Незважаючи на те, що переважній більшості веберів-ських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обгрунтування соціальних наук. Важливе місце у його науковій творчості займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Позиція його в цих питаннях близька до методологічних засад неокантіанства, феноменології та логічного позитивізму. Вебер різко виступає проти спроб розуміти поняття соціальних наук як прямі й безпосередні копії об'єктивної реальності. Водночас він не погоджується із спробами ототожнити поняття і методи гуманітарного пізнання з поняттями і методами точних наук. Мислитель надавав великого значення узагальненню тієї практики, яка стихійно складалася в емпіричній соціології. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтися без опори на певні загальні принципи й категорії. Однак узагальнення, як підкреслює М. Вебер, не є самоціллю соціологічної науки: адже чим загальніший обсяг поняття, тим абстрак-тніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук — це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні типи — це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Зміст ідеального типу значною мірою залежить від напрямку інтересів самого дослідника та від загальної спрямованості «інтересів епохи». Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» і т. д. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути повністю тотожними із змістом ідеального типу, однак існує більша або менша міра адекватності між першим і. другим. Капіталізму чи феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвинених західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів значно більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке до- 286
помагає досліднику зрозуміти специфіку соціального явища і запобігає ототожненню понять науки з реальними процесами. М. Вебер, таким чином, не заперечує значення розробок чисто теоретичних конструкцій у соціальних науках, однак постійно застерігає проти того, щоб «гонитва за узагальненням» перетворювалась тут на самоціль. Значну увагу приділяє він також питанню про суб'єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження мусить бути максимально об'єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і лише на них. А це значить, що власне відношення дослідника до об'єкту дослідження мусить залишатися «за дужками» дослідницького процесу. В цьому полягає зміст принципу «свободи від оціночних суджень», який Вебер вважає важливим евристичним принципом сучасної науки (соціолог часто згадував з цього приводу слова Спінози про те, що мислитель прагне не хвалити чи осуджувати, а розуміти). Водночас М. Вебер доводить, що «свободу від оціночних суджень» у науці не слід розуміти як свободу мислителя від цінностей, яким підпорядковане мислення тієї чи іншої епохи. Тому не менше евристичне значення, аніж вимога «свободи від оцінок», має, згідно з Вебером, принцип «віднесення до цінностей», який лежить в основі всіх гуманітарних та соціальних наук. Цінності, на відміну від оцінок, концентрують у собі духовний досвід окремих епох і всього людства. Вони виступають чимось на зразок «маяків», які дозволяють мореплавцю знайти правильну орієнтацію серед розбурханого моря. Зміст цінностей трансцендентний частковим, минущим інтересам, і саме завдяки цьому вони здатні бути орієнтирами наукового пізнання. За допомогою цінностей конституюється, як вважає Вебер, зміст соціального пізнання, формуються ті чи інші напрямки дослідницьких інтересів. Так, формування самої соціології як науки відбувається під впливом тих ціннісних орієнтацій, які формуються у дослідників під впливом загальної атмосфери сучасної епохи, зокрема прагнення до раціональної організації економіки, управління і всього соціального життя в цілому. Об'єктом соціології, якщо його розуміти у широкому значенні, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає її як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим самим каузально пояснити її процес і вплив. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов'язують певний суб'єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка». Смисл дії або поведінки можна зрозуміти, реконструювавши його в ра- 287
тональних поняттях — насамперед ПОНЯТТЯХ мети дії і засобів дії. Відтворений таким способом об'єктивний смисл не обов'язково мусить бути тотожним її суб'єктивному смислу — однак «не треба бути Цезарем, аби зрозуміти вчинки Цезаря». Усю багатоманітність форм і відтінків людської поведінки (або людських ВЧИНКІВ І ЇХ мотивів) значно легше науково систематизувати, коли ввести поняття нормативного зразка, наближеннями або відхиленнями від якого будуть конкретні форми людської поведінки. Такого роду нормативним зразком виступає так звана «цілераціональ-на» дія. Для пояснення, наприклад, факту «біржової паніки», зазначає Вебер, доцільно спочатку встановити, якою була б поведінка відповідних дійових осіб без впливу «ірраціональних афектів», а потім ввести ці ірраціональні компоненти як «перешкоди». Таким же чином при вивченні певної політичної чи військової акції доцільно насамперед уявити можливу поведінку її учасників за умови знання ними усіх обставин справи, всіх намірів і при раціональному виборі ними засобів дії. Реальна поведінка у такому випадку буде оцінюватися відповідно до її відхилення від певного раціонального «ідеального типу». Це і є, за Вебером, концептуальною моделлю наукового розуміння смислу людської дії (поведінки). Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них. Не всім типам людських взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад,— це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як і лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення,— це вже соціальні дії. Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської активності (одночасне відкриття парасольок з початком дощу, масові емоційні реакції і т. ін.). Хоча критерії розмежування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як переконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, -проте остання є її центральною проблемою, конститутивною для неї як для науки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Елементи соціологічної теорії» з дисципліни «Історія соціології»
