Оцінюючи сучасну макроекономічну політику та практику формування платіжних балансів індустріально розвинутих країн, слід зазначити, що вони визначаються умовами, котрі диктують неокласичні погляди на даний предмет. На відміну від кейнсіанських трактувань відкритої економіки (а вони виходять з уявлення про недостатню ефективність цінового механізму приведення економічної системи до стану рівноваги, що означає перенесення диспропорцій до реального сектору економіки, а відтак — необхідність централізованого втручання), неокласичні підходи відрізняються більшим оптимізмом стосовно органічних властивостей грошового та валютного ринкових секторів щодо саморегуляції (це, наприклад, помітно відбилося на практиці економічних реформ у США та у Великобританії за часів так званих рейганоміки та тетчеризму). Характерною рисою неокласичних варіантів «відкритої» економіки є така структуроутворююча домінанта, як розрахунок на довгостроковий ефект, що досягається як результат самокорекції господарської системи. На практиці, заради досягнення (принаймні, як це презюмується) більш значущих перспективних цілей, відкидаються кейнсіанські ідеї «активізму», що мають на меті штучне створення сприятливих умов зростання короткотермінової дії. Крім цього, для неокласичних доктрин, зокрема найпоширенішої з них в останні десятиріччя — монетаристської, важливим є врахування динаміки цін (відкидається кейнсіанське припущення про стабільні в короткотерміновій перспективі ціни) та реакції на це суб’єктів економічного життя. Отже, в центрі уваги опиняються не стільки питання функціонування реального, скільки грошового сектору економіки, і не стільки тактичного, скільки стратегічного плану. Інша прикметна риса монетаристської методики пов’язана з корекцією тези про екзогенність грошової маси як виняткової функції центрального банку. Адже в умовах широкої відкритості національної господарської системи велике значення має фактор впливу на пропозицію грошей з боку «зовнішнього світу». Причому чим меншою є країна, яка не вдається до значних адміністративних обмежень грошово-кредитного механізму, тим більш значущим виявляються кон’юнктурні впливи ззовні. Слід зазначити, що це зауваження у монетаристській доктрині означає не лише істотне обмеження можливостей державного втручання регулятивної спрямованості, а й принциповий аргумент щодо недоцільності активних форм такого втручання. На таких положеннях ґрунтується фундаментальна теза монетаристської доктрини щодо платіжного балансу: його динаміку визначає не самодостатня та безвідносна до цінового фактору функція сукупного попиту (внутрішнього чи зовнішнього), а співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін, а також функція попиту на касові залишки за процентом. При цьому важливий аргумент, знову ж таки проти державного регулятивного втручання, випливає з принципового твердження монетаристів про автоматизм безпосередньої кореляції між грошовим апаратом та платіжним балансом, а також критики ідеї штучної девальвації (типової для доктрин кейнсіанського типу). Одна з найбільш радикальних монетаристських ідей щодо цього взагалі полягає у твердженні, що платіжний баланс зводиться до суто грошових процесів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Монетаризм у системі неокласичних теорій» з дисципліни «Міжнародна економічна діяльність України»
