В пору переходу східньо-українських земель під Польщу, найгустіще залюднена й найкраще загосподарена була Волинь. Весь простір краю був у руках приблизно 250 родів дідичів-землевласників, що між ними князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторийські й інші, володіли безмежними маєтками-лятифундіями, яким не було пари в корінній Польщі. Дещо слабше була заселена й загосподарена північна Київщина, спустошена татарським лихоліттям в XV ст. Населення втримувалося тільки довкола укріплених городів, що й були осередками культури й цивілізації, торговлі та промислу. Київ насторожився в литовську добу велитенеьким замком на горі Киселівці й під його охороною розвелося торговельно-промислове життя на Київо-Подолі, що був захистом для цілої низки чужоземних, купецьких кольоній. Укріпленими були в той час такі місцевости Київщини, як Чорнобиль, Мозир, Овруч, Житомир на півночі й Канів та Черкаси на півдні. Прилучена до Київщини давня Переяславщина, почала за литовських часів підійматися з румовищ Батієвого розгрому й ожила кольонізаційним рухом по річку Самару на півдні й по Сулу на сході. Але розгром орд Менглі-Гірея в 1482 р. замінив ту частину України в нову пустиню. Багата, плодовита земля Переяславщини, перемінилася в «дикі поля», що замкнені для культури й господарства, стали тереном т. зв. «уходництва». Сміливіші люди з цьогобічного Подніпрівя, почали запускатися, «уходити» в глибину «диких піль» на полювання (т. зв. «боброві гони») риболовлю й для бортництва, тобто вибирання меду з «бортей», диких вулиїв. по лісах. Такі виправи, що чим далі множаться й набірають масового характеру, були зразу, такби сказати, «сезоновим» явищем. Людність ішла «на уходи» весною й літом, а Верталася з добичею свого дикого господарства під зиму. Користали з цього старости прикордонних городів, що відбирали від уходників частину добичі, як, податок. Сміливіші «уходники», навкучивши собі старостинські податки й призвичаївшися до тяжкого й небезпечного життя в степу, пробували там осісти. Для цього вони мусіли організуватися в більші, добре узброєні й на все готові громади. В слід за ними посунула хвиля, зорганізованої державою, кольонізації. Польські королі починають роздаровувати шляхті великі простори «диких піль», що на них виростають нові села й укріплені городи. Так приміром канівський і черкаський староста князь Олександр Вишневецький, захопивши майже третину пізнішої Полтавщини, вже наприкінці XVI ст., будує тут цілу низку українських городів, як Лубні, Ромни, Пирятин й Прилуки, а довкола них насаджує сотні сіл й тисячі хуторів. Неймовірна плодовитість землі в парі з помітними «свободами», тобто звільненням від панщизняних обовязків на 20—40 літ, заманюють сюди селянство західньо-українських земель; воно опановує дикий степ і насаджує на ньому хліборобську культуру.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кольонізація» з дисципліни «Велика історія України»
