Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки
Рух до соціально орієнтованої економіки передбачає з усією очевидністю формування сильних інститутів, які деякі економісти вважають більш важливими, ніж швидкість реформ. Загального критерію економічної ефективності інститутів поки що не існує, головним критерієм ефективності державних інститутів можна визнати економічні результати і стан соціальної сфери економіки. Одне неспростовно – інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам, сукупність суспільних інститутів – це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей. Перехідній економіці властиві глибокі інституційні зміни: одні інститути припиняють свою дію, інші змінюються, стають ринковими, треті виникають уперше, тому перехідний період є ще і періодом інституційної трансформації. У широкому розумінні це не тільки зміна формальних і неформальних умов господарської діяльності, сюди ж долучають зміни відносин власності, виникнення нових суб’єктів господарської діяльності (комерційних банків, фондових бірж, інвестиційних фондів тощо). Отже, інституційна трансформація у перехідний економіці постає як процес виникнення, розвитку та зміцнення ринкових правил економічної поведінки і ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів – правил і організацій, властивих адміністративно-командній системі, проте часто як гальмо спрацьовує фактор спадкоємності у зміні економічних структур і відносин. Звичайно, одномоментні зміни всієї нормативної і законодавчої бази неможливі, здійснюється вони поетапним виведенням старих актів і зміною правого поля, заміною їх новими, що відповідають руху трансформаційного перетворення економіки країни. У створенні цільної та взаємопов’язаної інституційної системи суттєва роль належить державі, нехтування цією обставиною і намір звільнити економіку від державного втручання обернулося суттєвими невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дозволило ринковим реформам просунутись так, як на це розраховували ініціатори. Фрагментарні ринкові інститути, як підтверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку. У періоди радикальної трансформації в Україні тривають різкі сутички різних соціально-економічних сил (груп інтересів) на тлі забезпеченого послаблення державної влади та її інститутів, групи інтересів одержують можливість безпосередньо впливати на хід прийнятих рішень, розробку нормативних і законодавчих документів, тобто сфера створення норм і законів в Україні виявилася у фокусі гострої політичної та адміністративної боротьби, результатом якої стає прийняття потрібного тому чи іншому угрупованню документа. Існують і протиборчі угруповання, які намагаються протистояти зусиллям конкурентних угруповань. Внаслідок частина прийнятих нормативних актів на практиці не діє, частина незабаром скасовується, що постає індикатором політичної нестабільності. Становлення інституційної системи в Україні продовжується в умовах боротьби між різними політичними угрупованнями та економічними кланами і всередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб). Найсумніше, то боротьба точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах клану. Внаслідок цього гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею так необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи людині та гарантій рівних умов саморозвитку створенням “соціального ринку” (розширенням та активною, рівноправною участю у ринкових процесах всього працездатного населення). Натомість за необмеженої чиновницької монополії (давати дозвіл або забороняти відкривати власну справу) та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й безпомічну метушню влади. Відсутність необхідних інституцій в Україні суттєво обмежує головний ринковий механізм - конкуренцію, а разом з ним гальмує модернізацію економічної культури, виробництва, управління. Все це має сумні наслідки розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми “співробітництва” приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп. Приватний сектор позбавлений можливості функціонувати в ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватися як суспільне марнотратство. Таким чином, недосконалість інституційної системи виявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку. Отже, якщо в українських умовах внаслідок інституційної невпорядкованості здійснення приватизації відбулося в інтересах номенклатурної верхівки, що призвело до утворення переважно неефективних власників, тому з точки зору економічної доцільності та природного права забезпечення справедливості важливо запровадити інституційних норм для запобігання відтоку бюджетних і позабюджетних коштів на підтримку таких підприємців. За умов ринкової трансформації українського посттоталітарного суспільства на старті реформ не були враховані дві обставини: по перше, необхідності збереження і нарощування соціальної сфери суспільства; по-друге, реформування та пошуку нових механізмів регулювання у зв’язку із змінами господарської і соціальних