Наукова спадщина іншого представника формального напряму німецької соціології Георга Зіммеля (1858—1918) належить не лише історії соціології. Ім'я Зіммеля — в почесному ряду найвідоміших європейських філософів рубежу XIX—XX ст. Обставини життя поставили мислителя в ситуацію «аутсайдера», напіввизнаного в академічному середовищі і досить далекого від практики емпіричних досліджень. Однак завдяки глибокій ерудиції, широті наукових інтересів і розвиненій інтуїції він зробив вагомий внесок у розвиток соціологічної теорії. Зіммель — майстер феноменологічного аналізу «чистих форм суспільності», однак його висновки грунтуються на інтерпретації таких конкретних форм людської взаємодії, як праця, панування і порядкування, обмін, конкуренція і т. п. Широковідома праця Зіммеля «Філософія грошей» — своєрідна феноменологія і психологія капіталізму, яка поглиблює і доповнює теорію товарного фетишизму К. Маркса. Торкаючись проблеми предмета й об'єкта соціології, Зіммель зауважував, що з точки зору змісту в них немає нічого, чого б не було вже в інших науках. «...У порівнянні з іншими науками соціологія — це новий засіб дослідження, новий метод, який дає- змогу підійти до явищ новим шляхом. Подібно до методу індукції, соціологія проникає в дослідницькі сфери всіх наук, допомагаючи найти нові рішення вже наявних проблем — однак у такій же мірі, як і індукція, не є окремою наукою». Безумовно, що різниця між науками може розглядатись як щось формальне— за умови, коли самі науки розуміти формально, як системи методик і технічних Засобів для розв'язання певних «головоломок». Розуміючи ризик, пов'язаний із застосуванням суто 270
формального підходу, Зіммель змушений дещо пом'якшити його критерії. Існують, пише він, певні об'єктивні форми людської взаємодії, зміст яких полягає саме в єдності, солідарності, спрямованості до певної спільної мети. Конкретна «матерія» такої взаємодії неймовірно різноманітна і сама по собі може не мати нічого солідаристського. Однак потенційно людська діяльність несе в собі соціальний вимір. Це і є об'єктивною підставою правомірності існування «метанаукового» конструкту — суспільства. Про останнє, зауважує соціолог, можна вести мову там, де йдеться про невні усталені форми міжособистісної взаємодії. «Такого роду взаємодія виникає на базі найрізноманітніших стимулів і служить найрізноманітнішим цілям. Мотиви релігійні, еротичні, комунікативні, оборонні, агресивні, виробничі та інші спонукають людей до спільного буття, змушуючи їх діяти на користь інших, разом з іншими, проти інших... Єдності або соціації людей можуть мати різні ступені розвитку — від тимчасового об'єднання для прогулянки до рівня сімейного союзу, від перебування на тимчасовій роботі до належності до однієї держави, від тимчасового проживання в готелі до приналежності до одного цеху або гільдії». Конкретні мотиви і цілі людської діяльності, зауважує соціолог, самі по собі не мають ніякої соціальної валентності у строгому значенні цього слова. Вони можуть лише набувати соціального змісту або, навпаки, втрачати його. «Ні голод, ні кохання, ні праця, ні релігія, ні техніка, ні інтелект самі по собі ще не є соціацією. Однак вони її утворюють, коли ізольоване співіснування індивідів набирає певних форм сумісного буття, стаючи взаємодією. Со-ціація — це та форма, завдяки якій індивіди на грунті різноманітності їх чуттєвих і духовних, миттєвих і довгострокових, свідомих чи неусвід'омлених, каузально обумовлених чи телеологічно спрямованих інтересів утворюють єдності, в рамках яких вони реалізують ці інтереси». Формальне розуміння предмета соціології звужувало її предметний горизонт, унеможливлювало постановку ряду макросоціологічних проблем, скажімо, питань про типи суспільств, соціальні системи, динаміку соціальних змін тощо. Прагнучи подолати суперечності, які виникали у зв'язку з цим, соціолог розрізняв чисту (формальну) соціологію і соціологію ' загальну як застосування соціологічного методу «для дослідження історичного життя». Поруч з цим він виділяв і так звану «філософську соціологію», котра займається вивченням «епістемологічних та метафізичних аспектів» соціологічного пізнання. 271
