У першому наближенні власність можна охарактеризувати як соціально-економічну форму присвоєння умов і результатів виробництва. Власність громадян забезпечує стабільність суспільства, це найважливіша умова для подолання соціальних і політичних потрясінь. Чим більше реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше, тим вище життєвий рівень громадян. Адам Фергюссон узагалі вважав, що власність – це умова прогресу, що повинно бути зрозумілим. Власність найскладніша категорія, що тлумачення як у спеціальній економічній літературі, так і в учбово-науково-методичній. У певній мірі проблема обділена увагою, що дозволяє говорити про її актуальність. З іншої ж сторони, їй присвячено за останні більш ніж десять років стільки публікацій, що просто визначитися з вадливістю (теоретичною і практичною) висновків, що містяться. Останнє істотно ускладнюється і тим, що коло авторів аналізуючих дану проблему виявляється дуже різноякісним: від дилетантів (більшість) – до фахівців (меншість). І ще одна обставина - далеко не всі автори виходять із раціонального економічного мислення, обумовленого об'єктивними умовами життя країни, інтересами всіх категорій населення. У багатьох же домінують зовсім інші сторони, обумовлені інтересами окремих людей, кланів, груп, класів, прошарків та інших суб'єктів суспільно-економічної діяльності . Основними вихідними посилками, що лежать в осмисленні змін, як відбуваються у відносинах власності є наступні: об'єктивний, критичний аналіз наукових напрацювань і практики відзначеної проблеми, добір позитивних моментів і відкидання новацій, що не виправдали себе; визнання множинності методологій. Одна методологія не може замінити іншу в конкретному науковому дослідженні, але може доповнити і збагатити її. У цьому суть плюралізму методологій; пошук і визначення механізмів реалізації напрацьованих напрямків і підходів в галузі трансформації власності, обумовлених її природою, а не побажаннями «вождів». У системі економічних відносин власність завжди асоціюється з певними речами, благами, продуктами інтелектуальної діяльності. Але це лише форми матеріалізації власності. Ресурси, речі самі по собі не є власністю. У доісторичну епоху земля, рослинний і тваринний світ не були чиєюсь власністю. Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати в економічні відносини з приводу їхнього присвоєння і споживання. Тому головним у відносинах власності виступає не те, що привласнюється, а те, ким і як привласнюється. Хоча на поверхні явищ власність здається відношенням людини до речі, у реальній дійсності ці відносини є відносинами між людьми з приводу присвоєння речей, у силу чого вони здобувають властивість суспільних. У процесі історичного розвитку відносини власності змінюються під впливом різноманітних факторів і приймають форми, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил і характеру суспільного устрою. Власність є одночасно економічною і юридичною категорією. Як економічна категорія вона визначає форми господарювання, норми розподілу доходів, ступінь і характер задоволення економічних і соціальних запитів людей. Юридична визначеність відносин власності виражається в тім, що за допомогою юридичних законодавчих актів оформлюються правові норми, що регламентують відносини між людьми, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, що належать різним суб'єктам власності. За допомогою цих правових норм власність як економічна категорія здобуває юридичне оформлення, що виявляється в тім, що різні суб'єкти власності одержують юридичне право розпоряджатися нею. Право власності фіксує і юридично оформлює функціонуючу систему економічних відносин. У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямок економічного аналізу власності, іменований неоінституціоналізмом. Однією з найбільш відомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, представниками якої є такі відомі економісти, як Р.Коуз, Д.Норт і ін. Суть їхнього підходу до розуміння трактування власності і її використання в якості методологічної і загальнотеоретичної основ економічного аналізу полягає в тому, що вони не оперують економічним поняттям власності, а використовують термін «право власності». На їхню думку, власністю є не ресурси самі по собі, а комплекс прав на їхнє використання, що включає наступні права: володіння, виняткового фізичного контролю над паперами; використання, тобто застосування корисних властивостей благ для себе; управління, тобто вирішення, хто і як буде забезпечувати використання благ; на доход, тобто володіння результатами від використання благ; на суверенітет, тобто відчуження, споживання, зміна чи знищення блага; на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища; на передачу благ у спадщину; на безстроковість володіння благом; на відповідальність у виді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу, і на залишковий характер, тобто на існування порушених повноважень, а також заборона на дії, що наносять шкоду зовнішньому середовищу. Право власності, при цьому, розуміється як поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням матеріальних благ та їх використанням. Ці відносини санкціоновані суспільством через державні закони, адміністративні розпорядження, традиції, звичаї і т.п. Тобто це своєрідні «правила гри», прийняті в суспільстві. Відносини власності – це насамперед право держави контролювати використання рідкісних ресурсів і регулювати виникаючі при їхньому споживанні витрати і вигоди. Таким чином, відмітна риса права власності полягає в тому, що феномен власності пов'язаний із проблемою відносної рідкості або обмеженості ресурсів. Такий підхід уперше був обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К.