Школа, закладена в 1615 р. при Богоявленському брацтві в Києві, в 1631 р. перемінена митрополитом Петром Могилою на колегію, була своєрідним університетом Гетьманщини. За Хмельницького вславилися поміж її професорами такі світочі тогочасної науки, як пізніший митрополит Сильвестер Косів та Інокентій Гізель. В 1694 р. переформовується київська колегія на академію й гуртує довкола своїх катедр цвіт української науки й письменства. Вчать у ній — Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Осип Кроковський та інші, з її шкільних лав виходять такі культурні діячі, письменники, проповідники та полемісти, як Антін Радивилівський, Семен Полоцький, Степан Яворський, Дмитро Туптало та Теофан Прокопович. Богато вчителів та учнів київської академії, перейшовши в Москву, стає там розсадниками західньо-европейської культури та її українських питоменностей. Роля українських учених, письменників та мистців у розвитку московської культури другої половини XVII ст. многоважна, переломова. Без неї Москва не моглаб ніколи пробити собі «вікна в Европу» й мусілаб заглохнути в свойому фінсько-татарському назадництві. А хоч навчання в київській академії було оперте на богословській основі й обмежувалося зразу до граматики, реторики, поетики, діялєктики, льогіки й фільософії в їх середньовічно-схолястичному оформленні, то вже сам склад її учнів, що походили з усіх станів й готувалися в ній до всіх суспільно-громадських, політичних і церковних функцій, розсаджував її вузькі рямці до загально-освітнього й научного універсалізму. Грецька й латинська мова як основні, а польська, як помічна мова навчання, давали учням академії змогу доповнювати свою освіту лєктурою книжок, якими не могла похвалитися тогочасна українська наука й література. Не будучи університетом у стислому розумінню цього слова, київська академія була підготовчим ступнем до нього. Вона облегчувала українській молоді студії за кордоном. Поїздки української молоді на науку за кордон, сталися у XVII-XVIII ст. нормальним явищем, їдуть туди не тільки діти заможних старшин-землевласників, але й простих козаків і міщан так само, як для всіх, навіть для селянських дітей стоять отвором двері київської академії. Тоді, коли на дикій Московщині закордонні поїздки молоді були заборонені духовною владою, що лякалася західньо-европейської культурно-релігійної «зарази», а за Петра І треба було силою ламати ляк москалів перед закордоном, тоді українці почували себе в Західній Европі, як у себе дома. Привязані до своєї церкви й обряду, вони не лякалися студіювати по католицьких та протестантських школах. Неменче свобідно почувалися чужинці на Україні — щойно на її північно-східніх межах кінчалася культурна Европа й починався дикий степ та московська варварія. Сирійський діякон Павло Алепський, що подорожував по Україні й Московщині в останніх роках Хмельниччини (1654-1655) носив «неначе замок на серці» а думки його «були до краю придавлені», коли їздив по Москвії та як тільки ступив на українську землю, його душу «залила радість і серце розширилося». Найбільшого свого розцвіту досягла київська академія за часів гетьмана Мазепи. Скількість її учнів досягла тоді 2.000 річно, а хоч вона, по полтавському розгромі, впала до 160, то вже у другому десятиліттю XVIII ст. вона піднімається до поверх 1.000. Вчилася в ній не тільки молодь Гетьманщини, Правобічної України, Галичини, а навіть заглухлого Закарпаття, але й великий гурт молоді південно-словянських країв, що стогнали тоді під турецьким ярмом. Київська академія кінця XVII й перших десятиліть XVIII ст. була огнищем культури не тільки для самої України, але для цілої низки споріднених з нею культурою країн словянського світу. Ще будучи колегією, вона мала свої філії в Винниці на Поділлі (1632) та в Гощі на Волині (1639). Ставши академією вона потворила свої колегії в Чернигові (1700), Білгороді, а від 1726 р. в Харкові, Переяславі (1730) та інших городах, творючи в той спосіб мережу середнього шкільництва на Україні. Добою розцвіту київської академії по Мазепі були часи митрополита Рафаїла Заборовського (1731-1747) що не тільки відбудував академічні будинки, але й притягнув до академічних катедр таких визначних учених і богословів того часу, як Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський