На сьогодні домінуючим вектором з погляду валової потужності зустрічних товаропотоків в українських міжнародних економічних зв’язках є співпраця з Російською Федерацією, іншими країнами СНД. За цією констатацією стоїть все ще значна енергетична залежність України, порівняно інтенсивні виробничо-коопераційні зв’язки, ринково-збутові чинники. Торговельні відносини України з іншими державами СНД у стислі терміни було переведено з адміністративного режиму на загальноприйняті у світовій торгівлі принципи тарифно-нетарифного регулювання. Причому протягом перехідного періоду виникла вельми помітна асиметрія застосовуваних інструментів, а також неузгодженість національних законодавств. Уже протягом перших років незалежності Україною було підписано такі угоди про вільну торгівлю з країнами — республіками колишнього СРСР: з Азербайджаном — 28 липня 1995 р.; з Білоруссю — 17 грудня 1992 р.; з Вірменією — 7 жовтня 1994 р.; з Грузією — 9 вересня 1995 р.; з Естонією — 24 травня 1995 р.; з Казахстаном — 17 вересня 1994 р.; з Киргизстаном — 26 травня 1995 р.; з Латвією — 21 листопада 1995 р.; з Литвою — 4 серпня 1993 р.; з Молдовою — 29 серпня 1995 р.; з Росією — 24 червня 1993 р.; з Туркменістаном — 5 листопада 1994 р.; з Узбекистаном — 29 грудня 1994 р. Щоправда, практична реалізація досягнутих домовленостей є справою складною та довготривалою. Основні перешкоди тут — численні вилучення з режиму вільної торгівлі, взаємні неузгодження законодавств, відверте затягування переговорів та невиконання їх положень (включаючи й деякі багатосторонні міжнародні угоди, до яких входять й інші країни світу, зокрема ГАТТ), а також створення митного союзу рядом членів СНД. Адже для останніх питання про режим вільної торгівлі з третіми країнами є похідним від спільних взаємних домовленостей, згідно з якими розв’язання ряду важливих питань міжнародної торгівлі ними делеговано Росії. Двосторонні експортно-імпортні відносини України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за номенклатурою на усьому пострадянському просторі. Вони ж найкращим чином ілюструють специфіку та суперечності торговельних, взагалі економіко-політичних стосунків між новими незалежними державами. Значна товарно-технологічна залежність від Росії у перші місяці та роки незалежності України на початку ХХІ ст. уже звузилася до залежності (щоправда дуже відчутної) щодо поставок енергоносіїв. Адже левова частка закупівлі товарів у Росії припадає саме на енергоносії — газ та нафту. Безумовно, така залежність не зовсім відповідає сучасним уявленням про те, що варто вважати за державну залежність. Як правило, йдеться про залежність країни з традиційним господарством від держави — технологічного лідера, коли перша є сировинним придатком другої. Україна, хоча й експортує до Росії товари зі значно вищим рівнем обробки, ніж ввозить з неї, не є лідером двосторонніх відносин. Навпаки, можливості цінового та інших видів тиску з боку Росії на Україну значно перевищують значущість потенційних зворотних санкцій, незважаючи на те, що Україна є територією транзиту російських енергоносіїв до Західної Європи (а саме завдяки таким енергопоставкам Росія отримує основні експортні надходження!). Протягом перших років після розвалу СРСР між Україною та Росією виникало багато складних питань взаємних відносин соціально-політичного, геостратегічного, власницько-економічного характеру. Це, зокрема, відсутність тривалий час базового (так званого «великого») договору, який би підтверджував взаємне визнання в сучасних географічних кордонах при неухильному дотриманні принципу неподільності та недоторканності кордонів, тривалі спори щодо Чорноморського флоту, контроверсійні трактування «належності» радянського боргу, а головне — радянської нерухомості та активів, які розміщено за кордоном. Невідрегульованість цих питань призводила не тільки до напруженості цих відносин, а й до значного погіршення умов торгівлі, широкого економічного співробітництва. Утім, усі ці найбільш гострі й навіть вибухонебезпечні проблеми за допомогою переговорів, компромісів та поступок було відрегульовано, і сучасні