В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в революції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство переходить з певним запізненням, процеси модернізації правових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини минулого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця течія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань. Ця обставина має пряме відношення до розвитку німецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою 261
тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набуває поширення ідея про специфічну «духовну сутність» господарських, правових і релігійних інститутів, яка не піддається адекватному відтворенню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук. Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природничо наукового знання. Це стосується насамперед абстрактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння природи господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція історичного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з .головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменевтики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядається як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розумінні можна вважати «першим протестом проти індустріального суспільства, яке на той час формувалось». Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Однак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієнтації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і характерне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвоюється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має .місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев- 262
тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише протистоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного. Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежування між «історичними науками про духовне життя» і соціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою організацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, специфікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні фактори детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню організацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший характер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому результаті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути послідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі систем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом підпорядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного». Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від майже повного злиття до відособлення, протистояння. В окремих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері правовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне співвідношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орієнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої соціальної організації». Натомість у сферах моральній, релігійній, художньої культури прямого зв'язку між організаційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та системою культури й автономізацію останньої. Таким чином, як у цьому неважко переконатися, духовно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проблематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує 263
у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутрішньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «академічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Відомий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у подоланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гуманітарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціологічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недооцінку ними емпіричних методів соціологічного дослідження і вело до протиставлення соціології та історичних наук. Проблема логіко-методологічного обгрунтування «можливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально .аналізують ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема питання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій пізнавальної діяльності. Важливе значення для соціологічної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних науках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатоманітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утворюються певні загальнозначимі когнітивні форми — поняття. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, індивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнавальних процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описового природознавства й історичних наук. Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'язку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває такого ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналізу й узагальнення фактичного матеріалу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Проблеми методології соціального пізнання» з дисципліни «Історія соціології»
