Концептуальні проблеми регулювання відкритої економіки
Одним із важливих розділів як економічної науки в цілому, так і міжнародноекономічних дисциплін зокрема є вивчення функціональних можливостей, цілей та практичної ролі держави. І коли йдеться про практику макроекономічного регулювання, важливими питаннями є вибір конкретних інструментів державної політики, а також ступеня втручання в економічні процеси. Ефективність міжнародної економічної діяльності країни визначається цілим комплексом факторів. За своєю природою ці фактори можуть бути пов’язаними із застосуванням тих або інших методів макроекономічного регулювання, тобто стосуватися внутрішніх аспектів відкритої економіки; вони можуть мати геополітичну природу, бути пов’язаними із створенням сприятливого міжнародного клімату для виробничо-збутової діяльності, тобто стосуватися аспектів зовнішніх. Незалежність української держави як новий чинник світового розвитку не лише є умовою реалізації певних прав і свобод щодо можливостей здійснення власного національного вибору моделі економічних, політичних відносин із зовнішнім світом, а й висуває складні завдання щодо встановлення чітких і обґрунтованих геополітичних пріоритетів розвитку, актуалізує вимоги адекватного розуміння місця нашої держави в сучасній системі міжнародних відносин, самої сутності та характеру останніх. Доводиться констатувати, що надзвичайно обтяжливими стали для України реалії постсоціалістичного господарства з надмірною роллю держави, аномально великим навантаженням щодо функції централізованого перерозподілу виробленого продукту на виробника, реальний сектор економіки. Оптимізація економічної політики має бути пов’язаною і з виробленням адекватних принципів макроекономічного регулювання. Унаслідок застосування хибних регулятивних підходів протягом кризи 90-х років ХХ ст. в Україні посилилися структурні проблеми експорту, передусім відбулося зменшення і без того незначної частки продукції машинобудування, глибокої обробки. Тому, не піддаючи сумніву значення лібералізації і зняття бар’єрів на шляху вільного руху продуктів і факторів виробництва як цілей та умов ефективного національного розвитку на транзитивному етапі, зазначимо, що регулювання міжнародної спів- праці і сам процес його розвитку описуються далеко не простими лінійними функціями. Отже, при розв’язанні конкретних практичних геоекономічних завдань розвитку відкритої економіки України відразу постає велика кількість складних питань структурно-регулятивного характеру, які потребують ґрунтовної оцінки. Так, зважаючи на сьогоднішні реалії, залишитися осторонь лібералізаційно-інтеграційного процесу ГАТТ/ВТО для будь-якої країни світу фактично означало б самоізоляцію від потужного динамізуючого фактору розвитку. Адже в результаті переговорів у рамках Уругвайського раунду, який розпочався в 1986 р., повинно відбутися загальне зниження імпортних тарифів на 50 %, що забезпечить збільшення обсягів світової торгівлі на 250 млн дол. США. Проте в цьому зв’язку потребує з’ясування питання про визначення геоекономічних лімітів інтеграції, тобто тієї межі, за якою можуть розпочатися руйнівні відносно національного відтворювального комплексу процеси. Для України, як і для інших країн з економікою транзитивного типу, ці питання стають особливо нагальними, причому в складних формах. Адже необхідним є створення ефективної системи відкритої економіки в умовах радикальної структурної реформи. Інколи, як в українському випадку, ці завдання відбуваються у новій національно-державній визначеності. І все це — на тлі жорсткої конкуренції на світових ринках за гострого дефіциту власних та мобілізованих закордонних фінансових ресурсів. Механізм саморегулювання сучасної відкритої економіки органічно охоплює систему взаємозв’язків із зовнішнім середовищем. Очевидно, що з практичного погляду ця система є нічим іншим, як міжнародною економічною діяльністю держави та суб’єктів, які належать до її юрисдикції. Отже, на етапі формування ефективної ринкової моделі господарювання Україні необхідно віднайти такі організаційні, макроекономічні та нормативно-правові структури відкритої економіки, які були б адекватними наявному виробничому потенціалові, умовам світового ринку, сучасним інтеграційним закономірностям. У концептуальному плані інтерес викликає взаємний зв’язок між державою та її міжнародноекономічним сектором. Можна казати про два функціонально протилежні вектори впливу, які водночас частково обумовлюють один одного: а) вплив з боку держави на стан свого міжнародноекономічного сектору; б) вплив сфери міжнародного співробітництва на загальний стан економіки та на якість її розвитку. А. Вплив з боку держави на умови та результативність міжнародного співробітництва можна класифікувати за двома критеріями. Критерій системної масштабності, відповідно до якого засоби впливу можна класифікувати у вузькому та широкому розумінні. Вплив у вузькому розумінні означає регулювання характеру міжнародної торгівлі, руху капіталів, переміщення людей, технологій, валютно-фінансових відносин та ін. По суті, йдеться про вироблення та реалізацію