торговельно-економічні відносини між Україною та Росією вже практично не виходять за межі суто економічної проблематики. Це можна вважати значним здобутком державного розвитку нашої держави (саме нашої, як такої держави, що прагнула незалежності). Разом з тим існують ускладнення при регулюванні торгівлі і проведенні експортно-імпортних операцій суб’єктами, що господарюють, через численні відмінності, неузгодженості та суперечності нормативно-правових систем обох країн. Протягом 1992—1993 рр., незважаючи на те, що як Україна, так і Росія застосовували різні нетарифні і тарифні обмеження, у їхній взаємній торгівлі мав місце відносний паритет взаємних вилучень. Надалі ж, протягом 1994—1995 рр., скасування тарифних і нетарифних обмежень в Україні і збереження тарифних обмежень в РФ призвело не тільки до поглиблення асиметрії щодо застосування вилучень із режиму вільної торгівлі, а й до того, що сукупні обсяги обмежень з боку Росії стали на порядок перевищувати відповідні українські регламентації. Наприклад, Україна не застосовує тарифного регулювання експорту, причому квотування і ліцензування практично стосується тільки групи зернових культур. РФ, навпаки, не застосовує квотування і ліцензування експорту, однак тарифне регулювання експорту через стягнення вивізного мита охоплює велику кількість найменувань товарів. Це, як правило, високоліквідні товари сировинної групи та енергоносії, які є предметом критичного для України імпорту. Очевидно, що від такої асиметрії страждає саме Україна, а величина збитків по окремих роках оцінюється експертами на суму від 1 до 1,5 млрд дол. Значною мірою причини таких збитків полягають у цілеспрямованій політиці РФ. У цьому зв’язку можна пригадати введення в травні 1996 р. ввізного мита на цукор і підакцизні товари, а з 1 вересня 1996 р. — ПДВ на всі товари українського походження. Фактично можна навіть констатувати відхід РФ у відносинах з Україною від загальноприйнятого режиму найбільшого сприяння. Усе це свідчить про важливість роботи з гармонізації режиму торгівлі, принаймні укладення угод, які створювали б рівні умови товарообміну між двома країнами. В офіційній позиції РФ стосовно перспектив розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД домінують мотиви геополітичного та інституційного змісту. Причому у відносинах України з Росією конкретні проблеми формування механізмів реального розширення товарообігу часто залишаються нерозв’язаними. Водночас стосовно обрання інтеграційних моделей Росією використовуються непослідовні методи, які передбачають перестрибування через об’єктивні етапи формування механізмів співробітництва, а в політиці стосовно України свідомо поширюється жорсткий протекціонізм. Україна відмовилася від ряду пропозицій та настійливих домагань з боку Росії щодо спільного утворення Платіжного союзу, входження України до Митного союзу країн СНД як від таких, що, знову-таки, не є суто економічними, а мають геополітичні цілі. Більш потрібним (і більш реальним) завданням для розв’язання у двосторонніх відносинах з Росією Україна вважає створення зони вільної торгівлі. З цього приводу було досягнуто ряд домовленостей, однак практичного розв’язання протягом перших десяти років унезалежненого співіснування досягти так і не вдалося. Про значення інституту зони вільної торгівлі в українсько-російських відносинах свідчить хоча б така цифра: згідно з експертними оцінками, через відсутність його у відносинах з РФ вітчизняні споживачі щорічно переплачують близько 1,5 млрд дол. Формально принципи вільної торгівлі між двома країнами було закріплено в угоді від 24 червня 1993 р. (введена у дію 21 лютого 1994 р.). Однак вилучення з режиму вільної торгівлі, які передбачалися цим документом, фактично нейтралізовували його в цілому. Так, застосування режиму вільної торгівлі обмежувалося для товарів, які згідно з законодавствами обох держав підпадають під дію експортного тарифу або підлягають квотуванню та ліцензуванню. Відповідно до Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією й Україною, Договору про економічне співробітництво на 1997—2007 рр., а також