Соціальна система входить до складу суспільної разом з економічною, політичною, культурною та іншими. І як одна із складових суспільної системи характеризує та відіграє відповідну роль щодо її життєзабезпечення, економічна ж система, хоча і постає підсистемою до суспільної системи, відіграє особливу роль і є базовою, тому її часто видають за устрій суспільної системи. Отже, суспільне господарство є певним способом організації господарської діяльності людей, який залучає стадії натурального і товарного господарства. На зміну натуральному прийшло товарне виробництво, основна частина продуктів якого створюється для купівлі-продажу, а умовами існування є суспільний поділ праці (внутрішньофірмовий, загальнонаціональний, міжнародний) та економічна відокремленість виробників, що сполучається із наявністю економічної свободи у суспільстві, коли продукція створюється для обміну (грошового або бартерного) і такий обмін може відбутися лише за умови корисності його для всіх учасників. Грошовий обмін передбачає обмін продукту на продукт за допомогою грошей, які виконують дві функції: обігу та еквівалентності. Бартерний обмін – постає прямим натуральним обміном продукту на продукт. Найбільш досконалою формою товарного виробництва, що властиве країнам з соціальною ринковою економікою, постає соціалізоване товарне виробництво, що функціонує на засадах соціального партнерства й соціального прогресу. У такому виробництві домінує колективна власність у формі акціонерної, що сполучає права співвласності виробників з факторами виробництва і передбачає безпосередню їх участь в управлінні виробничим процесом. Та головне – таке виробництво сприяє налагодженню соціального партнерства на основі узгодження соціальних інтересів уряду, підприємців та найманих працівників, різних прошарків і груп населення, політичних партій тощо. Коопераційний характер суспільних відносин у соціалізованому товарному виробництві ґрунтується на високому рівні розвитку політичної культури суспільства, взаємоузгодженні докорінних інтересів, визнанні їх законного характеру та готовності вирішувати найгостріші суперечності на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. В економічній сфері суспільства забезпечується висока конкурентоспроможність промисловості, державні інститути активно взаємодіють з приватним сектором економіки, активна співпраця налагоджується між великими промисловими об’єднаннями та середнім і малим бізнесом, відбувається інтеграція науково-виробничих систем у різноманітні сфери діяльності, пріоритетним стає розвиток науки, що забезпечує технологічний прогрес та інноваційний розвиток підприємництва. У соціальній сфері такого товарного виробництва серед традиційних факторів виробництва (праця – капітал – технології – природні ресурси) зростає роль людського фактора, тобто висококваліфікованої та творчої за характером діяльності працівника і соціальної орієнтації розвитку економіки країни на забезпечення високих життєвих й екологічних стандартів із збереженням високого рівня економічної ефективності. Соціальна спрямованість розвитку країн капіталістичного середовища свідчить про те, що на сучасному етапі триває переродження самого капіталізму як соціально-економічного устрою чи способу виробництва в якесь нове соціально-економічне утворення на основі генерування додаткової енергії в його еволюції. На це наголошує дослідник сучасного стану капіталістичної системи, англійський економіст П.Бергер, “капіталізм, що визначається як особлива економічна система або... особливий спосіб виробництва на практиці існує у сукупності з іншими соціальними феноменами” [14, 34]. І ці феномени постали наслідком надбань демократії, основою соціальних здобутків трудящих західного світу і відповідної багатовікової адаптації капіталістичної системи, яка все далі відходить від класичного капіталізму і не наближаючись до командно-адміністративної економіки рухається до суспільства глобальних можливостей використання і безперервного розвитку і самовдосконалення людини. Функціонування і розвиток ринкової системи підпорядковані внутрішнім закономірностям макроекономічного розвитку, що зумовлюються науково-технологічним прогресом, тенденціями розвитку світогосподарських зв’язків, зрушеннями у галузевому і територіальному поділі праці, зрештою, якісним станом економіки, циклічністю та стабільністю її розвитку. Слід зазначити, що ринкова економіка являє собою дуже суперечливий феномен. Насамперед, це – арена зіткнення і конкурентної боротьби найрізноманітніших інтересів і прагнень, оскільки народне господарство складається із сотень тисяч і навіть мільйонів одиниць, що беруть участь в економічній діяльності. Існують різноманітні форми підприємств: одноосібні, орендні, спільні, малі, середні, великі, приватні, державні тощо. Вони, у свою чергу, базуються на організаційно-інституціональній інфраструктурі, основу якої становлять різного роду виробничі підприємства; оптові і роздрібні торгові фірми; спеціалізовані установи (наприклад, юридичні, аудиторські, бухгалтерські тощо), які надають безліч фахових послуг; навчальні заклади, що займаються підготовкою спеціалістів різноманітних профілів; рекламні, транспортні агентства, підприємства комунальних послуг тощо. Їх діяльність внаслідок поділу праці і глибокої спеціалізації здійснюється за принципами організаційної, тимчасової і просторової роз’єднаності. Тут численні суб’єкти господарської діяльності вступають у мільйони взаємозв’язків, а щоб ці зв’язки функціонували безперешкодно, необхідні регламентований порядок, тобто відповідні інститути, норми і правила, що регулюють діяльність і взаємодію цих інститутів. Йдеться про комплекс форм і засобів координації економічної діяльності мільйонів господарських суб’єктів. Ця проблема має кілька взаємозалежних