сфер. З часу проголошення державної незалежності України відбулася помітна руйнація соціального статусу населення, яка, і в минулі часи не відзначалася достатніми заходами щодо забезпечення реалізації особистості порівняно з тими, що створено у західних країнах. Упродовж початкового етапу перехідного періоду суспільство зазнало істотних змін, серед яких найважливішою виявилася проблема поширення бідності, що охопила всі верстви населення включно з інтелектуальною частиною населення, справжнім багатством країни, яка виявилася усунутою від процесів реформування, що і визначило їх наслідки, коли утворено економіку із спотвореними і деформованими умовами суспільного відтворення, що тривалий час пристосовується до матеріального забезпечення населення на рівні, нижчому біологічних потреб. Перехід до нової системи господарювання в Україні не супроводжувався диверсифікацією системи фінансування соціальної сфери. Головним джерелом витрат був і залишається державний бюджет, який відзначається суттєвими вадами фінансування соціальної сфери внаслідок об’єктивних макроекономічних диспропорцій, успадкованих від минулої системи і утворених за роки непослідовних і несистемних ринкових реформ, і вадами реалізації самої соціальної політики: недостатніми розмірами та фрагментарністю фінансування соціальної сфери, неефективна структура, за якої основна вага витрат припадає на заробітну плату, що має наслідком занепад матеріальної інфраструктури, відсутність стимулів і механізму переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат. Що ж до визначення поняття “соціальна орієнтація держави”, то воно полягає у політичній координації та регулюванні широкого спектра соціальних процесів на основі науково сформульованих ідей, положень та концептуальних підходів як тривалого – стратегічного, так і короткотривалого, тактичного характеру. Ці ідеї мають втілюватися на основі системи конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів для практичного регулювання соціальних процесів. Соціальна діяльність держави розробляється та реалізується на макро-, мезо- і мікрорівнях, але визначається пріоритетом державного. Зростання соціальної орієнтації держави – це курс, що задає загальний напрям руху, де неминуча соціальна нерівність збалансовується пошуками справедливості, де індивідуалізм повинен врівноважуватися розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною ф державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю – будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальні параметри та їх взаємозв’язок. Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) мають поєднуватися з соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи і ролі соціальних параметрів має бути вільним від традиційних міфів і уявлень, наприклад, таких, як безплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо. Головними завданнями соціальної діяльності держави на сучасному етапі мають бути: 1) ліквідація бідності і забезпечення динамічного зростання рівня життя населення в першу чергу за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій та стипендій, компенсаційних виплат тощо; 2) соціалізація структурних складових економіки, що реалізується у державі (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); 3) забезпечення умов максимально повної реалізації принципів соціальної справедливості, виконання соціальних прав, гарантій людини, визначених конституцією; 4) забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки. Реалії свідчать, що здійснення соціальної функції держави тісно пов’язане із спадщиною посттоталітарних часів, що виявляється у непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який не задовольняється лише заробітною платою, а щедро забезпечується за рахунок держави додатковими пільгами щодо оплати за житло, відпочинок, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю над діяльністю існуючого бюрократичного апарату включно з привілейованим пенсійним контингентом надто складний процес, що потребує формування державою засад реальної демократії українського суспільства, щоб покласти край лицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженій турботі щодо забезпечення найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності. Тільки за усунення цих вад соціального буття суспільства держава може розраховувати на довіру населення і позитивне сприйняття реформ. Показником результативності соціальної діяльності держави є рівень та якість життя населення, за ступенем розвинутості соціальної сфери та добробуту народу, рівнем його освіченості і тривалості життя, за цими ж параметрами оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Найважливішими елементами соціальної діяльності держави є сприяння високому рівню зайнятості населення через формування відповідних механізмів підтримки його зайнятості, забезпечення соціального захисту проведенням політики доходів шляхом застосування різних форм компенсацій, індексацій, надання допомоги найбіднішим, забезпечення допомоги в разі безробіття, соціальне