Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління—від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного). До основних методів прямого регулювання належать: законодавча та економічна діяльність держави; державні закупівлі, трансферні платежі; індикативне планування: розробка і реалізація цільових програм; прямий державний контроль над монопольними ринками і адміністративне регулювання певних процесів економічного життя. Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім через розробку законів і контролю за виконанням їх усіма господарюючими суб'єктами, Для реалізації його використовують антимонопольне законодавство, контроль над цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення ряду .товарів у інші країни. Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль над обігом грошей. Уряд щорічно визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці. Кожна країна залежно від особливостей внутрішнього ринку, зовнішніх факторів, національних інтересів може змінювати законодавчі акти. Наприклад, для того щоб захистити внутрішній продовольчий ринок, держава замість зовнішньоекономічної політики односторонньої лібералізації продовольчого імпорту вводить різні обмеження на ввезення цього товару. Для цього значно підвищуються ставки мит. Запроваджуються і більш дійові інструменти захисту—компенсійні збори, розмір яких визначають як різницю між внутрішньою Ціною і ціною ринку, з якого надходить імпортований продукт. Встановлюють їх для досить широкого переліку товарів, передусім для тих, які у достатній кількості виробляються в країні. Подібна політика характерна для таких постсоціалістичних країн, як Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, які, переходячи до ринкової економіки, головним об'єктом державного регулювання на першому етапі реформ виділили ринок сільськогосподарської продукції. Більше того, держава надає безпосередню підтримку сільському господарству. Держава є прямим ринковим агентом, що дає їй змогу безпосередньо впливати на ємкість і структуру ринку, а також визначати нові організаційні форми його функціонування. У сучасних розвинених країнах держава є великим власником (їй належить 10— 35 відсотків і більше основних виробничих фондів), зосереджує у своїх руках не тільки галузі інфраструктури, а й частину засобів 204
виробництва, що забезпечують загальні умови відтворення. Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію регулювання, вона може здійснювати виробництво цих благ безпосередньо на державних, підприємствах. Однак можуть застосовуватись і непрямі методи регулювання, тобто держава виступає як посередник між споживачем і виробником таких благ. Уявлення про масштаби і темпи зростання економічної ролі держави дає практика США, де урядові закупівлі товарів, послуг і державні трансферні платежі неухильно зростають. У 1988. р. загальний обсяг урядових закупівель товарів та плати за послуги становили понад 20 відсотків національного продукту, що. дорівнювало 964 млрд дол. Це стосувалось зброї, будівництва автомагістралей та поштових закладів, оплати послуг суддів, пожежників, вчителів тощо. Крім того, держава здійснює виплати, які перерозподіляють податкові доходи, отримані від платників податків, певним верствам населення у формі допомоги з безробіття, виплат з соціального страхування та забезпечення, допомоги ветеранам війни тощо. У 1988 р. в США вони становили 12 відсотків національного доходу. Проте тут е певні невирішені проблеми. Вони зводяться ось до чого. Оскільки держава визначає обсяги пропозиції суспільних товарів і примусово встановлює податки незалежно від реальних потреб, то виникає можливість різного роду фінансових зловживань, неефективного використання ресурсів. Наприклад, замовляючи певний товар у кількох великих підрядників, суб'єкти держави можуть домовитись про ціну, обсяги поставок, витрати. Це великий недолік “псевдоринкових відносин”. Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює через індикативне планування, яке є засобом координації господарської поведінки економічних суб'єктів. Таке планування, відображаючи цілі та пріоритети соціально-економічної політики держави, використовує показники, які мають рекомендаційно-оріентовний характер. Запровадження показників індикативного плану тим чи іншим суб'єктом ринку здійснюється через продуману систему економічних та правових регуляторів, які, з одного боку, стимулюють ці суб'єкти, а з іншого — дають можливість вирішити найважливіші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці). Такі плани відображають побажання та можливості досягнення певних рубежів у економіці. Вони виконують роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових про- 205
грам розвитку, в тому числі соціальних. До останніх належать збереження та зміцнення здоров’я населення, зміна характеру, умов і змісту праці, піднесення культури і розвитку духовної сфери, відтворення екологічної рівноваги тощо. Найбільшого розвитку державне регулювання у сфері економічної політики дістало у Франції, Японії, Швеції, Південній Кореї. До найважливіших державних інструментів регулювання економіки Франції належать поточне прогнозування і стратегічне планування. Для задоволення загальнодержавних потреб тут у межах державного сектора економіки застосовують плановий контракт, а у приватному секторі—державне замовлення. У Японії як регулюючий засіб широко використовують економічне планування. За повоєнний період таких планів було 11. У Швеції особливу увагу приділяють проблемам соціального регулювання, завдяки чому тут найвища зайнятість населення — безробіття складає 1—2 відсотки працездатного населення. Розвинена у Швеції і система соціального забезпечення. У Південній Кореї регулюючі заходи грунтуються на досягненні фінансово-грошової збалансованості. Навіть у роки значних економічних труднощів (1970—1971, 1974—1975, 1979— 1981) ні грошовий обіг, ні інфляція, ні дефіцит державного бюджету не виходили з-під контролю і не було допущено їхніх руйнівних масштабів. Центральна роль у цьому належала державній монополії в кредитно-фінансовій сфері. Особливо надійно захищена від напливу іноземної валюти національна економіка. Для усунення негативних явищ інфляції держава використовує метод прямого регулювання цін. Ці заходи стосуються енергоносіїв, громадського транспорту, телефону, проїзду автодорогами. Регулюються ціни на продукцію оборонної сфери. Значну увагу держава приділяє цінам на продукти харчування і послуги населенню, встановлюючи граничний рівень їх. Держава може змінювати свою політику залежно від ситуації, що склалася. Так, останніми роками сфера прямого регулювання цін у США стала дуже обмеженою. Понад 10 років тому знято державне регулювання товарів на всі види транспорту. В сферу регулювання цін тут входять природні монополії — виробництво електроенергії, послуги зв'язку. Зі зміною економічної ситуації в США відновлюється регулювання цін і тарифів, які раніше були зняті з регулювання. Методи прямого адміністративного впливу для усунення різних негативних наслідків економічної діяльності держава може використовувати, встановлюючи певні стандарти у відповідних виробництвах, граничні норми викидів шкідливих речовин у атмосферу, припиняючи застосування технологій, що загрожують здоров'ю людей, консервуючи певну частину національних ресурсів тощо.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Адміністративні (прямі) методи регулювання» з дисципліни «Основи економічної теорії»