міжнародноекономічної політики (або про спеціалізовані, секторальні засоби впливу). Вплив на характер міжнародного економічного співробітництва через регулювання стану економіки в цілому, як правило, є не самоціллю, а результатом вибору та застосування комплексу інструментів загальної соціально-економічної політики в державі (або засобів загальноекономічного призначення). На практиці це означає насамперед зростання економічного потенціалу. Технічна модернізація є запорукою успішного проведення зовнішньо- економічної політики (світовий лідер за обсягами експорту наприкінці ХХ ст. — Німеччина — власне і посідала чільні позиції на світових ринках завдяки ефективності національного виробництва; великі обсяги продажу німецьких товарів зумовлювали й великі закупівлі товарів та послуг за кордоном). Критерій характеру впливу (прямої та непрямої дії). Інструменти прямого впливу — це такі засоби економічної політики уряду, за допомогою яких він визначає конкретні особливості економічних дій та процесів. Наприклад, виділення бюджетних коштів на будівництво економічної інфраструктури, зокрема внутрішніх шляхів сполучень, створення митних переходів ведуть до недвозначних та обов’язкових за характером економічних наслідків. Така «обов’язковість» була особливо характерною для економіки радянського типу — так званої адміністративно-командної моделі. До інструментів прямої дії можна віднести й нетарифні обмеження експортно-імпортної діяльності. Інструменти непрямої дії — це вплив на вартісні пропорції та на абсолютні показники цін у міжнародній торгівлі: маніпуляції з валютним курсом, митними ставками, податками тощо. Головними засобами з інструментарію непрямої дії є митні тарифи та стягнення, котрі, як і нетарифні важелі, стануть предметом окремого розгляду. Б. Вплив, який здійснює сфера міжнародного співробітництва на національну економіку, у свою чергу, може відбуватися за кількома напрямками. Забезпечення національної економіки товарами та послугами, які нетипові чи дефіцитні для певної країни або виробництво яких, згідно з факторним розподілом, є порівняно малоефективним (товарне балансування економіки). Підвищення ефективності національної економіки завдяки розвитку механізмів спеціалізації, обміну факторами виробництва та оптимізації їх розміщення у світовому масштабі, поєднанню економічних потенціалів різних країн та різнонаціональних кооперантів. Стимулюючий вплив на національну конкурентну систему з боку міжнародних ринків, який відбувається завдяки взаємному проникненню на товарні та факторні ринки. Надання системних прикладів організації соціально-економічних відносин, що, по суті, є макроекономічним аналогом конкуренції на підприємницькому рівні: ефективніші механізми економічного відтворення в національному масштабі стимулюють розвиток та модифікацію менш ефективних (наприклад, розпад Східного блоку значною мірою був пов’язаний з наочним прикладом ефективнішого функціонування ринкової економіки західного зразка; найбільш разючим було порівняння двох Німеччин до падіння комуністичного режиму в Східній Німеччині). Перелив технологій та прогресивних методик організації виробництва, поширення сучасного досвіду менеджменту, регулювання суспільних процесів. Фінансово-кредитно-монетарне балансування економіки, яке набуває дедалі більшого значення з поглибленням процесів глобалізації; яскравий утилітарний приклад впливу такого ґатунку дають Росія, країни ОПЕК, для яких надходження від експорту енергоносіїв є важливим фактором формування бюджету. Що стосується функціональної, а також організаційно-політичної сторони дійової та ефективної моделі відкритої економіки України, то з усією очевидністю вона має містити дві інколи діалектично суперечливі, проте взаємообумовлюючі риси. По-перше, це стратегічні орієнтири, що відображають довгострокові пріоритети та цілі національного розвитку. Вони мають враховувати і той факт, що національне не може не відповідати загальним тенденціям розвитку міжнародного поділу праці, виробничих циклів та еволюції самої світогосподарської системи, а також домінантних тенденцій розвитку регіонів, до яких тяжіє українська економіка. Проте зазначені орієнтири повинні обов’язково відбивати національну специфіку, «конкретику та емпірику» існуючого в країні виробничого та ресурсного потенціалу, а також сприяти його якомога повнішому розкриттю. По-друге, це кон’юнктурність та врахування реальних можливостей української економіки, її здатності посідати певне місце в системі виробничої спеціалізації та міжнародної торгівлі на поточний момент, а також реальних можливостей щодо отримання певної частини перерозподілюваного світового доходу. При цьому з метою більш дійового та оперативного використання результатів прогнозування кон’юнктури необхідно розробити комплекс засобів впливу на ринкові механізми експортно-імпортної діяльності, процеси міжнародної кооперації за допомогою фіскальних інструментів та інвестиційного регулювання.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Концептуальні проблеми регулювання відкритої економіки» з дисципліни «Міжнародна економічна діяльність України»
