Гуманітарне знання у Київській Русі було недостатньо диференційоване - широко відомими серед письменних громадян були праці переважно античних філософів. Суспільні відносини у києворуські часи ще не досягли такого рівня, коли мислителі (філософи) виділяються як верства - це не дозволяє нам говорити про існування зрілих вітчизняних протосоціологічних поглядів стосовно даного періоду. Разом з тим, про вітчизняні писемні, у тому числі наукові, літературні джерела (написані не латиною, грецькою чи арабською мовою, а досі загадковими самобутніми "руськими письменами") згадується принаймні вже у 860 р., що є рідкісним явищем для країн тогочасної Європи. Це прямо свідчить про наявність освіченості у доволі широких верств вітчизняного населення. На думку деяких дослідників за часів Київської Русі існував навіть своєрідний культ знання - надзвичайно високо поціновувалися “книжництво”, освіченість. Ця риса масової свідомості подає києворуський соціум у доволі вигідному світлі, бо з-за патристських догматів громадська освіченість ще довго буде вважатися ледь не шкідливою для державності у більшості країн Західної Європи. Слід зокрема висвітлити цікавий вітчизняний феномен "офіційного" і "побутового" письма і мовлення. Під першим розумілося знання церковнослов’янської (староболгарської) мови, яка була поширена разом з християнством на східні і північні неслов’янські народності при їх колонізації. Іншими словами, більша частина території сучасної Російської Федерації належала етнічно не слов’янським племенам і народностям – у давнину її населяли, скажімо, угрофінські племена: чудь, меря, весь, мурома, мордва, перм, ям, печора та ін. Згодом ця штучно привнесена на схід офіційна і церковна мова змінилася, засвоїлася слов’янізованими народностями і стала називатися руською – бо принесли її русичі (для релігійного просвітництва, уніфікації спілкування, керування на підкорених територіях). Більше того, з часом більшість колоній отримали так би мовити, високий статус “руських” городів, що було приємно для початково неслов’янського населення - вважатися “руським” означало підвищення престижу, розширення культурних, торгівельних та інших контактів. Таким чином, мова, на якій велися релігійні відправлення, листування стала мовою мовлення у києворуських колоніях. Саме на її базі сформувалася сучасна російська, хоча зрозуміло, що говорити офіційною мовою києворуських текстів і бути етнічним слов’янином з відповідною спадковою ментальністю – речі не одного порядку. У свою чергу, українська мова походить не від церковної староболгарської, а від живої побутової лексики, на якій переважно спілкувалися у Київській Русі - про це переконливо свідчать численні древні графіті (у Софійському соборі і не лише у ньому). Отже, щодо писемних джерел аналізованого періоду, то в них міститься широка фактажна інформація зокрема про: • політичний устрій нашої прадержави (життя князів, знаті, етикет, владу, традиції тощо); • правові відносини, які динамічно змінювалися при переході від родового ладу до феодального. Загалом зазначимо, що правом регламентувалися численні свободи, порівняно нежорстокі та відносно гуманні покарання (у порівнянні з католицькою Європою); • наукові знання та освітні традиції давніх русичів – так, державні школи у різних містах існували ще з часів Володимира Великого, з чим пов’язаний поширений переклад підручників та біблійних текстів. 17
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Елементи протосоціологічного знання» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