ряду інших документів було підготовлено Програму економічного співробітництва України і Російської Федерації на 1998—2007 рр., яка встановлює рамкові умови двостороннього співробітництва. Зокрема, Програма передбачає зближення основних напрямів у проведенні економічних реформ і розвиток економічного співробітництва, координацію пріоритетних напрямів структурних змін в економіках, координацію заходів з вирішення соціальних проблем, всебічний розвиток торговельних відносин. Основу українського експорту до Росії становлять продукція металургійної промисловості (передусім вироби з чорних металів, феросплави, профілі, алюміній), продукція машинобудування (електричні машини, вантажні автомобілі, двигуни), продовольство (м’ясо, молочні продукти, цукор, алкогольні напої, консервовані продукти), продукція хімічної промисловості (шини, пластмаси та вироби з них, фарби та їх сполуки, органічні хімічні сполуки, мийні засоби). Особлива і головна стаття «експорту» України до Росії — це послуги, передусім ті, що пов’язані з транзитом енергоносіїв українською територією. Безумовним «лідером» імпорту з Росії є енергоносії (природний газ та нафта), які становлять 70 % і більше від загального обсягу ввезення. Ввозиться також і багато видів продукції машинобудування механічного обладнання, легкові автомобілі, передусім марки «Жигулі-Лада», а також «Газелі». Важливе значення має і ввезення ряду продуктів хімічної промисловості, зокрема синтетичного каучуку. Чинниками, що стримують нарощування експорту української продукції до РФ, є жорсткі кількісні обмеження та високі митні тарифи на товари машинобудування, сільського господарства, зокрема цукру, та інші протекціоністські заходи з боку російського уряду. Так, можна нагадати відверте порушення РФ положень Ашгабатської угоди від 23 грудня 1993 року «Про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств та галузей держав — учасниць СНД» щодо надання пільг з ПДВ при постачанні в рамках виробничої кооперації та ряду інших міжнародних багато- та двосторонніх домовленостей. Втім, мав місце і певний прогрес у розвитку кооперування. Так, 24 квітня 1998 р. було підписано Угоду про виробничу кооперацію між урядами двох країн. Розвивалося, щоправда низькими темпами, й інвестиційне співробітництво між двома країнами. Причини незначних обсягів взаємних інвестицій очевидні: вони пов’язані з фінансовими дефіцитами на пострадянському просторі. З-поміж галузей, які були пріоритетними в інвестиційному співробітництві, слід назвати охорону здоров’я, фізичну культуру та соціальне забезпечення, паливну промисловість, фінанси, кредит, страхування, пенсійне забезпечення, транспорт і зв’язок, будівництво, машинобудування і металообробку, харчову, деревообробну і целюлозно-паперову промисловість. Складовою двостороннього співробітництва є прикордонна співпраця. У лютому 2000 р. з метою сприяння розвитку економіки прилеглих регіонів, розв’язання багатьох прикордонних проблем було підписано програму міжрегіонального і прикордонного співробітництва України та РФ до 2007 р. Розвитку економіки України і Росії має сприяти створення міждержавних і транснаціональних фінансово-промислових груп і об’єднань, які концентрували б фінансові, матеріально-технічні та інтелектуальні ресурси задля виробництва і реалізації конкурентоспроможної на світових ринках продукції. На параметрах торгівлі України з Білоруссю позначаються багато чинників: позитивно — наявність історично налагоджених товаропотоків та потенціалів спеціалізованого виробництва, новітні коопераційні тенденції, негативно — зобов’язання Білорусі перед Росією в рамках Митного союзу, практика спеціальних податкових, зокрема акцизних, зборів з боку Білорусі. Не сприяв збільшенню обсягів торгівлі, наприклад, декрет Президента Республіки Білорусь від 20.02.1997 р. № 4 «Про оподаткування ПДВ товарів походженням з України, які ввозяться на територію Республіки Білорусь». Основними секторами українського експорту до Білорусі є товари металургійної промисловості (чорні метали, труби, плоский прокат, профілі, феросплави, прутки та ін.) та машинобудування (механічне