аспектів. Так, координація діяльності суб’єктів господарської діяльності відбувається 1) на рівні індивідуального підприємства; 2) на рівні окремих галузей економіки; 3) на рівні економіки країни в цілому; 4) на регіональному і міжнародному рівнях. Як відомо, ринок, ринкові відносини, так само як і відносини планомірності, поряд з конкуренцією, грошима та їх власним структурним забезпеченням і багато іншим, – усе це складові економічної системи. Функціональна роль кожної з цих складових конкретизується відповідно до певної суспільної форми економічної системи як єдності і взаємодії продуктивних сил і економічних відносин. Проте вільний ринок з часом виявився невідповідним новим вимогам, зокрема, це зумовлено було виникненням 1) у системі виробничих сил такого нового елемента, як наука, який не міг розвиватися за законами вільного ринку, розвиток науки вимагав нових підходів для забезпечення прогресу та НТР і вони забезпечувалися відповідно до закону інноваційного розвитку, відкритого М.Туган-Барановським, що за своєю сутністю протилежний ринковому закону Сея; 2) глобальних загроз виживання людства у зв’язку з обмеженістю ресурсів на планеті, екологічними проблемами і загрозою ліквідації всього живого – так званих проблем ризику, що ніяк не узгоджується з однофакторною моделлю вільного ринку, що головним завданням має максимізацію прибутку будь-якою ціною; 3) ускладненням економічної діяльності людства, коли вільний ринок несе загрозу загального хаосу і суперечить гуманістичним напрямам розвитку людства, усунення загроз яких викликало необхідність розробки стратегії єдиної економічної політики розвитку соціально-економічних систем національних економік на новому рівні геоекономіки та потребує економічного програмування та прогнозування. Внаслідок цих та інших чинників вільний ринок уже в ХХ ст. виявився нездатним самостійно забезпечувати стабільне економічне зростання, тому на допомогу ринковому саморегулюванню прийшло державне регулювання у найрізноманітніших формах. Планомірність, відносини планомірності та форма їх прояву стають властивими і змішаній економіці, а не тільки адміністративно-командній економіці; у той час, як ринок, ринкові відносини або форми їх прояву – це моделі ринків, а відповідні їм відносини – це структурні ланки відповідних економічних систем. Останні характеризують згадані системи з погляду конкретних форм їх організації та регулювання і виступають елементами їх життєзабезпечення. Проте план, ринок – це не основоположні і цілеспрямовувальні елементи економічних систем. Такими є власність та похідні від неї – мета і рушійні мотиви господарювання. Для ринкової економіки основним типом власності є приватна (індивідуальна або колективна), а у змішаній економіці до неї долучається і державна форма власності. Крім того, значну роль продовжує відігравати комплекс форм, методів і засобів, найважливішими з яких є вільна конкуренція, перелив капіталів усередині галузей та між ними, стихійне регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, визначення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших форм і методів, що, за А. Смітом, дістало назву “невидимої руки”. Держава у сучасній змішаній економіці займається не тільки охороною приватної власності, формуванням умов для вільної конкуренції, контролем за їх додержанням, організацією громадського порядку тощо, тобто виконанням переважно охоронних функцій, як це властиво для неї в умовах класичного капіталізму. Із урахуванням викладеного ставити знак рівності або ототожнювати планову систему із соціалізмом, а ринкову систему — з капіталізмом, неправомірно. Тим більше це неправомірно, коли відбуваються фундаментальні структурні зрушення в процесі трансформації однієї системи в іншу, і стає необхідним створення елементів інституційного забезпечення цих трансформацій. Разом з тим слід відзначити, що чіткої якісної і кількісної характеристики ринкової економічної системи як такої поки що немає. Досить часто ринкову економіку ототожнюють з соціально-економічним устроєм. Будь-яка економічна система, особливо сучасна ринкова економіка, базується на розподілі повноважень і прав прийняття економічних рішень між різноманітними державними установами та окремими господарськими суб’єктами. Ці повноваження і права по-різному розподіляються в різних економічних системах. Так, у ринковій економіці чинники виробництва більшою мірою перебувають у власності самих суб’єктів економічної діяльності, а не держави, як це притаманне, наприклад, централізованій плановій командно-адміністративній економіці. Державні установи мають право розпоряджатися майном, виробничими чинниками і товарами настільки, наскільки вони спроможні купувати їх. Підсумовуючи викладене, можна уявити інтегрований підхід до аналізу ринкових систем. Їх можна розглядати як сукупності таких елементів: господарюючі суб’єкти, мотиваційна структура (неформальні інститути); господарський порядок з морфологічного погляду, в якому виокремлюються конституціональні форми (порядок власності, координаційний механізм) та інші форми порядку, а саме: підприємництва, ринків, ціноутворення, грошово-фінансовий порядок, бюджетний, порядок зовнішньоекономічної діяльності; економічна конституція (формальні інститути); реальна господарська підсистема (господарські процеси); природні і матеріальні елементи. Соціалізація ринку визначає розширення та більш активну рівноправну участь у ньому, включно з регулюванням, всього працездатного населення, натомість процеси відчуження громадян від засобів виробництва, управління та результатів праці має наслідком ентальпію та дестабілізацію суспільства, а також десоціалізацію особистості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суспільне господарство та його форми» з дисципліни «Соціальна економіка»