та Юрій Кониський. Зпід їхньої руки вийшла ціла низка діячів, з фільософом Григорієм Сковородою на чолі, що своєю працею й творчістю поклали підвалини під українське культурно-національне а потім і політичне відродження XIX ст. Та в міру поступу науки київська академія, з особливим узглядненням богословя й схолястичною методою навчання, починає відставати від життя. Українська молодь шукає чимраз частіше знання на закордонних університетах, вслід за чим гетьман Розумовський починає заходи над закладенням українського університету в Батурині та над переміною могилянської академії та університет. Думка про університет не вмірає разом з гетьманством. Переємник Розумовського — Румянцев носиться з думкою заложення двох українських університетів — у Києві й Чернигові. Університету домагається від царського уряду українське дворянство в своїх «наказах» з 1767 р., але заснування українського університету, головнож у Києві, суперечило політичним інтересам московської, влади. Щойно в 1786 р. вдалося князеві Патьомкіну добути дозвіл на закладення університету в Катеринославі. Смерть Патьомкіна не дала зреалізуватися проєктові катеринославського університету, вслід за чим почали виринати нові університетські проекти то в Чернигові, то в Лубнях, то знов у Новгороді Сіверському. Нарешті в 1805 р. станув на українській землі перший університет, але не на території Гетьманщини, а на Слобідщині, в Харкові, що весь час свого існування була безпосереднє підчинена московській владі. Гетьманська Україна, Козацька Держава не добилася таки свого університету й мусіла вдоволятися його сурогатом, що ним була Могилянська Академія. Та й на її научний універсалізм наложив свою тяжку руку царський уряд. В 1783 р. введено в ній навчання російською мовою, а в 1810 р. перемінено її на духовну, суто богословську академію, а її філії на богословські семінарії. Важкі умови політичного життя Гетьманщини не дали київській академії піднятися до рівня університету, вони спиняли в розвою її колєгії, не сприяли теж розвиткові початкового, народнього шкільництва. А все таки народнє шкільництво Гетьманщини не приносить сорому культурі Козацької Держави, ані своєго скількістю ані якістю. В 1748 р. було на території семи полків Гетьманщини 866 народніх шкіл, що в зіставленні з густотою населення, давало одну школу на 1.000 голов. В 1767 р. в одному тільки чернигівському полку було 143 школи, тобто на 746 голов населення припадала одна школа. В чотирьох полках Слобідської України було тоді 124 школи. Ті школи утримувало само населення, що дорожило грамотністю й освітою. Ще за Хмельницького здивував сирійського подорожника Павла Алепського факт поширеної серед «козацького народу» грамотности. По його словам більшість козаків як теж багато жінок приходило до церкви з молитовниками, а на хорах усі співали з нот. Про таку грамотність нікому й не снилося в тогочасній Московщині. Та подібно, як колись на цілій Україні під Польщею, а потім в Галичині, Волині й на Правобічній Україні, вся українська верхівка культурно ополячувалася, так теж обмосковлювалася поволи й громадська верхівка Гетьманщини. «Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилилася в політиці, хилилася і в культурному та національному життю й з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивилася на москалів, як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала мову й звичаї... тих варварів» (М. Грушевський). Тут вирішувала питання, не культурна висшість, що від часів Хмельницького до Мазепи була по українському боці, але політична перевага Московщини. На Гетьманщині, як скрізь у країнах переможених менче культурними народами, наростала та різноголосиця поміж почуттям культурної висшости й пониженням, випливаючим з політичної залежности. Українська дворянська верства, «ця невеличка горстка людей», як писав про неї «правитель» України Румянцев до цариці Катерини «інакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші в цілому світі й що нема від них нікого сильнішого, нікого сміливішого, нікого розумнішого, та що ніде нема нічого доброго, нічого корисного, нічого справді свобідного а все, що в них є, то найкраще»...
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Освіта й шкільництво» з дисципліни «Велика історія України»