обладнання, електричні машини, вантажівки та обладнання для автомобілів та ін.). Також експортуються чималі обсяги продукції хімічної промисловості (шини, пластмаса, дубильні екстракти, фарби, полімери, органічні хімічні сполуки, продукти неорганічної хімії), а також продовольства (передусім зернові, цукор, кондитерські вироби, олія, жири, борошно, алкогольні напої). Імпортує Україна трактори, вантажівки, холодильники, побутові прилади, обладнання й устаткування, полімери, добрива, нафту й нафтопродукти, фармацевтику та інші хімічні продукти. Металургійний експорт представлений значною мірою тросами та канатами. Закуповуються в Білорусі і нафтопродукти. Формально спробу запровадити найбільш розгорнуту інтеграційну модель у відносинах з країнами СНД та взагалі для України було здійснено у відносинах з Молдовою. Так, у березні 1997 р. було підписано Декларацію про створення Митного союзу. Щоправда, і в цьому випадку можна говорити про нереалізованість планів та непослідовність щодо впровадження практичної міжнародної економічної політики. Основними предметами експорту з України до Молдови є енергоносії та нафтопродукти, продукція металургійної промисловості, продовольство, продукція хімічної промисловості, лікарські засоби, продукція машинобудування, передусім механічне обладнання, електричні машини та устаткування, вантажні автомобілі. Імпортуються з Молдови до України товари асиметричного щодо експорту асортименту, які належать до категорій машин та обладнання, металургійної промисловості, продовольства, зокрема свинина, вина. Азербайджан є одним з найважливіших торговельних партнерів України, що значною мірою пов’язано з розробленням цією країною великих покладів нафти у Каспійському шельфі. Згідно з досягнутими домовленостями з цією країною, а також відповідно до обопільних інтересів закупівля нафти може «погашатися» Україною зворотним потоком продукції вітчизняних промисловості та сільського господарства. Протягом першого десятиліття торгівлі України та Азербайджану як незалежних держав основу вітчизняного експорту становило продовольство — цукор, а також, дещо меншою мірою, етиловий спирт, крупи та інші товари. Непогані перспективи відкриваються і для поставок труб, прутків та інших видів прокату. З хімічних товарів традиційно вагоме місце посідають лікарські засоби, фармацевтика, а також шини. У значних обсягах поставляються гідротурбіни, вузли для локомотивів. Крім енергоносіїв та нафтопродуктів, з Азербайджану імпортуються крани, інша машинобудівна продукція, вироби легкої промисловості (бавовняне волокно, прядиво), а також пластмаси та пластмасові вироби, тютюнова сировина. Грузія перетворюється останніми роками на важливого партнера України, що пов’язано, щоправда, з іншим напрямом торгівлі — торгівлі послугами. Адже територією Грузії проходить стратегічного значення трубопровід, що тягнеться від нафтового басейну Каспію до Чорного моря. Утім, і товарна торгівля між двома країнами має непогані перспективи, причому транзит може дещо збалансувати традиційно негативне для Грузії сальдо торговельного балансу у відносинах з Україною. Україна експортує до Грузії продовольство (головні статті — цукор та етиловий спирт), продукцію хімічної промисловості (лікарські препарати, шини), продукцію металургії (прутки та ін.). Поки що далеко не повністю освоєно грузинський ринок вітчизняними машинобудівними підприємствами, що являє собою один з найбільших резервів торгівлі. Основними предметами ввезення товарів з Грузії є продовольство, причому в його структурі за значенням виділяються передусім цитрусові. Невеликими є обсяги імпорту машинотехнічної та хімічної продукції. Обсяги експортно-імпортних операцій між Україною та Вірменією є незначними. Україна продає Вірменії деякі види металоконструкцій, труби, алкогольні напої, етиловий спирт, електричні машини та деякі інші машинотехнічні вироби, а також незначні обсяги продукції хімічної промисловості. Купує ж вона асиметричні види продукції металургії, металообробки та машинобудування, синтетичний каучук, традиційні вірменські алкогольні напої. Торгівля України