Те, що знаємо про наших безпосередніх предків — антів, знаємо з чужинецьких (грецьких і латинських) джерел. Вони одинокі й тому цінні, але ж треба користуватися ними обережно. Чужинці дивилися на наших предків, як на варвар і багато в своїх описах прибільшували та переяскравлювали. До того ж чужинці знайомилися з ними принагідно й поверховно, а тому й не могли збагнути їх душі. А без цього неможлива ніяка річевість, що її вимагається від історії. До VI сторіччя по Христі, заволоділи наші предки анти землями здовж чорноморського поберіжжя, на схід від устя Дністра, через Дніпро, аж до берегів Озівського моря. Як далеко сягали вони на північ, цього не знаємо певно. Назва східньо-словянського племени — «анти» — чужого, несловянського походження. Самі вони напевне так себе не звали, як і словяни взагалі не звали себе «венедами» чи «венетами». Можливо, що так звали наших предків їх східні турецько-фінські сусіди й від них перейняли цю назву візантійські та готські літописці та історики. На захід від антів (на балканському півострові й Подунавю) жили словени, на північний захід венеди. Від сходу загрожували їм гуни, від півдня готи. Писар одного з готських князів Йордан, написав у 554 р. історію готської держави, в якій багато уваги присвячує антам. Причислюючи антів до венетських (словянських) племен, каже Йордан, що вони «найсміливіші поміж венедами й живуть на лукоморі Понту (Чорного моря) від Дністра по Дніпро, які віддалені від себе на багато днів ходу». Коли після смерти готського короля Германаріха (375) готи мусіли скоритися перед гунами, тоді їх король Вінітар, що бажав виявити свою хоробрість і звільнитися зпід гунської зверхности, пішов війною на антів. В першому наскоку йому не пощастило, але згодом він переміг антів, а їхнього короля Боза й 40 його старшин звелів, для постраху цілому племені антів, розіпняти на хрестах. Але ж у справу встряли гуни й разом із вірними собі готськими начальниками, розбили Вінітара. Щодо прізвища антського короля Боза, то його пробували звести до словянського імени Божка, Божидаря чи Богдана, а дехто з дослідників бачив у ньому того Буса, що про його часи співають в «Слові о полку Ігоревому» готські дівчата. («Поют время Бусово»). Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в IV ст. гарно зорганізовані, коли могли протиставитися готам й не то, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними, а відтак із Візантією, в зачіпно-оборонний союз. Правний дорадник візантійського полководця Белізарія, а відтак автор цілої низки творів із історії Візантії — Прокопій Кесарійський, що жив і писав у другій половині VІ ст., дає нам у своїх творах дуже цікаву характеристику антів та словен: «Словенами й антами — каже Прокопій — не володіє один муж, але із споконвіку живуть вони громадоправством й тому спільно цікавляться всім, що для них приємне й прикре. Вірять, що є один бог, володар грому й найвищий пан і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину. Не признають долі, ані не думають, щоби вона мала якусь силу над людьми, але коли вже їм смерть загляне в вічі, чи то в недузі, чи в бою, обітують, якщо вийдуть побідно, то зараз принесуть богові жертву за чудом вирятуване життя. І дійсно вони звичайно жертвують богові те, що обіцяли й вірять, що цею жертвою окупили собі рятунок. Крім цього почитають ріки й русалки та інші божества й усім їм жертвують та ворожать при жертвах. Мешкають у нужденних колибах, розкинутих одна від другої, а кожен із них дуже часто міняє оселю. До бою, йдуть пішки й тримають у руках малі щити й списи; панцира не одягають ніколи, а деякі не мають ані свити, ані плаща, тільки штани, й так виступають у бій з супротивником. В тих обох народів спільна, цілком варварська мова й подібдні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі, що ж до тіла й волосся ані надто біляві або русяві, ані теж цілком темні але всі бувають рижуваті. Не є вони злі, ані злочинні, але у своїй простоті заховують гунський спосіб життя...» Трохи пізніший від Прокопія, грецький письменник цісар Маврикій (582—601) оповідає таке про побут і спосіб воювання антів і словен: «Словени й анти, мають однаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять спеку і холод, слоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Колиб, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадуть до них у полон, не задержують, як це роблять інші народи, але назначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні й приятелі. Мають вони багато різної худоби й збіжжя, зложеного в стиртах, а найбільше проса й льону, їх жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям. Мешкають по неприступних полянах, над ріками, мочарами, озерами, й часто загрожені небезпекою, кидають свої оселі. Свій добуток бережуть у сховках. Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів, в день і в ночі придумуючи над різними способами воювання. Усіх перевищують своїми способами проходити ріки й уміють дуже довго перебувати під водою. Кожен з них озброєний у два малі списи, а дехто має великі, але тяжкі до ношення щити. Вживають теж деревляних луків і малих стріл, затроєних їддю. Рідко наступають збитою лавою. У боротьбі вживають радше засідок і підступів, як сили. Вони цілком віроломні й нетривкі в договорах. Уступають радше перед страхом, аніж подарунками. Тай коли порізняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить позискувати одних проти одних, чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть поблизь границі». Але Маврикій переконаний, що походи проти словян та антів дуже мало їм шкодять: «Тому, що оселі словян та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, а ліси й багна недалеко, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають із майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває наших жовнірів. У таких виправах треба всіх боєздатних негайно вбивати...» Отаку то, назагал дуже гарну картину життя-буття наших предків малюють нам їхні грецькі сучасники. Як бачимо, багато з того, що дивувало чужинців, і злого й доброго залишилося в нас і до сьогодні. І та всіми славлена українська гостинність і ця внутрішня незгідливість — мовляв: у нас, що голова то розум — та й способи воювання, що так яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців. З історії антів переказали нам грецькі письменники небагато. Біля 530 р. потерпіли вони поразку від візантійського полководця Германіха, але з того часу бачимо їх у згоді з Візантією. По словам Прокопія, війська антів обороняли в 537 р. Рим перед готами, за три дні мали вони вибити аж 4000 готів. Дуже цікавий момент переповідає нам м. і. Прокопій. В грецького цісаря Юстиніяна був воєвода, що звався Хилвудій. В 531 р. сторожив він границь Візантії понад Дунаєм проти натиску гунів, словян та антів. Сміливий та меткий Хилвудій не обмежувався тільки боронити границі, але час до часу запускався глибоко в землі «варвар» і старався нагнати їм страху перед силою візантійської держави. В одному з таких походів Хилвудій згинув у боротьбі з словянами (534 р.) Трапилося, що до словянського полону попав ант, на ймення теж Хилвудій. Коли дізналися про це анти, викупили Хилвудія з словянського полону й наказали йому на вічу не признаватися до того, що він ант, але вдавати з себе візантійського воєводу Хилвудія. Самі ж вони звернулися до візантійського цісаря Юстиніяна й запропонували йому союз. Між іншими поставили умову, що Хилвудій залишається в них і водитиме їх на ворогів. Цісар Юстиніян погодився на пропозицію й закликав антів перейти жити до зруйнованого міста Турриса, що його збудував ще римський цісар Траян по тому боці Дністра. Це місто разом із околицею обіцяв цісар подарувати антам і платити їм гроші і за оборону Візантії перед гунами. Тоді анти вислали до Царгороду того поневільного самозванця Хилвудія завершити договір. По дорозі в Візантію попав Хилвудій у руки візантійського воєводи Нарзеса, цей звелій його закувати в диби й покарати за обманство. — На цьому мали б покінчитися перші в історії українсько-грецькі переговори. В другій половині VI сторіччя багато натерпілися анти від аварів, що тоді переходили чорноморськими степами знад Каспія на захід. Грецький письменник Менандр оповідає, що коли дикі авари почали пустошити землі антів, ці післали до них одного зі своїх кращих мужів Мезамира на переговори. Один болгарин, що мав вплив на аварського кагана, порадив йому вбити антського посла, бо він держався згорда й, вернувши до своїх, міг би зорганізувати нарід проти аварської орди. Авари вбили посла й пустошили землі антів та набірали з них невільників. В «Повісті временних літ» оповідається про те, як авари «примучували» українське племя дулібів, та запрягали дулібівських жінок у свої вози. Дарма, що наш літописець переносить це аварське лихоліття на першу половину VII сторіччя, коли авари вже перейшли крізь українську землю й осіли на сердньому Дунаю; поправді літописне оповідання відноситься до раніших часів переселенчої мандрівки аварів. Під 555 роком згадує грецький письменник Агатій про сотника Доброгоста, що проводив грекам у боротьбі з персами й був з походження ант. Востаннє згадуються анти під 602 роком. Вони виступають як союзники Візантії в її боротьбі із придунайськими словянами, що були в союзі з аварами. Тоді то аварський каган вислав військо, щоб знищити антський нарід союзниками ромеїв (візантійців). Але аварське військо ворохобилося й не захотіло воювати з антами. Наприкінці VII сторіччя перемандровує крізь чорноморські степи болгарська орда, а сильна хозарська держава на сході стає заборолом проти натиску дальших кочівничих орд на чорноморський степ. Ціле VIII й половина ІХ сторіччя ховався чорноморський степ за хозарською спиною й тоді був час і змога поширити і закріпити чорноморське поберіжжя східньо-словянськими, чи краще кажучи, українськими племенами. І треба це нашим предкам признати, що вони використали цю нагоду якслід. Але ж ні вони самі, ні сусідські письменники не закріпили нам тієї преважної доби в писаних документах. І тільки на підставі нашого найстаршого літопису, писаного пізно, бо щойно в XI сторіччі, ми можемо набрати приблизного уявлення про остаточні досягнення того кольонізаційного руху східньословянських племен.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Анти» з дисципліни «Велика історія України»
