«Дня 15 березня від народження Христа 1848 р. а нашого панування 8-го» — писав австрійський цісар Фердинанд І — «видаємо тепер розпорядження, які ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова, друку, зборів і запевнення впливу на владу й законодавство народньому представництву. Перша урядова вістка про конституційний патент цісаря, добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово підписувати меморіял до цісаря; в його 13 точках змальовано колишню Польщу, як забороло европейської культури й цивілізації, що його треба відбудувати й тим «направити помилку европейських дипльоматів з 1772 р». В заміну за відбудову Польщі в її великодержавних границях, галицькі поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для Галичини, заведення «народової гвардії», політичних свобід і т. д. А хоч у меморіялі, що його склав молодий ще тоді Франц Смолька, не було ні слова про українців і їх національну окремішність, то до його підписування втягнуто й українців. Тих, типових для того часу «з роду українців по національности поляків», що, як питомці грекокатолицької семинарії у Львові, приймали дотепер участь у польських конспіраціях і носили конфедератки, хоча для відріжнення від польських, червоних — блакитньої краски. Та найшовся між тими, що мали підписати меморіял чоловік, адвокат др. Кирило Вінковський, що вислухавши тексту петиції, запропонував уставити в неї хочби слово про українців та їх культурно-національні аспірації. «Москаль, зрадник, нема тут ніяких українців!» — зашуміло звідусіль. І щойно ті крики примусили культурно спольонізованих українців відсунутися від польської політичної акції та призадуматися над власною організацією. З того й почалося наше політичне відродження. Сецесія свідомішого українського елєменту не перешкодила полякам, під проводом ренегата Івана Добрянського, предложити адресу галицькому губернаторові Стадіонові. Губернатор дав згоду на організацію народової гвардії, обіцяв звільнити політичних вязнів, а що до решти домагань відложив справу до вирішення «трону». Два чергові дні ходила львівська вулиця ходором від безупинних маніфестацій, а вечорами горіли всі вікна від ілюмінацій. Розбурхану юрбу огорнуло «петиційне божевілля», як кажуть самі польські історики 1848 року. «Хай живе Польща в межах зперед 1772 року!» — вигукувано на всіх уличних рогах, а народова гвардія, що присягаючи цісареві, змінила його титул «короля Галичини й Володимирії» на «польского короля», гострила шаблі й чистила мушкети до загального повстання. Та одного разу прибіг до губернатора проводир вулиці Добрянський і з острахом почав домагатися зброї для товпи, бо... українське селянство суне лавою на Львів. В дійсности це була тільки безосновна чутка, в якій віджила жахлива примара мазурської різні шляхти з 1846 р. Справжня небезпека для польської супремації в Галичині наближувалася зовсім не збоку затурканого й несвідомого під кожним оглядом українського селянства. Виросла вона й змогутніла в тих колах української інтелігенції, що устами д-ра Кирила Вінковського даремне домагалася вставлення в петицію до «трону» хоч одного слова про український народ у Галичині, та його побажання. «Глибші уми — пише в своїй історії 1848 року поляк Штаркель — вже тоді передбачували сепаратистичну діяльність українців. Коли в день св. Йосифа на галицькій площі у Львові підписувано адресу до цісаря, а Юлій Горошкевич, тоді секретар князя Льва Сапіги, прийшов сказати князеві, що діється в місті та завважив, що в першій статті адреси поставлено домагання завести польську мову в усіх школах і урядах, задумався князь Сапіга й сказав: «Це зле, це недобре. Тепер українці виступлять з такими самими домаганнями».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Перша австрійська конституція» з дисципліни «Велика історія України»
