першою їх якістю має бути доступність, ясність і (бажано) художність викладу; привабливість і яскравість форми. Принциповою основою посібників для вихованців школи-родини є наукове відкриття того, що не лише фізичний, а й духовний генотип особистості кристалізується до 7 років. Далі відбувається лише розширення меж та 39
шліфовка сутності характеру. З огляду на це основою посібників (хрестоматій, словесно-живописних видань) для вихованців школи-родини мають стати: а) природа (географія) рідного краю (і своєї материзни, і всієї України), яка формує в особистості і емоційну, і інтелектуальну сфери; і її знання, і переконання на рівнях як практичного досвіду, так і психіки (найбільш стійкої сфери характеру), а також мораль, етику та естетику; б) мова, яка є найуніверсальнішим чинником і пізнання світу, й самопізнання; безсмертним виразником історичної пам’яті, ідеалів, світосприйняття й світорозуміння, характеру й долі народу, його ментальності, честі, історичної волі та місії, інтелектуального і художнього генія; найефективнішою формою єднання всіх ланок і сил суспільства; в) словесність – як синтез фольклору й писемної літератури, в яких відображено світ казки та пошуку ідеалу, буття рідної природи, сім’ї, родиннопобутових звичаїв та традицій, рослинного і тваринного світу дитинства; г) народне мистецтво – вишивки, малюнки, музика, співи, винахідництво, писанкарство; дитячий театр. Мистецтво в Україні і за її рубежами. Скрізь, по можливості, мають знаходити місце яскраві факти вітчизняної історії (приступні для розуміння дитини), а також із життя й творчості українців за межами України. Україна має поставати як хліборобська, так і промислова, інтелектуальнонаукова й космічна держава. Українознавство у початковій школі. І в цій ланці особливу роль мають відігравати хрестоматії та ілюстровані збірники, однак для школярів уже потрібен і підручник. Основу підручника мають складати: – спеціально відібрані особливо яскраві приклади з історичного буття українського етносу – від часу Орія, Кия, Аскольда… до наших днів; – більш системна інформація з географії (природи, екології) всієї України; – відомості про етнокультурний розвиток та демографію українців; – яскраві приклади зв’язків України з іншими народами (від Київської Русі до нашого часу); – взірцеві приклади мовно-літературної класики, відгуків про неї іноземців; – нариси про видатних митців народної творчості; – зразки дитячої творчості, пов’язані з життям України; – оповідання (твори) морально-етичного змісту; – конкурсні завдання на знання: а) рідної сім’ї; б) свого села чи міста; в) рідної природи; г) рідної мови; д) народної культури; е) наукових відкриттів; є) вітчизняних державних діячів, полководців, митців; ж) творчості Тараса Шевченка (Івана Франка, Лесі Українки), світочів українознавства; – яскраві (кольорові) картини природи, річок, лісів, морів і гір; шедеври української архітектури, скульптури, живопису, творів народних умільців різних 40
регіонів. Українознавство в середній школі. Його основа – повчальні сторінки й процеси історії: від племені до нації і держави. Обов’язкові компоненти: мова як форма буття і духу народу; роль природи в морально-духовному й естетичному формуванні людини; особливості геополітичного розміщення та природи України; сфери етнічного, демографічного, економічного розвитку; стан, особливості корисних копалин, сільськогосподарського й промислового виробництва; правові й моральноетичні норми, культура в Україні; конфесії; військо. Міжнародне становище України. Внесок українців в скарбницю світової науки, освіти (педагогіки), матеріальної й духовної культури. Ментальність українців. Доля. На цьому етапі кожен випускник школи повинен одержати ескізне, але цілісне уявлення про Україну в її історичному, політичному, соціальноекономічному, культурно-мистецькому, виробничому, національно-державному генезисі, а тим самим – і в гуманістичній та демократично-правовій еволюції. Отже як про феномен і суверенно-самодостатній, і органічно пов’язаний з загальнолюдською цивілізацією та культурою. На цій основі він має пройнятися почуттям як самоцінності своєї особи, так і патріотичним почуттям причетності до тисяч поколінь попередників та відповідальності за долю інших людей, націй, культур, за прийдешнє Вітчизни. Українознавство в середніх спеціальних закладах освіти. Для них має бути створений підручник спеціального типу: системний, науковий, вищого рівня інформації й історико-філософських узагальнень, з елементами прогностичності з усіх компонентів українознавства. Навіть стиль цього підручника має бути системно-аналітичним, передусім науковим. Особливу роль у ньому мають відіграти питання-конкурси, які б спонукали до історико-аналітичного, порівняльного (і з дійсністю інших країн) підходу, до розуміння взаємозалежності: а) процесів у минулому і сучасному; б) всіх чинників буття, культури України; в) її окремих частин і цілості. Значну роль тут мають відігравати схеми, таблиці, проекти матеріальнодуховного будівництва. Належне місце мають посісти уривки з творів: Я. Мудрого («Руська правда»), В. Мономаха («Поучення дітям») й Іларіона («Слово про закон, благодать, істину»), літописців (про мовну політику, характеристику племен тощо); І. Вишенського, Г. Сковороди, «Синопсиса» і «Густинського літопису» (інших літописів); передмови до невиданого «Кобзаря» й «Журнала» Т. Шевченка, роздумів про українську справу М. Максимовича, М. Шашкевича, П. Куліша, П. Чубинського М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького, П. Житецького, І. Франка, Б. Грінченка, О. Потебні, Лесі Українки, П. Чикаленка, М. Заньковецької, уривки з листування, виступи М. Грушевського («Хто такі українці і чого вони хочуть»), І. Огієнка («Українська культура»), В. Винниченка («Щоденник», «Відродження нації»), В. Вернадського (листи з Парижа),
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СПЕЦИФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ І ПРИНЦИПИ» з дисципліни «Українознавство»