Менгером у книзі «Засади політичної економії», де він відзначав, що власність своєю кінцевою основою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребами в них. Тому інститут власності є можливим інститутом розв’язання проблем між необхідністю, потребою і можливою пропозицією благ. Виникаюча тут невідповідність викликана винятковим характером рідкісних благ. Отже, відношення власності – це система виключень з доступу до ресурсів; вільний доступ до них означає, що вони нічиї, нікому не належать, або що те ж саме, належать усім. Такі ресурси не є об'єкт власності і з приводу їхнього використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини. З точки зору авторів теорії прав власності виключити певне коло осіб із процесу вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Зміст і мета специфікації полягає в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний мати з них більшу користь. Головна задача визначеності прав власності на ресурси пов'язана зі зміною поведінки суб'єктів виробництва, орієнтації їх на прийняття більш ефективних рішень. Саме тому в процесі обміну права власності на ті чи інші блага продаються суб'єкту власності, для якого вони являють найвищу цінність, і тим самим забезпечується найбільш ефективний розподіл ресурсів. У господарській діяльності людей відповідно до теорії прав власності виділяють два основних правових режими: приватної і державної власності, а також змішані (на основі цих двох) правові режими. Право приватної власності означає, що окрема фізична чи юридична особа володіє всім чи навпаки частиною прав власності, або за виразом американського економіста П. Хейне, деякими «травинками» з цього «пучка» прав власності. Наприклад, ви можете володіти одним - чотирма з численних прав, але не мати інші права. Комбінації прав, якими володіють різні фізичні і юридичні особи, можуть бути дуже різноманітними, у зв'язку з чим можна говорити про розмаїття форм приватної власності. Право державної власності означає, що всім «пучком» чи прав або різними його компонентами володіє винятково держава, причому, чим у більшому ступені усі зазначені права на обмежені ресурси реалізуються державою, тим у значній мірі така система господарювання претендує на звання ієрархії. Враховуючи вищезначене, соціальна характеристика власності буде неповною без розуміння такої фундаментальної категорії, як право власності. Бюдь-яка людина має право бути власником, тобто розпоряджатися, володіти, користуватися матеріальними благами як індивідуально, так і спільно з іншими людьми. Право власності дає змогу кожному громадянину почати свою справу (діяльність, що не заборонена законом), одержувати доход і використовувати його по власному розумінню. Володіння власністю є по суті органічною властивістю природи людини як істоти суспільної і виступає найважливішим природним правом людини. У зв'язку з цим В.Д. Лагутін відзначає, що не випадково Д.Локк серед трьох основних уроджених прав людини, поряд із правом на життя і волю, виділяє право на власність. І під цим кутом зору право на власність є найважливішою конституційною гарантією для використання людиною всіх інших прав і воль. Класифікація прав власності в самих загальних характеристиках (при існуванні специфіки в різних системах права) включає наступне: право володіння, тобто господарське володіння матеріальними благами; право використання, тобто витяг з матеріальних благ корисних властивостей для себе; право розпорядження (керування), тобто можливість визначати долю благ; право на передачу в оренду; право на доход; право на відторгнення, знецінення, споживання чи знищення благ; право на безпеку; право на безстроковість володіння благом; право на можливість залучення блага на оплату боргу; заборона на використання способу експлуатації благ, що наносить шкоду навколишньому середовищу; право на існування інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень. Існує релігійне трактування власності. Воно зводиться до того, що оскільки Бог є творець всього існуючого, Він є і Владика, у тому числі і того майна, яке людина вважає своєю власністю. Це майно передається Господом у володіння і керування людині на період його тимчасового перебування на Землі. Як управитель і розпорядник божим майном, людина повинна, не розтративши і поліпшивши, здати його тому, кому вкаже Бог. Найважливіші сутнісні характеристики власності випливають і спираються на розуміння: власності як економічної категорії; власності як системи виробничих відносин; власності як вихідного виробничого відношення; власності як основного виробничого відношення; власності як форми організації виробництва; власності як системи правових відносин; власності як системи суб'єктів її відносин; власності як системи об'єктів, що складають її матеріально-речовинний зміст; власності як системи функцій – розпорядження, володіння, користування. Власність практично виконує всі ті функції які характерні для суспільного виробництва, будучи його найважливішою складовою частиною. Що стосується специфічних соціальних функцій власності, то їх можна звести до наступного: з'єднує особистий фактор виробництва з речовинними; обумовлює характер виробництва; є формою організації виробництва; визначає порядок, якісну і кількісну сторони розподілу; Власність, з врахуванням відзначеного, можна охарактеризувати як історично обумовлене суспільно-економічне відношення між людьми з приводу присвоєння (відчуження) умов виробництва (робоча сила, засоби виробництва) і його результатів (сукупність матеріальних благ). Основними формами присвоєння виступають дві: суспільна й індивідуальна, обумовлені розвитком знарядь праці та такими, що у свою чергу мають багато форм прояву (наприклад, суспільна - державна, індивідуальна - приватна). У свою чергу взаємодія індивідуальної і суспільної породжує змішану (наприклад, колективну – зі своїми формами прояву).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Сутнісні характеристики власності» з дисципліни «Соціальна економіка»