Ранній період творчості Зіммеля позначений впливом на нього ідей соціологічного натуралізму, зокрема спен-серівської теорії еволюції. Пізніше мислитель зазнає певного впливу кантіанства, а в останній період виступить поруч з А. Бергсоном і В. Дільтеєм як один з фундаторів «філософії життя». Зміна філософських орієнтацій певним чином впливала і на теоретико-соціологічні орієнтації Зіммеля. • У праці «Соціальна диференціація», типовій для раннього, позитивістського етапу світогляду Зіммеля, ставиться проблема зв'язку між індивідом і групою,, розглядаються деякі механізми внутрі- та міжгрупової взаємодії. Емпіричним грунтом для висновків соціолога служить головним чином історичний матеріал. Аналізуючи походження й еволюцію принципу «колективної відповідальності», соціолог прагне простежити основні етапи переходу від анонімної колективної відповідальності до відповідальності особистої, заміни зовнішнього примусу інтерналізацією групових норм. Абсолютна групова солідарність можлива лише в межах відносно невеликих колективів, «зцементованих» за допомогою кількох загальнозрозумілих принципів (цінностей). Такого типу інтеракція можлива, наприклад, у рамках замкнутих і невеликих кількісно давньо-християнських громад. Вони мали відносно незначну кількість догм, які, однак, міцно з'єднували їх. Але у тій мірі, як поширювалася християнська віра, солідарність віруючих усередині громад слабшала. Соціальна диференціація та індивідуалізація (становлення особистості) виступають, як показує Зіммель, двома сторонами того ж самого. Особистість формується як певна множина позицій у координатах різних соціальних груп. Саме ця багатовимірність і є підставою внутрішньої стійкості «персони» та незалежності її від впливу кожної окремо взятої групи. Особистість як елемент диференційованої спільності «вступає у такі багатоманітні зв'язки, що в певному розумінні стає мовби між ними, не підпорядковуючись повністю жодному з них і набуваючи таким чином самостійності, яка об'єктивно і суб'єктивно лише приховує її солідарність з цілим». Диференціація послаблює внутрігрупову згуртованість, однак підвищує рівень між-особового спілкування і розкриття індивідуальних здібностей. Завдяки їй стає можливим поставити на службу культурі і ті нахили, які в. очах громадськості не є моральними. Вже суто кількісне збільшення групи дає можливість зробити соціально корисними суто егоїстичні наміри: «...Навіть найбільш егоїстичні схильності, котрі реалізу- 272
ються у соціально визначених рамках, змушені платити певний борг моральності. Мета соціалізації полягає у тому, щоб цей борг все збільшувався». Соціолог справедливо виступав проти розуміння змісту поняття суспільства як якоїсь «універсали», котра існує до і над окремими проявами соціального життя, підпорядковуючи собі зміст цих проявів. Соціальне — це лише один формальний вимір багатоманітності проявів групової взаємодії. Поняття суспільства має як мінімум два значення. В одному випадку ним називають певну реально існуючу людську спільноту, певну множину соціалізованих індивідів. У другому — йдеться про систему відносин між цими індивідами, про систему форм, у яких відбуваються процеси соціалізації. В першому значенні термін «суспільство» означає об'єкт усіх гуманітарних та соціальних наук, у другому — об'єкт власне соціології, котрий не існує • як щось окреме поза конкретними формами взаємодії. З цього випливає важливий висновок: «Певна множина індивідів може бути суспільством у більшій або меншій мірі. З кожною появою нових інтегральних утворень — політичних чи партійних угруповань, об'єднань для сумісної праці чи спілок однодумців, нових структур управління і підпорядкування... група стає у більшій мірі суспільством, аніж вона була до того». Визначаючи соціологію як науку про форми соціації, Зіммель змушений був долати ряд труднощів методологічного характеру, його власна'позиція, як бачимо, тяжіла до номіналізму — несприйняття ідеї «суспільства взагалі» і визнання як реально існуючих лише окремих індивідів, що взаємодіють між собою. Відповідно до цього він вів мову як мінімум про три рівні соціального пізнання: 1) екзистенціальний, де враховуються особистісні позиції реальних носіїв соціальних зв'язків; 2) формальний, де увага акцентується на самих формах взаємодії; 3) предметно-змістовний, де йдеться про вивчення конкретного змісту форм взаємодії або сфер суспільного життя (господарства, політики, науки, мистецтва і т. д.). Власне, ніде в працях Зіммеля немає суто формального аналізу як такого; ведучи мову про «соціацію», він постійно звертається до її змістовних контекстів. Поняття «форми соціації» іноді вживається як близьке до поняття «соціальної ролі», завдяки якій індивід ідентифікує себе з тією чи іншою групою. Головною тезою емпіричної соціології, як вважає Зіммель, мусить стати визнання факту відносної, а не абсолютної соційованості людського спілкування. Відповідно
10 828
273
