На зїзд прибуло шість князів Ярославового коліна, а саме Святополк Ізяславич, Мономах Всеволодович, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігоревич, та Василько Ростиелавич. Завданням того династичного конгресу було остаточно «створити мир» поміж князями й повернути всі сили проти зовнішнього ворога. Завдання справді велике й гідне слів захоплення, що їх присвячує йому літописець: «Чого сваримося поміж собою й губимо українську землю? Користають з того половці й пустошать наші землі та радіють нашим розладдям. Від тепер будьмо однодушні й спільно боронім та пильнуймо української землі!» Таке було перше рішення зїзду. Рівночасно рішили на ньому, кому яка волость належиться, що й мусіло бути основою тієї загальної однодушности й можливости якоїсь спільної акції в майбутньому. «Кожен хай має свою отчину» вирішував зїзд, хоронючи раз на все право старшинства й ідею нерозривности українських земель. Зчерги закріплено — за Святополком — Ізяславів Київ, за Мономахом Всеволодове наслідство, за Давидом, Олегом і Ярославом Святославичами — наслідство по Святославі, а позатим затверджено за всіми ті волости, що їх свого часу роздав був Всеволод: за Давидом Ігоровичем Володимир, за Володарем Ростиславичем Перемишль, за Васильком Теребовль. А хто б противився тим постановам і починав війну, «проти того будем ми всі і той святий хрест». Так гарно собі князі поговорили, ще краще вирішили й розїхалися, але дуже скоро переконалися, що гарні слова відділяє від гарних діл ціла безодня...
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Любецький зїзд» з дисципліни «Велика історія України»