з Казахстаном значною мірою визначається статусом обох країн щодо енергозабезпеченості. Казахстан, на відміну від України, є переважно експортером енергоносіїв, причому саме торгівля ними становить основну статтю обопільної торгівлі та забезпечує Казахстану загальне позитивне сальдо у торгівлі з Україною. Основні статті українського експорту до Казахстану — це ядерні реактори, електричні машини, прокатні стани, залізничні локомотиви та інші види продукції машинобудування, феросплави, труби, прокат, вироби з чорних металів, лікарські засоби, штучний графіт, шини та ін. Безумовна домінанта імпорту з Казахстану — це сира нафта. Закуповуються також деякі нафтопродукти, товари хімічної промисловості. Співробітництво України з Туркменістаном відповідає традиційним уявленням про торгівлю між індустріальною, а точніше — індустріально-аграрною державою та країною з моноекспортною спеціалізацією. Найбільшою комплексною статтею товарної торгівлі у перше десятиліття незалежності для вітчизняного вивезення до цієї країни становили продовольчі товари, передусім борошно, цукор, а також яловичина. Разом з тим дедалі більшого значення набуває експорт продукції машинобудування — рідинні насоси, механічні пристрої, електричні машини та промислове обладнання. Традиційний сегмент українського експорту — металургійні вироби — представлений здебільшого трубами різного діаметру. Зростають обсяги експорту продукції хімічної промисловості, лікарських засобів, шин. Імпорт з Туркменістану практично проходить виключно по статті «природний газ». Його перспективна диверсифікація частково пов’язана з розвитком національної промисловості Туркменістану при використанні вітчизняних засобів виробництва, із будівництвом на території цієї середньоазійської держави українськими господарськими структурами та за участі наших спеціалістів об’єктів промисловості. Узбекистан протягом останнього десятиліття став відігравати для України важливу роль альтернативного газпромівському вектора енергопоставок, передусім газ. Зворотний потік товарів з України до Узбекистану є, як правило, не меншим, що значною мірою зумовлюється наявністю тих коштів, які ця середньоазійська країна заробляє вивезенням природного газу. Предметами вітчизняного експорту до Узбекистану є продукція металургійної промисловості, передусім вироби з чорних металів, труби. Поставляється з України і продукція машинобудування, зокрема електричні машини та ядерні реактори, вироби хімічної промисловості — каучук та вироби з нього, пластмаси, фармацевтика, лікувальні засоби, а також продовольство, передусім цукор, олія, борошно та крупи. Імпорт з Узбекистану — це, як відзначалося, енергоносії (75—80 % загального імпорту), передусім газ, а також продукція металургійної та легкої промисловості, меншою мірою — продовольство. З Киргизстаном — маленькою середньоазійською країною Україна має мінімальні торговельні контакти. Україна продає Киргизстану переважно етиловий спирт у невеликих обсягах, лікувальні, фармацевтичні препарати, механічне обладнання, а купує тютюнову сировину, деякі продовольчі товари, бавовняне волокно. Киргизстан тяжіє до блокових об’єднань з Росією, принаймні це має місце на зламі століть, і перспективи поліпшення торговельних відносин з Україною пов’язані зі станом проблеми загальної оптимізації умов експортно-імпортної діяльності в СНД, тенденціями розвитку Митного союзу. Незначні обсяги торгівлі України з Таджикистаном пояснюються не тільки географічною віддаленістю та слабким рівнем економічного розвитку цієї країни, а і військовими діями, міжетнічними конфліктами на її території. Основу експорту України до Таджикистану становить продукція хімічної промисловості, переважно корунд. Експортуються також продовольство (головні статті: цукор, етиловий спирт), продукція машинобудування, меншою мірою енергоносії (кокс) та чорні метали. Імпорт з Таджикистану — це деякі види місцевої металургійної, легкої промисловості, продовольства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Режими співробітництва з країнами СНД» з дисципліни «Міжнародна економічна діяльність України»