до засад «філософії життя» соціолог протиставляє екзистенціальний і соціальний аспекти міжіндивідуальної взаємодії. «Соціальний індивід,— пише він,— рухається у двополюсному просторі між екзистенціальними ситуаціями (дружба, кохання, сім'я) та феноменами сучасної культури, пройнятої господарчими та грошовими інтересами, де людина, виробляючи, купуючи і купуючись, наближається до ідеалу абсолютної об'єктивності». В архаїчних суспільствах, зазначає Зіммель, має місце максимально можлива схожість між індивідами, що належать до однієї групи; натомість самі групи (родо-пле-мінні спільноти) протистоять одна одній як чужі і ворожі. В ході історичного розвитку наростає диференціація між індивідами, форми прояву індивідуальності стають все різноманітнішими, а протистояння між родо-племінними спільнотами послабляється. Висновки соціолога, як неважко переконатися, грунтуються на ліберально-прогресист-ських засадах, характерних для еволюціонізму Г. Спенсера і якоюсь мірою для всієї позитивістської традиції минулого сторіччя. Своє найповніше і всебічне обгрунтування ця традиція віднайшла в дюркгеймівській теорії поділу суспільної праці (вчення про «органічну» солідарність людських взаємин у сучасному суспільстві). Однак поміж «солідаризмом» Е. Дюркгейма і зімме-лівським розумінням соціальної еволюції існує й істотна відмінність. Концепція поділу суспільної праці пов'язана з уявленнями про стадії, або фази суспільного розвитку. Для більш ранньої фази характерне переважання «механічних» форм солідарності, для пізнішої — індустріально-буржуазної — типовими стають «органічні» форми, котрі дають можливість. прояву індивідуальної ініціативи та реалізації людської свободи. Зіммель же частіше за все веде мову про тенденцію протилежну за змістом, пов'язану з відчуженням результатів людської взаємодії. Суперечливість процесу соціальної диференціації полягає в тому, що в цьому відособлюються і протистоять одне одному матеріальні («механічні») і духовні елементи. В сучасному житті «має місце тенденція до витіснення тих установ і форм спілкування, які ще несуть у собі безпосередньо людський смисл — такими, котрі самі по собі є механічними, формальними, неживими. Духовного сенсу їм падає лише певна спільна мета, котра реалізується вже поза їх межами, в рамках суспільного цілого. Такий характер має, наприклад, служба сучасного солдата на противагу подвижництву середньовічного лицаря, праця біля конвеєра — на противагу праці майстра-ремісника». Щ та 274
інші соціально-філософські висновки Зіммеля багато в чому близькі гегелівсько-марксистській теорії відчуження праці, ряд висновків якої соціолог переповідає кантіанською мовою (згадаймо зіммелівську тезу про суперечність між формальними і змістовними аспектами суспільного життя). Сказане вище дає змогу чіткіше вичленити методологічні засади зіммелівської соціальної теорії, насамперед такі, як номіналізм, інтеракціонізм, концепцію «розуміння». «Як висхідний пункт усіх соціальних утворень,— пише соціолог,— ми розглядаємо взаємодію особистості з особистістю». На базі елементарної міжособистісної взаємодії виникають все складніші інституціалізовані її форми. Закони «соціації» незалежні від свідомості та волі індивідів, однак це закони міжіндивідуальної взаємодії, між-індивідуального спілкування. У процесі диференціації ви-, никають імперсональні утворення вищого рангу, котрі виступають як відокремлені носії міжособистісної взаємодії і як посередники у цій взаємодії.1 В даному випадку йдеться про формування тих елементів структурно-функціональної організації суспільства, яку називають інститутами. Інституціалізована взаємодія здійснюється в чітких, виокремлених, «субстанціалізованих» формах. Однак у міру того як кристалізуються ці форми, зміст взаємодії з інтерперсонального стає імперсональним. Має місце, якщо говорити філософською мовою, об'єктивація, уречевлення, а зрештою й відчуження особистості. Зіммель робить спробу викласти проблематику відчуження мовою соціологічної теорії. Він намагається виокремити і проаналізувати ті форми соціальної взаємодії, у яких суперечність між формою і змістом, засобами і метою досягає, як він вважає, найвищого ступеня. «В нашому сучасному житті наростає певного роду напруженість поміж матеріально-змістовним і практично-персональним моментами. Окремі сфери нашого життя набувають дедалі загальнішого характеру, підпорядковуючи собі все більше елементів навколишньої дійсності. Мова йде насамперед про інтелектуальну діяльність, право і гроші. Всі ці три сфери мають спільну ознаку — байдужість до людської індивідуальності, і кожна з них є певного роду все-загальним і водночас виокремленим із конкретної цілісності життя фактором, який розвивається відповідно до своїх власних норм, і водночас прагне втрутитись у життя і переформувати його за власною вподобою».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формальна соціологія Г. Зіммеля» з дисципліни «Історія соціології»
