В арійській сімї народів створили литовські племена самостійну групу. Забившись в північно-східній кут Европи, над балтійським, побережжам та в басейнах Німану й зах. Двини, дуже довго зберігали литовські племена свою культурно-духову окремішність, а їхня мова ще й сьогодня задержала багато елєментів індо-европейської мови т. зв. санскриту. Коли в перве наштовхнулися на них німці, й зацікавилися ними німецькі хроністи та історики, (XI—XII ст.) розпадалися литовці на кілька племен: над Вислою й Німаном жили пруси; на правобережжі долішнього Німану жмудини; в басейні Вілії жили властиві литовці, на лівому березі Двини мешкало племя «жемгола», на півострові поміж балтійським морем і рижським заливом поселилися курони; племя «летгола» (лотиші) жило на північному побережжі Двини й нарешті найблизші до нас ятвяги жили понад західнім Бугом і горішнім Німаном. До XIII ст. живуть литовські племена нарізно, а їхні села, роди й княжі династії не творять ніякого політичного звязку й сили. Напади литовських племен на українське пограниччя (X—XII ст.) не мали політично-територіяльного, а тільки грабіжницький характер. Такими були напади ятвягів, що їх українські князі остаточно приборкали і винищили до тла. Мешкаючи в непрохідних лісах, над ріками й озерами, жили давні литовці з ловецтва й риболовлі. Хліборобству не давала розвинутися неврожайна земля й велика цивілізаційна відсталість. Поганська релігія литовців, була близька до словянської. Найстаршим богом був у литовців Перкунас, їхні жерці звалися «криве» й слухали найстаршого «криве-кривейто». Щойно натиск зовнішніх ворогів примусив литовські племена і роди обєднатися в сильний, зачіпно-відпорний, державний організм. Найраньше, під натиском українських князів, зорганізувалися, політичне, ятвяги. Але їхні князі не вспіли створити міцного союзу й тому мусіли скоритися й зникнути. Справжня державна організація датується щойно початком XIII ст. Німецькі лицарі заснували в 1202 р. орден ливонських меченосців, що рішили навернути на христіянство предків сучасних лотишів — племя «летгола». Статут ордену приняв і затвердив папа Інокентій III. Трицять літ згодом усадовився над долішньою Вислою тевтонський орден, що з благословенства папи Григорія IX (1237 р.) почав навертати на христіянство литовське племя прусів. По правді, то місійна ревність була тільки покришкою їхнього змагання до політично-територіяльних підбоїв. Дуже скоро «летгола» й пруси втратили, разом з поганством, свою мову та предківські звичаї й обичаї. Те саме загрожувало решті литовських племен. В огні небезпеки виступає на історичному овиді литовський князь Мендовг, що починає свою організаційно-політичну діяльність від підбоїв на території т. зв. Чорної Руси, над Німаном. «Княжучи в литовській землі — нотує наш літописець — почав Мендовг побивати свою братію й своїх братаничів, а інших вигнав з землі та почав княжити над цілою литовською землею, а загордівши дуже, нікого не вважав собі рівнею». В 1250-их роках володіє вже Мендовг Городном, Вслонимом, Волковийськом, Новгородком, Здітовом і Свислочом, усіма городами т. зв. Чорної, або німанської Руси. Використовуючи боротьбу Мендовга з його «братією й братаничами», вступає король Данило у війну з ним за чорноруські землі. Мендовг забезпечує себе союзом з хрестоносцями, приймає христіянство, а Романові Даниловичеві надає «по доброму» Новгородок. Рівночасно син його Войшелк передає Романові Вслоним і Волковийськ. В боротьбі Данила з ятвягами, заховує Мендовг невтральність. Але все те робить до часу. Вже в 1258 р. зриває з Данилом, відбирає чорноруські волости від Романа й закріплює свою зверхність над білоруськими землями. Перед самою смертю (1263 р.) організує похід на Чернигівщину. Смерть Мендовга з руки заговірників, припинила розбудову литовської держави та її натиск на білоруські й українські землі. Мендовгів син Войшелк, як ми вже знаємо, помстивши смерть батька, передав литовське князівство Шварнові Даниловичеві; династії Романовичів усміхалося зєдинення в своїх руках велетенської українсько-білорусько-литовської території, але трагічна смерть Войшелка з руки Льва Даниловича й нездарність Шварна, перечеркнули ці світлі гороскопи. Литовське князівство опинюється в руках литовського князя Тройдена (1270-1280 р.) Натиск Литви на білоруські й українські землі слабне за його влади, але не припинюється. В 90-их рр. XIII ст. укріплюється на Литві династія незнаного нам близше «короля Тутувера», що в його синах Витині, а головно Гедиміні находить продовжувачів політики Мендовга. За них зрослася з Литвою т. зв. Чорна Русь в нероздільну цілість, а білоруські землі входять в тісний круг литовської зверхности. Син Гедиміна Наримунт дістав у спадщині по батькові Пинщину, в Полоцьку княжив Витень, Витебськ опинився в роді князя Ольгерда Гедиміновича, Псков остає довго під владою Гедиміна. З черги простягає Литва руку по українські землі. Ще за князювання Андрія й Льва Юрієвичів, або безпосереднє по їх смерти, відриває Литва від Галицько-Володимирської Держави Берестейсько-дорогичинську землю. Рівночасно прилучує до себе частину «деревської землі», а за часів Гедиміна входять у сферу політичних інтересів Литви землі північної Київщини, покищо без самого Києва. В 1331 р. княжив ще у Києві якийсь Федір, впоряд з татарським баскаком... Останній український володар Болеслав-Юрій II одружений з дочкою Гедиміна, видав свою дочку за Любарта Гедиміновича. Помимо тих тісних, родинних звязків з литовською династією, оставав Болеслав-Юрій в союзі з відвічними ворогами Литви — хрестоносцями. В боротьбі боярства з Болеславом-Юрієм, могли, крім впливів польського короля Казимира ділати й впливи Любарта Гедиміновича. Отвертої ворожнечі в нього з Юрієм не було, але не було й щирих, дружніх звязків. Колиж Болеслав-Юрій погиб, Любарт вступив у права його наслідника і як його подвійний кревняк і як кандидат боярства. Фактична влада в краю залишилася в руках бояр, що їх експонентом на Галичину стався «майордом» Болеслава-Юрія, боярин Дмитро Детько. В грамотах виступає він як «управитель, або воєвода Землі Руської», але влада його була куди ширша, як його титул. Рівночасно на Волині правлять теж бояри, але власть Любарта над ними куди помітніша, бо більше безпосередна. Нарівні з боярством, визнали Любарта Гедиміновича правним спадкоємцем галицько-володимирського наслідства й татари. Вони підтримують Любарта в боротьбі з іншими претендентами до Галичини й Волині.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Литовці й Литва» з дисципліни «Велика історія України»