страхування тощо. Держава у своїй діяльності повинна забезпечувати реалізацію двох підходів щодо політика доходів, яка спирається на гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності (європейський підхід, що заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості), та створенням умов для економічної активності населення (американський підхід, що заснований на економічній раціональності). Соціальний захист передбачає розвиток за рахунок держави освіти, охорони здоров’я, довкілля, підвищення професійної підготовки працівників. Головна мета держави – дати поштовх зростанню темпів економічного розвитку на основі підвищення суспільного виробництва для подальшої соціалізації економіки, забезпечення гідного рівня та якості життя людини. Разом з тим, було б глибокою помилкою перетворювати державу на своєрідний центр забезпечення “всіх і всього”, така патерналістська практика держави вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головне завдання соціальної діяльності держави у перехідній економіці після проведення приватизації на користь номенклатурної верхівки – зняти перешкоди щодо забезпечення свободи та рівних умов економічної діяльності для всього працездатного населення країни, яке здатне своєю працею, ініціативою забезпечити гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості, й повинно стати головним напрямом соціального захисту населення. Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією і об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я професійного рівня тощо, забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити 1) на збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) на рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідного регулювання доходів. Довгостроковий стратегічний характер соціальної діяльності держави має бути спрямований на досягнення великомасштабних цілей, її успіх і дієвість залежать перш за все від стану реальної економіки та соціальної політики держави. Головним засобом впливу соціальної політики держави є її органічна складова – фіскальна політика як засіб мобілізації та комплексного формування і розвитку сучасної соціальної сфери, оскільки для цього потрібні значні фінансові ресурси. Соціальна діяльність держави з врахуванням загальносвітових тенденцій органічно залучає соціальні трансферти, що реалізовуються через фіскальний механізм. Нині зростає роль соціальних критеріїв розвитку фіскальних відносин з одночасним посиленням зв’язку їх соціальної та економічної функцій. До економічної слід віднести обумовленість фіскальних відносин товарно-грошовими відносинами, конкретні принципи побудови бюджетної та податкової систем, методи фінансування, а також різноманітні форми використання фіскальних засобів. До соціальної – цільову орієнтацію на різнобічний розвиток особистості та забезпечення добробуту населення, поєднання інтересів виробників і споживачів. Отже, удосконалення фіскального механізму передбачає як обов’язкову умову комплексне залучення всіх економічних агентів до сфери його впливу, тобто виведення з кримінальної сфери “тіньової” частини економіки, на яку припадає більше половини ресурсів і фінансових потоків, які не працюють на українську економіку. Світова теорія і практика фіскального регулювання виробила багато форм і методів впливу держави через фіскальний механізм на соціальні процеси у суспільстві, основними з яких постають: безпосередні бюджетні видатки; “податкові видатки” у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних і недержавних страхових фондів; благодійні внески приватних осіб, фірм і організацій; громадські ініціативи зі створення різного роду фондів; кошти громадян. Важливим видом соціальної діяльності держави є складання соціального бюджету з обґрунтуванням необхідних джерел доходів і соціальних видатків. Він визначає обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також систему соціального захисту населення, розробка такого бюджету – невід’ємна частина фінансового регулювання суспільних відносин перехідної економіки. Новим у соціальній діяльності держави слід вважати державне соціальне замовлення, яке постає як доручення виконавчої влади, що фінансується з державного бюджету, на виконання цільової програми або окремого проекту, спрямованих на вирішення соціальних проблем. Таким чином, державна соціальна діяльність – це багатофункціональний, комплексний процес, відповідним чином організований і узгоджений державою взаємозв’язаний та цілеспрямований рух матеріально-фінансових ресурсів з метою досягнення суспільно-прийнятних рівня та якості життєдіяльності населення країни. Головне завдання державної соціальної діяльності регулювання — раціонально мобілізувати, розподілити і направити адресно фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем в умовах перехідної економіки включно з реформуванням самої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися і відбуваються в Україні.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки» з дисципліни «Соціальна економіка»
